В день пам’яти жертв сталінського геноциду, на місці масових розстрілів у Биківні, що під Києвом, кореспондент українського телебачення взяв інтерв’ю в старенької жінки. Приїхала бабуся на це страшне місце з забутого села з-під столиці. Все життя протрудилася вона в колгоспі на каторжній праці, так ні до чого й не доробившись.
У своєму більш ніж скромному костюмі, зморена важкими нестатками та хворобами, жінка-колгоспниця стояла перед телекамерою з букетиком дешевих квітів у руках. Витираючи долонею скупі сльози, старенька розказувала про своє горе безпросвітне. Її батька, сестру, близьких та далеких родичів стерла з лиця землі диявольська машина сталінського геноциду. Два брати загинули на війні. Чоловік пропав безвісти.
— Нічого вже не хочу, — стримуючи ридання, сповідалась перед народом жінка. — Нічого мені вже не потрібно, лише хай буде самостійна Україна і щоб більше отаке не повторилося…
Страшні, моторошні слова. Воістину над Україною, як і над іншими країнами колишнього СРСР, пронісся жахливий смерч, що розвалив економіку, транспорт, науку та культуру, унеможлививши, таким чином, дальший соціяльний прогрес нашого суспільства, зупинивши його на багато років у порівнянні з іншими країнами світу.
Заводи, якими у нас так гучно вихвалялись, виглядають зараз, як примітивні знаряддя майже кустарного виробництва, дуже далекого від сучасного цивілізованого індустріяльного прогресу.
На окремих фабриках і заводах стоїть і працює устаткування, що вже давно морально і фізично застаріло. Зовсім недавно виявлено, що на одному з цукрозаводів Вінниччини продовжують використовуватися агрегати часів цариці Катерини Другої.
Сільське господарство, не зважаючи на солідні капіталовкладення, залишається ганебно відсталим і неспроможним забезпечити країну хлібом та іншими продуктами харчування. Кожного року, вже ось майже три десятиліття, ми закупляємо за золото чи валюту хліб за кордоном. І це не зважаючи на те, що володіємо найкращими землями в світі.
У нас зруйнована екологія, серйозно порушений природній режим відтворень та розвитку в оточуючому світі.
Нарешті, ми ще не в повній мірі навіть усвідомлюємо, якого лиха ще може принести нам, до того, що вже маємо, катастрофа, що мала місце в Чорнобилі в жахливому 1986 році.
Ось такий нам дістався спадок від комуністичного режиму. Ми відстали від передових країн світу на десятки років. В окремих галузях виробництва доводиться починати з самого початку. Страх огортає душу, коли бачиш ту жахливу руйнацію, серед якої ми опинилися і відбудовувати її повинні.
Однак і це ще не найстрашніше. Серце стискається, коли стаєш свідком того, яке страхітливе спустошення залишилось нам від епохи «розвинутого соціялізму» в душах людей, особливо в молодшого покоління. Деградація моралі, відсутність тих загальнолюдських гідностей, без яких неможливо уявити собі майбутньої людини, громадянина, патріота.
Звідки це лихоліття? Яка епідемія зруйнувала душу народу, покалічила внутрішній світ майбутньої особистости?
Відповідь може бути єдина: більш ніж сімдесятрічний режим комунізму повністю розклав молоде покоління, убив здорові начала непересічних цінностей добра, любови, справедливости. А вслід за деградацією людської душі пішов розвал економіки, крах усього суспільства.
Люди очерствіли душею, стали жорстокими, безпощадними. Втратилась та благородна риса людяности, доброти та милосердя, яка так була притаманна українському народу. І яка так завжди хвилювала та захоплювала всіх, хто відвідував «країну козаків». Милосердя втратило для людей той благородний зміст, який стимулював добро і благородство в поступках людей, спонукав їх до творення мудрих та непересічних справ.
Натомість у душі «гомо советікуса» появилися нові якості: заздрість, нетерпимість, намагання нашкодити якомога жорстокіше своєму ближньому. Тай взагалі поняття «ближній» у його єдино правильному трактувані втратило для багатьох своє значення.
Вперше в історії нашої держави України за роки комуністичного режиму милосердя витравилось із душі людей. В дидактичному лексиконі те слово зникло на багато років. Більше того, воно стало синонімом найгірших понять: «буржуазна м’якотілість», «інтелігентська сентиментальність», «контрреволюційна розхлябаність». Уже одного з перелічених ярликів було досить, щоб людина зазнала репресій (психушка, концтабір, а то навіть дуже часто смерть).
У противагу цим поняттям ставилися: «революційна безпощадність», «комуністична безкомпромісність» і т.п.
Ось зразок «педагогічного» ефекту періоду «розвинутого соціялізму». Якось під час перевірки однієї з шкіл району у співбесіді з учнями на лекції з етики і психології сімейного життя я поставив перед учнями проблему: уявіть собі, що ви йдете по вулиці. Вам назустріч у супроводі конвоїрів йде злочинець, закутий у наручники. На його сумлінні — убивство невинної людини. Порівнявшись із вами, злочинець просить у вас ковток води. Як ви поступите?
На якусь мить у клясі запанувала тиша. Проблема, очевидно, була надто неординарна для учнів, щоб отак з легкої руки можна було її молодим людям розв’язати.
Добровільців дати відповідь не виявилося. Довелось попросити високого білявого юнака, щоб він висловив свою точку зору з приводу порушеної проблеми. Відповідь хлопця приголомшила мене: «Я не дам йому води! Він не заслужив ні в мене, ні в інших чесних людей допомоги!».
З задньої лавки рішучий голос міцного, спортивної виправки хлопця пролунав ще більш категорично: «Киплячої смоли йому, а не води!».
