Під такою назвою з’явилась у «Літературній Україні» за 6 лютого 1992 p., стаття, автором якої є Іван Білас, кандидат юридичних наук. Стаття своїм змістом і проблематикою особливо цікава, бо вона нам відкриває куртину дійсности, себто якими шляхами проходив розвиток Російської Православної Церкви. Хоч ми не раз підкреслювали і твердили, на підставі наших різних спостережень і дії, що РПЦерква у колишньому Радянському Союзі була експозитурою кремлівських вождів, які були фактичними її керівниками. Але наші твердження не спирались на писаних документах. Власне в цій статті підтверджено нами давно сказане. В ній показано, як ніби «воскресала» РПЦерква у час Другої світової війни не тільки за благословенням Сталіна, але він же був архітектом цього «воскресіння».
До речі, трудно сказати, у який період історії РПЦерква була сама собою? Вона все була експозитурою, у минулому царів, пізніше червоних вождів Кремля, а сьогодні?.. Радимо нашим читачам запізнатись з передрукованою статтею, яка збагатить вашу поінформованість.
Редакція
Лицеміри — лице неба й землі розпізнати ви вмієте.
Чому ж не розпізнаєте часу цього?
Євангеліє від Луки 12, 56.
Кілька років тому автор цих рядків був присутній на одній з нарад, де обговорювалися проблеми розв’язання міжконфесійних сутичок. Один із впливових працівників колишнього КДБ, «спеціяліст» з відділу у справах релігій, заявив, що в умовах, коли назріває ворожнеча між віруючими різних конфесій, втручання державного механізму влади не бажане, навпаки — необхідно сприяти тому, щоб вони «перегризли один одного», адже ми залишимось у виграші, якщо не буде єдности між віруючими.
Так. Історія повторюється. Така аргументація спеціяліста, як я збагнув недавно, вчитуючись у документи та інструкції КДБ, має за основу перевірені часом підступні методи і прийоми багаторічної «плідної» діяльности цього відомства.
До недавнього часу, як зазначалось в одному з номерів тижневика «Аргументи и факты», вважалося, що ці документи, які зберігались у спеціяльних фондах центральних архівів, знищені. Тим часом одна із причин (якщо не єдина) смерти отця Олександра Меня має присмак політичний: незадовго до загибелі він отримав матеріяли, що компромітують вище церковне, партійно-державне і чекістське керівництво. «Ці документи, — повідомив «АиФ» колишній співробітник православного відділу КДБ, — були у портфелі Меня і щезли безслідно після трагічного нападу на нього двох невідомих, які виконували наказ спецслужб».
Колишнє компартійне керівництво імперії не зацікавлене в тому, щоб суспільству стали відомі факти трагічної історії винищення церкви, перетворення її на ідеологічний підрозділ КПРС. Адже тільки у кошмарному сні могло з’явитись послання, з яким звернувся до настоятелів Котовського благочиння Одесько-Херсонської епархії благочинний цієї округи, протоієрей Олександер Мельник. Відданий правлячій у свій час партії, протоієрей повелів переконувати віруючих, щоб ті на виборах до Верховної Ради України голосували тільки за кандидата в депутати першого секретаря Одеського обкому Компартії України Р. Боделана.
Про що ж розповіли архівні документи? Де ж правда, а де вигадки та інсинуації? Як розібратись у всьому неупередженому читачеві? Спробуємо це зробити разом, пройшовши звивистими, темними коридорами сталінсько-беріївського відомства, на кухні якого готувалось отруйне вариво, що так затьмарювало свідомість нашого народу.
Друга світова війна різко змінює становище Російської Православної Церкви в державі. Чим же викликані такі переміни? На наш погляд, одна з причин була така: з початком війни німецькі окупаційні власті не чинили перешкод відкриттю на загарбаних територіях православних храмів, чим завоювали певні симпатії місцевого населення. Цей факт примусив Сталіна також піти на відкриття храмів з пропагандистсько-політичною метою . Беручи до уваги релігійне піднесення серед російського народу під час війни і розуміючи, що воно буде сприяти перемозі над ворогом, Сталін вирішив «каналізувати» в потрібному напрямку релігійні почуття віруючих з допомогою «кишенькової» Московської Патріярхії; у процесі переходу, відповідно до задуму Сталіна, до політики національно-шовіністичної Церкви православ’ю відводилася роля каталізатора й цементуючого компонента; Сталін, очевидно, відчував незадоволення від «пісних» дифирамбів його особистости, співаних партикулярними партапаратниками і радянсько-державними чиновниками. Для повноцінного уславлення «некоронованому імператору» бракувало «кадильного фіміяму» тієї самої Православної Церкви, яка протягом шістнадцяти століть давала Божественну санкцію, сакральне помазання православним імператорам — спочатку візантійським, а опісля російським; бракувало Церкви, яка б і його, Сталіна, уславленню дала авторитетну санкцію хоча б символічно — у формі духовно-моральної підтримки.
