(Продовження з березневого числа)
Добір подругів
Коли отже подружні зв’язки такі міцні й тривалі, коли християнське подружжя заключується на все життя, то зрозуміло, який тут важливий добір подругів.
За якими ж познаками вони добираються? Як вже згадано, чуттєвий потяг, оте «відчуття свого призначення», що про нього так часто говорять молоді люди, може бути нераз і дуже правильним вказівником, але не завжди. Особливо тоді, коли йде він у розріз із іншими, наприклад, як релігійним чи національним підгрунтям людей, із їх розумінням життя й оцінкою порядку вартостей у ньому. У молодому захопленні так легко помилитися, прийняти зовнішні ознаки чи хвилеві настрої за вияви справжнього характеру людини і, як каже народня приказка, «зав’язати собі світ».
Тому й повинні тут мати голос батьки, взагалі старші люди. Голос розваги, життєвого досвіду. Велике, одначе, питання, як далеко цей голос повинен бути рішальний. І знов же були часи й культури, де молодят парували інші люди, не питаючи про їх власну згоду чи уподобання. Це не було згідне із Божою волею, ні зі свободою людини. Ця свобода, шкідлива, коли перебільшена, одначе є правом кожної особовости. Відомий проповідник та знавець молодої душі о. Марко Дирда, ЧСВВ, пояснював молодим, які «бунтувалися»: «Якщо говорите про «вільну любов», то думайте в першу чергу про вінчання, де священик вже на вступі запитує, чи маєте вільну й непримушену волю одружитися з тією саме людиною».
Велика це правда, що молода людина, яка входить у подружжя, це «сирий матеріял». Вона вносить свій духовий посаг (матеріяльний — це не міра оцінки в нашому розумінні!) — свій досі вироблений характер, досі здобуте знання та життєвий досвід, свої погляди. Але відомо, як дуже зміняє подружжя людину. На краще чи гірше. Нерозважні молодята можуть стати нераз дуже запопадливими, коли відчують на собі відповідальність за своє власне життя; а талановита й енергійна людина може нераз заломатися під впливом невідповідного друга чи подруги і навіть вповні змарнувати свої завдатки. Але не берімо таких межових випадків. Просто й звичайно, люди, які живуть разом, перебирають одне від одного чимало звичок, поглядів, «вчаться» одне від одного. Вчаться вичувати свої взаємні настрої, відчитувати думки, кермувати розмовами чи ділами, так щоб були у відповідний час і на відповідному місці. Коротко — вчаться самодисципліни, мистецтва розумного и доцільного ведення життя. Для себе, для друга, для тієї невидимої, але рішуче дійсної вартости, яка постає між ними: для їх родинної спільноти. А в майбутньому, що й найважливіше — для дітей.
Які, отже, напрямні вибрати в цьому, такому ваговитому шуканні й добиранні? Без сумніву, доручати його волі Всесильного. Батьки, матері, бабуні добре й розумно роблять, молячи Бога про добру пару для своїх нащадків. Зрештою, про підготову до подружжя будемо ще говорити ширше. Тут досить сказати, що добір повинен іти в першу чергу за підставовими прикметами людини: за її національністю, релігією, світоглядом, порядком вартостей, які вона визнає. Бо будучи «одною душею і тілом», подружжя в першу чергу не повинно різнитися в основних справах.
Мішані подружжя
Це проблема у наших обставинах, на поселеннях, поміж морем неукраїнців, особливо важча й болюча. Неможливо ж було б виключити дитину в процесі її росту від чужої школи, впливів преси, радіо, телевізії, а далі й праці, професійного життя. Там всюди знаходить молода людина чужомовне й чужонаціональне товариство, спілкується з ним, а отже постає можливість, що в ньому знайде й товариша на все життя. І саме в наших обставинах це, у пригноблюючій більшості випадків, кінчається і повним збайдужінням до українства, повною — будьмо відважні і назовім це по-імені — національною зрадою. Вона ж не менша і не краща від найосновнішої — покинення своєї віри, збайдужіння до того, на чому стоїть — дослівно — ввесь світ і земне та вічне існування людини.
