(В історичній перспективі за минулі 25 років)
Ідея про організацію українського робітництва в Німеччині зародилася наприкінці 1961 року. Духовним батьком її був Данило Кушлик, який у співпраці з о. Іваном Томашівським і проф. Степаном Бобеляком поклав основи під таку організацію. Зв’язавшись з дуже сильною і взірцево адміністрованою організацією німецького католицького робітництва в Рурщині КАБ (Католицький Робітничий Рух), Д. Кушлик дістав підтримку спочатку від її місцевих провідників, а згодом з їхньої централі. Вони, до речі, з великим зрозумінням віднеслися до його ініціятиви й пообіцяли потрібну допомогу. Почином Д. Кушлика і його співпрацівників живо зацікавився й Апостольський Екзарх у Німеччині, Владика Платон Корниляк, який з свого боку також заохотив їх до реалізації цього так важливого задуму.
Маючи таку всесторонню підтримку, Д. Кушлик і його співробітники скликали 1 травня 1965 року Збори Українського Католицького Робітничого Руху (УКРР). Збори схвалили статус організації і вибрали Управу на чолі з Д. Кушликом. На перших початках рішено надати УКРР характер католицької організації, з уваги на потребу наладнання тісної співпраці з німецьким КАБ-ом. Проте, вже тоді засновники української робітничої організації були свідомі того, що згодом прийдеться поширити засяг праці їхньої організації на все українське християнське робітництво. Тим часом новозасновану організацію зареєстровано як самостійну одиницю та рівночасно складено окреме письмове домовлення з КАБ-ом, на підставі якого УКРР, як організована клітина, включався в організаційну схему КАБ-у, зберігаючи свою самоуправу й повну самостійність щодо діяння у всіх справах, які торкалися життя української громади. Будучи в організаційній системи КАБ-у, УКРР набув право користуватися усіма їхніми надбаннями, а саме: соціяльно-харитативними вигодами, правовими порадами у всіх справах, що відносяться до організації, перед підготовами з метою підвищення професійних кваліфікацій, вишколом провідних кадрів тощо.
Управа УКРР нав’язала контакт також з Конфедерацією Українських Вільних Профспілкових Організацій в Парижі і згодом стала її членом. Прийняла теж членство в Міжнародній Організації Християнських Профспілкових Організацій для Втікачів.
Дуже швидко зуміла управа вийти також поза межі Рурщини й почати перші організаційні заходи на терені південної Німеччини. Для реалізації цього важливого завдання уповноважено ред. Фелікса Кордубу. Він взявся серйозно до справи реалізації, порівняно за короткий час добився поважних організаційних успіхів. Таким чином, УКРР почав закріплюватися також у південній Німеччині, зокрема в Баварії. Тут Кордуба зумів наладнати також успішні зв’язки з німецькою католицькою робітничою організацією «Веркфольк».
Під час усіх цих заходів постійну моральну підтримку й щедру матеріяльну допомогу подавав молодій організації Апостольський Екзарх, Владика Платон Корниляк. Він, до речі, всесторонньо тоді віддався справі українських робітників і діяв з такою ж сердечністю, з якою ставився до робітничого питання тодішній німецький єпископ Ессену Генгсбах, відомий у Німеччині зі своєї соціяльної діяльности.
Два роки пізніше, 17 і 18 травня 1967 року, відбувся в Ессені Перший Делегатський З’їзд УКРР. В ньому взяли участь 33 уповноважених представників, які репрезентували 33 організовані станиці УКРР. У Баварії в той час було вже зформовано 11 організаційних клітин. Звітуючи перед з’їздом Управа виявила поважні успіхи в своїй діяльності. Це доповнив ще ред. Ф. Кордуба, звітуючи про здобутки на терені Баварії. У ході дискусій виринула думка, ніким не оспорювана, про потребу зміни характеру організації і її статуту з метою поширення рядів УКРР, щоб до нього могли приєднатися на правах рівноправних членів також і українці інших християнських віросповідань. Тут ішлося в першу чергу про православних українців.