Усе почалося з буденної, на перший погляд, розмови, яка, проте, мала далекосяжні непередбачені наслідки.
Надвечір 4 вересня 1943 року Й.Сталін викликав до себе на дачу маловідомого громадськості полковника державної безпеки Г.Карпова. (Працівники держбезпеки того часу на кшталт служби «СС» гітлерівської Німеччини мали спеціяльні звання, на три ранги вищі від військових. — Прим, автора). В розмові взяли участь Берія і Маленков, який як секретар ЦК ВКП(б) відповідав за ідеологію. Йшлося про Російську Православну Церкву (РПЦ). Сталіна цікавило, хто такий митрополит Сергій (Страгородський), його вік, фізичний стан, авторитет у Церкві, ставлення до влади; коротка характеристика митрополитів Алексія (Симанського) і Миколая (Ярушевича); які зв’язки підтримує РПЦ із закордоном; хто такі патріярхи Вселенський, Єрусалимський та інші; що відомо Г. Карпову про керівників православних Церков Болгарії, Югославії, Румунії; в якому матеріяльному становищі перебувають митрополити Сергій, Алексій і Миколай; кількість парафій РПЦ і загальна кількість єпископату.
Г. Карпов як начальник відділу НКДБ СРСР, що займався питанням релігії у країні, дав вичерпні відповіді. Сталін, задовольнившись отриманою інформацією, поцікавився, чи Карпов росіянин, з якого часу він перебуває у лавах ВКП(б), яка в нього освіта і звідкіля така обізнаність у церковних питаннях. Такій обізнаності Карпова зобов’язувала посада у відомстві Меркулова, що керував тоді державною безпекою країни. Скориставшись нагодою, що буває далеко не у кожного полковника держбезпеки, Карпов «блиснув» перед вождем ерудицією з релігійного питання, чим викликав до себе повагу.
Після такої довідково-біографічної увертюри Сталін у звичній йому манері верховного правителя сказав, що необхідно створити спеціяльний орган, який би здійснював зв’язок з керівництвом Церкви, а держава через нього змогла б контролювати діяльність РПЦ, спрямовуючи її у потрібне для уряду русло. Він поцікавився у Г. Карпова його міркуваннями про цю делікатну справу. Керівник релігійного відділу НКДБ, вибачившись перед вождем за те, що він спеціяльно не готувався, все-таки запропонував організувати при Верховній Раді СРСР відділ у справах культів, мотивуючи тим, що на той час при Всесоюзному Центральному Виконавчому комітеті фактично існувала постійнодіюча комісія.
«Батько народів», зваживши доводи Г. Карпова, не погодився і сказав, що мова йде про створення спеціяльного органу при уряді СРСР у вигляді комітету або ради. Після невеликої павзи-роздуму він додав: «Необхідно організувати при уряді, тобто при Раднаркомі, Раду, яку назвемо Радою у справах Російської Православної Церкви. На неї покладемо здійснення зв’язків між урядом Союзу РСР і патріярхом, при цьому рада самостійних рішень не приймає, а тільки доповідає про все урядові й отримує від нього вказівки з усіх питань, що стосуються Церкви».
Отже, крига скресла. Сталін запитав присутніх Берію, Маленкова і Карпова, чи треба йому прийняти митрополитів Сергія, Алексія і Миколая. Всі троє відповіли, що вважають це позитивним фактором у остаточному закріпленні рішення про створення ради у справах РПЦ при РНК СРСР.
Після цього тут же, на дачі, Г. Карпов отримав вказівку від імени уряду зателефонувати митрополитові Сергію і передати інформацію такого змісту: «З вами говорить представник Раднаркому Союзу РСР. Уряд має намір вас прийняти, а також митрополитів Алексія і Миколая. Вислухати ваші потреби і розв’язати ті питання, що у вас назріли. Уряд може вас прийняти сьогодні ж, через годину-півтори, або ж, якщо цей час вам не підходить, то уряд може організувати прийом завтра (у неділю) чи якогось дня наступного тижня».