До того ж, коли приходять діти, починається змагання за їх душі, розхоплювання їх в один чи другий бік. А кінчається воно звичайно повним збайдужінням дитини, бо коли її вчать про непохитність двох різних правд, вона сама дійде до висновку, що ні одна із них не правдива. А зовнішній світ так легко приманює своєю поверховністю, шуканням лише матеріяльних дібр і вигід… навіщо ж тоді турбуватися про вартості, на яких не можуть погодитися батьки?
Безумовно, мішаним подружжям треба протидіяти, як далеко це лише можливо. Вони — не лише шкода і зменшення національного людського потенціялу, але й величезне утруднення для самого подружжя. Один розумний батько, великий патріот і громадський діяч, повчав своїх дочок: «Подружжя — саме по собі — нелегка справа. Навіщо його ще ускладнювати релігійними чи національними різницями?!». До речі — дочки послухали, на щастя батькові та собі самим.
Але буває так, що хвиля чужого моря перемагає. Воля молодої людини не поступається ні перед голосом здорового розуму, ні перед відкликанням до емоційних чинників. Доходить до мішаного подружжя. Що ж тоді?
Чимало батьків зуміло здобутися на героїчний чин — зректися дітей, які одружилися поза своєю Церквою та народом. Цей чин настільки героїчний, що його ледве чи можна вимагати від кожних батьків. Правда, може він-заставив призадуматися не одних молодих людей, які були вже на такій самій дорозі — і завернутися. Але поза тим, цей засіб і не дуже правильний. Хоч сталося небажане, якого вже не завернути, бо все ж батьки повинні хоч домагатися церковного вінчання молодят — одначе ще не все пропало. Велика кількість неукраїнських прізвищ між сьогоднішніми учнями українських шкіл та членами, а то й провідниками молодечих організацій вказує безумовно, що можна вдержати українство і в мішаному подружжі. Якими силами і якою ціною — цього, мабуть, ніхто ніколи не зміряє.
Але в усякому разі неукраїнець в українській родині повинен навчитися всього, що зв’язане із релігійним та національним добром його друга чи подруги. Пізнати його вартості із вселюдської точки погляду, вміти пошанувати і навіть жити ним. А вже — це незаперечна, найменша вимога — дозволяти своєму українському співдругові практикувати його чи її віру і виконувати національні обов’язки, брати участь у житті своєї Церкви та громади. І виховувати дітей згідно традицій свого роду та його вартостей.
Бувають випадки, що «приженені» чужинці не лише вповні переймають «закон і віру» своїх супругів, але й своїми зв’язками між сильними світу цього допомагають у змаганнях за нашу правду. Наша історія знає теж чимало визначних українців чужинного роду, як О’Коннори, Русові, Бурггарти… Але це винятки, світлі винятки, а життя слід влаштовувати за нормальним порядком та законами, за найбільшою правдоподобністю.
Але в кожному випадку такий неукраїнець чи неукраїнка для того, щоб здобути позитивне відношення до всіх аспектів українства (власне всіх, а не лише поверховних познак!) мусить відчути, що оточення, в яке вони ввійшли — їм приязне. Такий теж обов’язок батьків і дальшої родини. Безперечно, нема їм причини виявляти надмірної радости чи захоплення, нема причини придобрюватися йому, применшуючи вартість всього, що їм дороге й рідне. Гідна і стримана прихильність — вистачить. Але завіщо ж терпіти батькам і родині такий біль?..
Підготова до одруження
Ми вже згадували, що в подружжя вносить молода людина ціле своє дотогочасне життя — все, що до того часу зуміла здобути. А тим самим і підготова до подружжя починається вже дуже в заранні, майже від колиски. Це — взагалі всі старання, щоб дитина виросла людиною в найкращому розумінні цього слова. Але вибір товариша життя, що його вагу ми вже підкреслили, — це окрема сторінка і вимагає окремої уваги. Тут підготова теж починається вже дуже скоро.
