У попередньому числі за липень-серпень 1992 р. була надрукована довша інформативна стаття про київського митрополита Філарета Російської Православної Церкви, що в останньому часі перемалювалась на Українську Православну Церкву, під оригінальною назвою автора Александра Нєжного — «Їх Блаженство без мітри і жезла», що з’явилась у російському журналі «Огоньок» у 37 числі за 1991 р. і четвертому числі за 25 до 1 лютого 1992 р. При кінці статті у нашому журналі ми заповіли, що до цих питань повернемо у наступному числі, що і зараз робимо.
Немає сумніву, що автор статті «їх Блаженство без мітри і жезла» Александер Нєжний подав правдиві факти, але залишається відкритим питання, чи властиво ці факти заважили і були вирішальними, що митрополит Філарет, який мав усі об’єктивні дані, як містоблюститель, одержати патріяршу мітру і жезл, тобто стати московським патріярхом. До речі, відомо ж, що митрополит Філарет був першою особою після Патріярха Пімена і активно діяв в імені московського патріярхату, а це зокрема було видно на міжнародніх церковних форумах, на яких він був відповідальним речником РПЦеркви. Ті, що слідкували за діяльністю митрополита Філарета на міжнародніх форумах, чи це було тут, в США, чи в Швайцарії і Римі, то не мали найменшого сумніву, що він це робить і виконує віддано, з посвятою і переконанням. Звичайно митрополит Філарет одержував інструктаж з відомої інституції — КДБ, якого не тільки виконував солідно, але й перевиконував, що забезпечувало йому його кар’єру у московській патріярхії. Тут було б кривдячим для митрополита Філарета сказати, що це тільки він робив. Треба підкреслити, що митрополит Філарет у тому відношенні не був першим і останнім. Це також незаперечний факт. Відомо ж є, що ціла верхівка, себто московська патріярхія на чолі з патріярхом, була на услугах кремлівських вождів і послушно виконувала інструкції КДБ. До речі, коли точніше приглянутись розвиткові Російської Православної Церкви, то слід сказати, що РПЦерква на протязі своєї історії дуже рідко коли справді була сама собою як незалежна Церква. У минулому нею керували царі, а від 1943 р. нею керував Сталін, а московська патріярхія на чолі з патріярхом вірно служила йому, себто Сталіну, а після його послідовникам, служила і здійснювала пляни КДБ. На підтвердження тут сказаного є вже сьогодні багато незаперечних документів.
Тут відсилаємо наших читачів до іншої статті, що надрукована в цьому числі на іншому місці під назвою: «Кремлівська змова державних і духовних владик», у якій автор Іван Білас розкриває, як майстерно Сталін відродив пригасаючу РП Церкву і наділив її упривілейованим правом та заставив її служити йому. Коротко кажучи, Сталін став фактичним керівником РПЦеркви. На таку симбіозу, себто комуністичних вождів з РПЦерков, добровільно, без примусу пішла майже вся російська ієрархія. Власне про це розповідає один з впливових працівників КДБ, «спеціяліст» з відділу у справах релігій. Ні більше ні менше, РПЦ була запрограмована і водночас упривілейована Сталіним.
Для підтвердження і утвердження факту, що РПЦерква була керована кремлівськими вождями і всемогучим КДБ, можна тут знову назвати статтю, що була надрукована у 13 числі журнала «Ґласность», що з’являється у Москві, була з англійської перекладена на українську мову і надрукована в журналі «Патріярхат» за лютий 1989 р. Це була розповідь колишнього полковника КДБ А. С. Плєханова, який працював у Раді по релігійних справах у відділі Російської Православної Церкви. А. С. Плєханов, який вже є на пенсії, у своїй розповіді присвятив особливу увагу московському патріярхатові, а зокрема Патріярхові Піменові. На жаль, у розповіді і представленні Плєханова Патріярх Пімен не вийшов блискучою індивідуальністю. Патріярх Пімен подав суперечливі інформації щодо своєї особистої біографії.