В клясі почався шум. Кожен учень намагався викласти свою думку. І коли, нарешті, сяк так втихомирилось, я звернувся до красивої, скромної дівчини на першій лавці: «А ваша думка яка?». Дівчина почервоніла. І тихим голосом відповіла: «Я також так думаю».
Ось так виглядає результат отого педагогічного впливу на дітей, якого зазнавали вони на протязі багатьох і багатьох років. Замість трепетного серця, сприйнятливого до добра і справедливости, бачимо черствість і жорстокість. А саме черствій і жорстокій людині властиві такі риси, як боягузство, пристосуванство, політичний інфантилізм, національний нігілізм. Тобто все те, що так швидко і надійно перетворює людину в раба, манкурта, в людину, для якої немає ніяких інших життєвих потреб, крім чисто фізіологічних.
Звідси уміння радянської людини прожити на двадцять вісім карбованців колгоспної пенсії. Звідси байдужість до свого минулого, до долі своїх майбутніх поколінь. Нарешті, звідси випливає маніякальне бажання бачити всіх людей навколо себе бідними, нужденними фізично і морально. Це якраз і породжувало так звану клясову ненависть, яка виховувалася марксистсько-ленінською педагогікою, мистецтвом, літературою, наукою.
Все було поставлено на службу цій диявольській меті. З літератури вилучалися кращі твори нашої української клясики та книжки авторів, на яких упав страшний ярлик «ворога народу». Всі їх твори могли зформувати в учнів тверезий підхід до оцінки людини, природи та всього того, що відбувається навколо нас. І залишено тільки те, що могло служити режиму несправедливости та насильства. Більше того, видатних письменників учителі змушені були подавати настільки тенденційно, що з їхньої творчости практично не залишалося нічого.
Звичайно, на таку наругу над рідною культурою міг бути здатним лише вчитель, у якого не було ні знань, ні любови до красного письменства, і такого вчителя радянська влада створила. Як правило, він сам томився своєю роботою, яка не приносила йому справжнього творчого задоволення. Бож ті високі ідеали українського вчительства минулого, про які педагог читав чи чув від знаючих людей, учитель реалізувати не міг. Життя вперто стягало його з тієї дороги, на яку він ступив. І мусив педагог, хочеш-не-хочеш, ставати на шлях педагогічного ремісництва, у якому було все: відраза до педагогічної праці, байдужість до дітей, відсутність бажання працювати над собою. Вже цих, перелічених мною недоліків у особі радянського вчителя, було достатньо, щоб через пару років педагог перетворювався на поденщика-заробітчанина, в людину без знань, без охоти до педагогічної праці. Зрозуміло тепер, кого міг виховати (і, на жаль, виховав!) такий педагог.
Однак, були серед одноманітної, зкомунізованої маси учнів і такі, що доходили до істини самотужки. Це, як правило, були діти, які тягнулися до книги і яким приємно власними силами пізнавати правду життя. З величезними труднощами, долаючи насмішки ровесників, нерозуміючі, а то й прямо глузливі погляди з боку окремих, надто «ортодоксальних» учителів, доходили такі учні до розуміння суті навчального предмету.
За допомогою добрих бібліотекарів, що, рискуючи репутацією, свободою, а то й нерідко життям, допитливі юнаки і дівчата зуміли таки засвоїти те, що не могли опанувати колись у школі. Тим більше у тих молодих людей було розчарування в можливостях марксистсько-ленінської педагогічної науки і практики, у спроможності вчителя, який не навчив їх, по своїй волі чи в силу об’єктивних причин.
Ось лише деякі характеристики, які дали колишні вихованці школи своїм учителям літератури: «Ганна Іванівна не знала української літератури сама. І не любила її. Послухали б ви, як сухо вона подавала нам творчість І. Нечуя-Левицького», «Євдоким Петрович міг розказати нам на лекції примітивний жарт краще, ніж подати поему «Кавказ» чи «Сон» Т. Шевченка», «Що це за вчитель, який сам не знає напам’ять тих віршів, які задає учням. Навіть з книжки читав так гидко, що слухати не хотілося. А як умів наш Карпо Панасович критикувати, навіть перекривляти нас, що не вміємо читати віршів напам’ять».
Може, досить? Хоча це ще досить-таки невинні міркування молодих людей про своїх наставників. Трапляються більш категоричні. Але чого ж дивуватися? Учителями ставали, як правило, люди, які мали найменше даних від природи та знань, набутих в навчальних закладах, і самотужки ставали педагогами, наставниками підростаючого покоління. Найчастіше це були люди, що не могли поступити в медичний інститут (бракувало знань з хемії), в політехнічний (не знали елементарного з фізики). А от на українську філологію найчастіше такий абітурієнт успішно проходив. Тут не потрібно було знань ні з математики, ні з хемії. Написав сяк-так твір на тему про керівну ролю комуністичної партії — і вважай, що ти вже студент педагогічного вузу по спеціяльності українська мова і література. Важливо, щоб лише не допустити в творі ортографічних помилок.
Якась дивна закономірність просвічувалася тут надто прозоро. Хоча, якщо краще придивитися, то нічого дивного тут немає. А, якщо порівнявши ще вимоги до вступників на українську філологію та до вступників на філологію російську, то все стане абсолютно зрозумілим і ясним.
На український відділ філологічного факультету поступали, як правило, вихідці із сільських шкіл. Рідко хто з молодих людей з великих, ба навіть з малих, провінційних міст рискували пов’язати свою долю із «непрестижною мовою» та не менш «непопулярною» літературою.
(Далі буде)