Вже змалку дитина пізнає, що вона не сама на світі. Що є батьки й інші старші, яким можна довіряти й у яких можна кожночасно шукати рятунку в скрутних ситуаціях. Існують і такі ж, як вона, ровесники — друзі, з якими добре гратися. Це початок суспільного життя людини. І тому батьки повинні дбати, щоб дитина змалку бачила таких же самих, як вона, та вчилася з ними співжити, починаючи від мирного поділу забавками.
У ранній молодості приходить життя в більшому гурті – зрозуміло, в школі, клясі чи добровільно створеній «пачці», що в ній молодь спільно використовує дозвілля, але й вчиться пізнавати одне одного, вчиться, що другі знають, ділиться з ними своїм знанням та вмілостями. Нахил до творення таких груп використовують доцільно молодечі організації, щоб гуртувати старших дітей і молодь разом виробляти їх найкращі прикмети духа й тіла. Через добровільну гру, спорт, звернення зацікавлень на корисні й добрі справи. Але це час спільного росту в більшому гурті, ще не парами. Тому розважні виховники остерігають перед (як це звуть модерно) «постійним ходженням у парі». Правда, із малих товаришів дитячих забав виростають нераз особливо гармонійні подружжя, але ж надмірне особисте зацікавлення в ранній молодості ще передчасне й нездорове.
Воно приходить у передбачений час, у віці дозрівання. І тут потрібна велика увага зі сторони всіх дорослих, хто несе відповідальність за молодих людей. В котрийсь, звичайно несподіваний момент, ця молода людина спостереже в товаришеві чи в товаришці молодечих ігор та загадок особу протилежної статі, яка через те може бути їй особливо цікавою. 1 тут ніколи не досить уваги та старань, щоб це пізнання та початок того нового зацікавлення проходили на належному рівні. Традиція віків, в тому зокрема багата поетична духовість нашого народу створила в цій то ділянці безліч способів та засобів, щоб змалювати, прикрасити ці перші юні та світлі почування.
«Ой, піду в лісочок та вирву листочок,
Та покрию мого милого слідочок...» — це лише один із прикладів.
Юна любов — це мрія і поезія, це бажання на віддаль, бажання чисте та добре. Поезія всього світу побудована на тому багатстві почувань і мрій.
Але саме в тому віці заходить і небезпека, що нерозважна молодість сама знищить цю найкращу свою весну — передчасним конкретним підходом до справ міжстатевих відносин. Так впливає все зовнішнє оточення, навіть школа, нераз хоч би католицька. Трапилося, що в українській школі, коли вчителька змальовувала відносини між Тарасом Шевченком та княжною Варварою Рєпніною (як відомо, це була «чистої води» ідеальна, безплотна любов), але згадала, що не було мови про подружжя через соціяльну нерівність, одна учениця, вихованка манастирської школи, вигукнула із обуреням: «Ви хочете сказати, що вони… жили грішно?!». Про чисту, духову і одухотворену любов вона, очевидно, ніколи не чувала.
А життєва дійсність вимагає, щоб молода людина пережила повністю період цієї незайманої романтики познайомилася спершу з моральними й естетичними сторінками цих відносин, поки, в добрий час та з доброю підготовою, дійде до них самих. Тоді ж ця краса освітлить та покаже їй у правильному образі і всю життєву дійсність.
І коли вже молода людина дійде до відповідного віку, «стає на порі», знов основне питання, в якому товаристві вона перебуває. Бо з ширшого товариства вибирається того одного. І молода людина дуже чутлива на погляди і опінію цього свого товариства. Це треба пам’ятати тим, хто опікується молоддю, та тактовно, «невидно» старатися про добре товариство, яке плекатиме нахили росту, а не упадку.