Г. Карпов, зателефонувавши в присутності Сталіна, Берії і Маленкова митрополитові Сергію, відрекомендувався представником РНК СРСР і передав йому інформацію, зліплену за попереднім сценарієм. Переговоривши з ієрархами, він доповів Сталінові про їхню згоду та бажання зустрітися сьогодні, тобто 4 вересня 1943 року. Адже такого «урядового запрошення» вони не могли й уявити і сприйняли його з трепетом і подякою вождеві.
Дуже дорого і трагічно для РПЦ та інших конфесій з мільйонними масами віруючих обійшлася ця зустріч ієрархії з «ввічливими» представниками уряду радянської імперії.
Через дві години після «урядового запрошення», десь близько о пів на дванадцяту ночі, митрополити Сергій, Алексій і Миколай на автомобілях, завчасно поданих беріївським відомством, прибули до Кремля. їх прийняв Сталін у кабінеті Голови Раднаркому СРСР. На цьому прийомі були ще В. Молотов і Г. Карпов. Розмова Сталіна з ієрархами РПЦ тривала годину 55 хвилин.
Напочатку Сталін сказав, що уряд знає про те, яку патріотичну роботу проводить Церква з перших днів війни, і з розумінням ставиться до її керівництва. Після цього він запропонував митрополитам висловити свої думки і міркування з приводу проблем Церкви та їхніх власних.
Митрополит Сергій, як патріярший містоблюститель РПЦ сказав, що найголовнішим і найбільш невідкладним є питання про центральне керівництво Церквою, адже в Радянському Союзі немає Синоду з 1935 року. Виходячи з цього, він вважає за необхідне, щоб уряд дозволив зібрати архиєрейський Собор, який обере патріярха, а також створить на чолі Церкви Священний Синод як дорадчий орган у складі 5-6 архиєреїв.
Ленінградський митрополит Алексій і екзарх України, Київський і Галицький митрополит Миколай також висловилися за створення Синоду, обгрунтувавши цю пропозицію як найбільш бажану і сприятливу. Обрання ж патріярха на архиєрейському Соборі вони вважають цілком канонічним, адже фактично Церкву незмінно протягом 18 років очолює патріярший містоблюститель митрополит Сергій.
До якого ж лицемірства повинні були дійти ієрархи РПЦ, прислужуючись перед тираном, заявляючи про канонічність майбутнього архиєрейського Собору, доля якого вирішувалась у кремлівських кабінетах і де фактично було вирішено обрати патріярхом РПЦ митрополита Сергія. Чим викликано таке блюзнірство? Якого патріярха повинні були обрати майбутні учасники архиєрейського Собору — висуванця радянського уряду чи істинного ієрарха Церкви? Щоправда, слід визнати, що учасники Собору таким вибором не були наділені, його канонічність була зведена до формалізму і сам він був лише політичним спектаклем. Спектаклем, розробленим за сценарієм державної безпеки під керівництвом «вождя народів».
А тим часом прийом-спектакль у Кремлі тривав. Сталін, схваливши пропозиції митрополита Сергія і міркування ієрархів Алексія та Миколая, запитав у них: як буде називатись патріярх? Коли може бути зібраний архиєрейський Собор? Чи потрібна яка-небудь допомога з боку уряду для успішного проведення Собору (чи є приміщення, транспорт, гроші та ін.)?
Митрополит Сергій інформував голову уряду про те, що ці питання попередньо вони обговорили. Керівництво РПЦ вважає за необхідне і правильне, якби уряд дозолив прийняти для патріярха титул «патріярха московського і в с і я Русі» (розрядка моя — І. Б.), хоча й патріярх Тихон, що був у 1917 році обраний тимчасовим урядом, теж називався патріярхом Московським і всія Руси.
Сталін погодився, сказавши, що такий титул патріярха РПЦ буде правильним.
На друге запитання вождя митрополит Сергій відповів, що архиєрейський Собор можна зібрати через місяць. Але цей термін явно не задовольняв Сталіна. Адже він хотів одержавити остаточно Церкву якомога швидше. Тому, засміявшись, Сталін сказав: «А нельзя ли проявить большевистские темпы?» При цьому, звернувшись до Г. Карпова, поцікавився його міркуваннями стосовно більшовицьких темпів, що ними повинні скористатись ієрархи РПЦ. Без сумніву, риторичне запитання вождя означало його черговий наказ «від імени мільйонних мас радянського народу». Але цим він ще раз підкреслював, що керівництво РПЦ мусіло повністю прийняти більшовицьку ідеологію, запродавши душу сатані.