Також згадується, що Пімен мав жінку. Плєханов відмічує, що Пімен прийшов до Ради, яка займалась церковними справами, з власної ініціятиви. На одне з питань: «Чи ви маєте інші питання, що бажали б порушити в цій розмові?» Пімен відповів: «Якщо відноситься до Московської архиєпархії, звичайно, я маю право, не обмежене ніким, і вирішую всі справи, як повинен керуючий прелат. Я завжди втримую офіційний контакт з Радою. Але в Москві це є зовсім інша справа».
«Тут я не маю таких прав і просто маю виконувати доручення Патріярха, як радше Остапова, що є вухом Патріярха, і тоді сказати вам, що патріярх доручив вам зробити це чи те…». Далі Пімен сказав: «Має господиню, монахиню, яка живе на його старому мешканні на Перловці, але коли їде до нового апартменту, він запрошує монахиню туди також». На закінчення розмови у Раді Пімен ствердив, що він задоволений, що тут відбулась така детальна розмова, сказав «Дякую вам» і додав, що це було «все в порядку», що він буде частіше в контакті з Радою».
Навіть ці короткі фрагменти з довшої і цікавої розповіді А. С. Плєханова говорять багато. Вони незаперечно підтверджують тісну пов’язаність РПЦеркви, а зокрема її ієрархії, з офіційними урядовими чинниками, включно з поліційними — КДБ. До речі, слід підкреслити, що це не були винятки, але загально невід’ємна регула. Для самого підтвердження сказаного варто тут ще згадати автобіографічні спогади о. Михайла Гаврилова під назвою: «Кожна людина — це перш за все історія», що з’явились у Римі 1987 р. Автор, о. М. Гаврилів, закінчив Ленінградську духовну семінарію у 1974 р. Він подає надзвичайно цікаву розповідь свого життя. Коли появились його спогади, у яких, крім іншого, була також його характеристика РПЦеркви і що вона собою уявляє. Ні більше, ні менше, о. М. Гаврилів твердить, що РПЦерква є контрольована КДБ, який пильнує за кожним кроком, що діється в церкві. З цього випливає, що є пов’язання РПЦеркви з режимом не тільки на верхах, але цим самим принципам є підпорядковані в низах священики. В спогадах о. М. Гаврилова знаходимо особливе ствердження на стор. 104: «Російська Православна Церква — інструмент поневолення людини. Поставмо таке питання: «Чи може священик Російської Православної Церкви бути чесною людиною?».
Відповідь: «Ні в якому разі!».
Ось доказ, так би мовити, механізм (технологія) перетворення священика у безчесну людину. У вересні 1978 року викликав мене до себе Миколаївський декан (благочинний), священик Андрій Трач (колись греко-католицький, тепер підписаний) і сказав:
— Отченьку, чому ви ще досі не здавали звіту?
— Що, хіба не знаєте? Кожний священик повинен давати звіт у консисторію про діяльність уніятів і сектантів на території парафії.
Я відповів, що не збираюся бути донощиком-сексотом. Тоді Трач впав у шалену лють, бризкав слиною і кричав:
— Мене нічого не обходить, давайте звіт. Дискутувати з вами не збираюся. їдьте у консисторію і там пояснюйте…».
Тут варто ще навести один фрагмент, який кидає світло на загальну домінацію Російської Православної Церкви. Ось з спогадів о. М. Гаврилова (стор. 165): «Пригадуються тут мені слова, які сказав під час допитів слідчий Осьмак: «Всі нормальні віруючі українці ходять до православного храму». Отже всі інші українці, що вірять у Бога і не ходять до православного храму, а, наприклад, до католицького костелу, згідно з клясифікацією Осьмака та інших, що притримуються ще й досі теорії Ґобіно, є людьми ненормальними, людьми нижчої раси…».