Приходить колись у житті людини і цей чи ця «одинока й незамінна». І до того вибору, що його вагу ми вже підкреслили, молодець чи дівчина повинні бути готові, знаючи, хто й чому повинен стати їм другом на все життя. Правда, ледве знаходяться в реальному житті вимріяні ідеали, але велика це мудрість (та ще з боку молодої, чуттєвої людини) знати, з чого можна зректися в користь можливостей, а котрі вимоги невідкличні. Не треба й окремо згадувати, що до тих невідкличних вимог належать у першу чергу вартості людського духа і спільність у них, на чолі з єдністю релігії й національности. В них же включений і добрий, чесний характер людини, бо немає безхарактерного доброго християнина. Далі ж щойно приходить рівність інтелектуального розвитку, спільність зацікавлень та ще дуже багато чого…
Час залицяння для молодих зворушливий та довгопам’ятний, хоч нераз і болючий, бо не завжди стається той добір зразу та не завжди доводить до бажаного кінця. Але одно певне: навіть вже наречені, що обіцяли одне одному подружжя, мають провести цей вирішний час підготови у повній чистоті. Це їх перша спільна, велика власність. В її атмосфері може успішно пройти взаємне, глибоко людське пізнання, узгіднення поглядів та життєвих плянів, від всеохоплюючих аж до навіть побутових, про влаштування щоденного, домашнього життя. Бо хоч життя може нераз зовсім безжалісно змінити ці пляни, але тим неменше вони потрібні. Щоб подружжя знало свою мету та змагало до неї, як лиш можливо. А мріяти й бажати цього, хоч нераз і не зовсім здійснимого, — це право молодости. Це й щастя і краса періоду нареченства.
Одруження
Коли ми вже з’ясували собі вагу подружжя, стає ясним, яка це велика й вирішальна хвилина, коли доходить до самого моменту одруження. Його ж і Церква підносить до величі Тайни і благословить прекрасними молитвами, окружує глибокими символами, такими як безконечні, без початку й кінця — вінець та перстень; як батьківське благословення іконами.
Знає вагу «весіллю» і народня мудрість, і традиція. Із вишитими символами життя, рушниками, із «святим хлібом», короваєм та гільцем — деревом життя, із цілою високо поетичною та драматичною весільною дією, з безконечним числом пісень. Не диво, бо нарід, навіть ще у стадіях своєї національної підсвідомости, розумів, що йдеться тут не лише про двоє членів спільноти, а про продовження, щасливе та успішне процвітання роду й народу.
Тому весілля було й справою цілої громади, ближчої і дальшої родини, всього села, яке бавилося, радувалося, бажало й обдаровувало з такої нагоди нераз і цілий тиждень.
І ці прекрасні традиції варто зберігати в міру спроможностей і сьогодні. Хоч і наперекір чужим, панівним у нашому неукраїнському середовищі. Ці звичаї не лише не наші вони визначно зкомерціялізовані та пристосовані не до нашого розуміння подружжя і одруження.
Молодята в такі хвилини, зовсім зрозуміло, зворушені, розгублені і потребують допомоги й проводу. Тому й доцільно, що їм всі призначають якнайбільше уваги й прихильности. Це їх і скріпить у майбутніх нових обов’язках і труднощах, це зв’яже їх ближче з їх рідним підложжям.
І справді, добре й розумно роблять батьки, рідні, товариші й товаришки, коли справді оформлюють молодятам цю незабутню хвилину врочисто й достойно. Але власне достойно — не з непосильними витратами, чи вже ніяк із надміром алькоголю. А за те із естетичним, стилевим, хай і скромним влаштуванням цього свята, із щирими, змістовними промовами, вартісними дарунками, такими, як українські книги чи твори українських мистців, може і з добірною мистецькою програмою. І з багатими дарами з тієї радісної нагоди: потребуючим чи на церковні й громадські цілі, згідно з великою життєвою мудрістю, що «тим більша радість, чим більше людей має причину радуватися».
Бувають і сумні випадки, що після гучного весілля — подружжя розпадається. Болюча це неспівмірність. А тому треба звернути особливу увагу, щоб усе, що торкається весілля, одруження, справді скріплювало молодят у їх взаємній вірності та вірності їх родовому корінню і законам.
(Далі буде)