Карпов запевнив Сталіна у тому, що якщо уряд допоможе відповідним транспортом, Собор можна зібрати через 3-4 дні. У такі фантастично короткі терміни Церква ще ніколи не збирала і не проводила верховні зібрання. Але після короткого обміну думками зацікавлені сторони узгодили строки — архиєрейський Собор збереться у Москві 8 вересня 1943 року.
Очевидно, такий термін був взаємно вигідний: для Сталіна Московська Патріярхія повністю ставала б «кишеньковою», а Церква перетворювалася на інструмент державного механізму; для митрополита Сергія прискорювався час його «обрання» патріярхом Московським і всія Руси. РПЦ займала привілейоване становище в державі й суспільстві. Ієрархи зійшлися на думці, що краще служити земному богові, аніж небесному, до якого дуже далеко і від якого земних благ не діждешся. А земним божеством на той час, як відомо, був тільки «геніяльний Йосиф Віссаріонович», до того ж таким його максимально і представляли своїм мирянам ієрархи РПЦ.
У Кремлі відбувалося христопродавство, гендлювання Церквою і віруючими в обмін на земні блага і владу, владу світську й духовну.
На прийомі в Кремлі обговорювалося також питання про організацію підготовки кадрів духовенства. Митрополити Сергій і Алексій просили у Сталіна дозволу організувати богословські курси при деяких єпархіях. Вождь, погодившись з митрополитами, запитав, чому вони ставлять питання тільки про відкриття богословських курсів, адже уряд може дозволити організувати духовну академію і відкрити духовні семінарії у всіх єпархіях, де в цьому є потреба.
Ієрархи РПЦ, не чекаючи такої «щедрости», сказали, що у них ще мало сил для відкриття духовної академії і потрібна відповідна підготовка.
На це Сталін відповів: «Ну, как хотите, это дело ваше, а если хотите богословские курсы, — начинайте с них, но при этом правительство не будет иметь возражений и против открытия семинарий и академий».
Митрополит Сергій порушив питання про організацію видання журналу Московської Патріярхії, який би виходив раз на місяць. Сталін сказав: «Журнал можно и следует организовать».
Після цього митрополити почали запевняти Сталіна у необхідності відкриття церков у цілому ряді єпархій, цього просять майже всі епархіяльні архиєреї, яким необхідно надати право входити в переговори з цих питань з місцевими органами державної влади, адже на території СРСР православні церкви розподілені досить нерівномірно. Сталін відповів, що ніяких перешкод не чинитиме.
Митрополит Сергій, осмілівши, попросив Сталіна звільнити деяких архиєреїв РПЦ, які перебували у засланні, таборах і тюрмах, на що вождь відповів: «Представьте такой список, его рассмотрим».
«Чолобитна» митрополита Алексія стосувалася церковної каси, мовляв, ієрархи РПЦ важають за необхідне, щоб було змінено положення про церковне управління і надано право священнослужителям бути членами виконавчого органу церкви, чим вони змогли б безпосередньо впливати на розподіл фінансових надходжень до церковної каси та інші напрямки її діяльности. Епархіям слід надати право на пряме відрахування певних грошових сум із церковних кас і кас єпархій до каси центрального церковного апарату для утримання Патріярхії й Синоду.
Сталін, знаючи, що ці колосальні внески до каси центрального апарату Московської Патріярхії будуть використовуватися не тільки на потреби Патріярхії, Синоду, особисто ієрархів, а й на потреби держави, відповів, що уряд проти цього заперечень не має.
Митрополит Миколай, втрутившись у розмову, що скоріше мала характер змови державних правителів з церковними, а не переговорів, попросив дозволу надання епархіям права мати свої заводи по випуску свічок — у цей час вони виготовлялися кустарно і дорого коштували.
Торквемада XX століття, вислухавши митрополитів Сергія, Алексія і Миколая, заявив, що Російська Православна Церква може розраховувати на всебічну підтримку уряду з усіх питань, пов’язаних з її організаційним зміцненням і розвитком на території СРСР, жодних перешкод з боку уряду не буде. Звернувшись до Г. Карпова, він сказав: «Надо обеспечить право архиєрея распоряжаться церковними суммами. Не надо делать препятствий к организации семинарий, свечных заводов и других производств при епархиях». Після цього запевнив: «Если нужно сейчас или будет нужно в дальнейшем, государство может отпустить соответствующие субсидии церковному центру».
(Далі буде)