З вище сказаного вистачає, щоб собі уявити загальну ситуацію РПЦеркви. Не збираюсь тут нікого судити. Кожний сам для себе повинен бути судією і зробити з цього висновки. Також тут не вибираюсь ставати в обороні київського митрополита Філарета, він також повинен бути судією сам для себе, але він винен українському народові публічну сповідь. На жаль, досьогодні такої сповіді не зробили: ні Російська Православна Церква, яка свідомо ліквідувала Українську Католицьку Церкву у Львові на т.зв. «соборі» 1946 р. і вона має обличчя сьогодні говорити, що їй діється кривда, бо на західніх землях первісні власники відбирають свої храми, ні митрополит Філарет.
Із сказаного в цій статті виразно видно, що київський митрополит Філарет не був винятком, він не одинокий співпрацював з КДБ, також не він одинокий мав чи має «сестру» Євгенію Петрівну. Московський Патріярх Пімен також мав жінку, а в Москві на його старому мешканні жила з ним «монахиня», а коли він переїжджав на нове мешкання, її запрошував до себе. Звичайно, добре, що Александер Нєжний виявив такі хиби і прогріхи митрополита Філарета, але трудно повірити, що названі прогріхи Філарета були причиною того, що митрополит Філарет залишився без патріяршої мітри і жезла. Мабуть, були для цього інші причини, яких не назвав А. Нєжний. Варто тут згадати, що правдоподібно Філарет недуже переймався тим, що йому не попала московська патріярша мітра, або він цього не показував, але пригадуємо собі, як цей самий митрополит Філарет промощував шлях до собору Св. Софії, проти рішучої демонстрації, для Патріярха Алексія II, який урочисто нагородив митрополита Філарета Грамотою, у якій сказано (цитую за оригіналом): «Благословляєм через настоящую Грамоту нашу силою Всесвятого и Животворящего Духа быть отныне Православной Украинской Церкви независимой и самостоятельной в своем управлений, а Вам, единогласно избранному 9 июля 1990 года Епископатом Украинской Православной Церкви, Ее Предстоятелем».
Властиво, невідомо, що сталося, що прийшло таке докорінно протилежне становище до митрополита Філарета! Чи справді на протязі такого короткого часу митрополит Філарет так багато «нагрішив»? Було б цікаво про це довідатись!
На жаль, карта відданого слуги московського патріярхату митрополита Філарета обернулась і зіграла проти нього. Владика Філарет на засіданні Собору РПЦеркви в Москві відмовився дальше бути предсідателем УПЦеркви у Києві, обіцяв, що зрезиґнує, але коли повернувся до Києва, цього не зробив. У наслідок цієї суматохи стався поділ в Українській Православній Церкві, більша частина владик, що була зібрана на Соборі УПЦ у Харкові, вибрала своїм київським митрополитом Володимира, а меншість залишилась з митрополитом Філаретом. Тепер іде мова про канонічність і неканонічність. У такій складній ситуації митрополит Філарет вирішив присвятитись незалежній Українській Православній Церкві. В тому напрямі виявив бажання приєднатись чи поєднатись з Українською Автокефальною Церквою на чолі з Патріярхом Мстиславом. Звичайно, тут є вторгнуті політичні елементи. До речі, РПЦерква все була інструментом політики. Про канонічні питання трудно говорити. У першу чергу вона, себто РПЦерква, а тим самим УПЦерква, повинна відродити християнські моральні вартості, а тоді говорити про канонічність і все біжуче. Божі закони були, є і залишаться незмінними. Від них не можна закритись, вони — закони Божі — мусять бути Церквою здійснювані. В тому аспекті можна буде знайти розв’язку найбільш складних питань. В Церкві все і завжди повинні домінувати християнські основи, які є понад часовими і політичними. Безперечно, у релігійно-церковному житті ми всі повинні прямувати до того Христового — щоб усі були одно.
В такому аспекті можна розглядати спроби поєднання УПЦеркви під кермою митрополита Філарета з УАПЦерквою з Патріярхом Мстиславом позитивно. Звичайно, було б Богу угодно, якщо б до єдности приєдналась УПЦерква під кермою Владики Володимира. Можна буде тільки радіти, якщо митрополит Філарет по так довгому часі переслідування Української Церкви з своїм несвітлим минулим став справді Павлом, але про це скажуть дальші його діла, побачимо, які вони принесуть овочі.
Микола Галів