Цю справу до з’їзду основно переговорив із централею КАБ голова Д. Кушлик. Провідники КАБ-у не виявили з цього приводу застережень, а навпаки, з повним розумінням віднеслися до справи віросповідно мішаної української громади. Вони, йдучи назустріч потребам українських робітників, заявили свою готовість уступити членам української організації без огляду на їхню віросповідну приналежність усі користі та вигоди, які дає членство в КАБ-і.
Голова Кушлик відвідав у цій справі також Митрополита Ніканора, Голову УАПЦ. Митрополит виявив чимало зацікавлення і розуміння для потреб професійної організації українських робітників у Німеччині.
У ході дальших нарад з’їзду внесено зміни до статуту й змінено назву організації на Український Християнський Робітничий Рух (УХРР). Ессенський Делегатський З’їзд, в якому взяв участь і Апостольський Екзарх українців-католиків у Німеччині, Владика Платон Корниляк, поклав тривкі підвалини під українську робітничу організацію, ствердивши тим не тільки її потребу, але й необхідність. Вона, як сказано в резолюціях з’їзду, мала стати для українських робітників «міцним заборолом проти загибелі серед чужого моря і засобом для оборони релігійних, національних та станових інтересів». На цьому з’їзді головою УХРР вибрано Д. Кушлика, якого згодом перевибирали наступні делегатські з’їзди до п’ятого включно. Тим часом праця головної Управи проходила наскрізь успішно, зокрема в галузі співпраці з північно-німецьким КАБ-ом.
1984 року, з уваги на те, що в Мюнхені знаходилися централі майже всіх українських організацій, що діяли в Німеччині, УХРР переніс туди також і свій головний осередок. Це привело до того, що треба було наладнати зв’язок з КАБ-ом, але тим разом з південно-німецьким, що має свою централю в Мюнхені. З цього приводу почали відбуватися зустрічі в Мюнхені та в інших містах Баварії. На них обговорено пекучі робітничі справи, як також, користаючи з гостинности господарів, українські представники знайомили їх з політичним, релігійним та суспільним станом своєї громади.
28 жовтня 1986 року відбулася в приміщенні української католицької парафії в Мюнхені перша, так звана робоча, зустріч з німецькими представниками з КАБ-у, під час якої господарем була Управа УХРР. Перед нею відбувся соборний Молебень, який відслужив Владика Платон Корниляк у співслуженні католицького й православного духівництва. Владика сказав відповідне слово, щоб надати нарадам екуменічного характеру. Згодом голова Д. Кушлик відкрив наради зустрічі, тепло привітавши численних німецьких гостей. Нарадами керував Степан Спєх, керівник відділу культури і інформації. Тут виступили з доповідями від українців: Василь Вацик («Розвиток робітничих організацій в Україні в XIX і XX ст.»), проф. Зеновій Соколюк («Сучасне становище в Україні та прагнення українців до незалежного життя»), мгр Мирослав Антохій («Історія української політичної і трудової еміграції»). 3 німецького боку говорив Гюнтер Йокіш, заступник голови Католицького Робітничого Руху, який підкреслив, що його організація має в своїх рядах понад 300 тисяч трудівників та що вона за час свого існування зробила великий вклад у розбудову правової і соціяльної системи німецької держави. У заключенні він підніс пропозицію про потребу частішого влаштовування таких зустрічей з метою кращого взаєморозуміння між німецькими й українськими робітниками.
Що згадана зустріч була успішною і потрібною, може послужити факт, що 22 жовтня 1988 року влаштовано в тому ж самому приміщенні другу подібну зустріч, але цим разом спільними силами обох організацій. Зустріч почалася екуменічним Молебнем і мала в своїй програмі дві доповіді проф. Володимира Кальваровського «Християнізація України» і відомого нам вже Йокіша «Християнізація вільної держави Баварії».
У листопаді 1988 року на Шостому Делегатському З’їзді головою УХРР вибрано дир. Григорія Наняка, а секретарем Володимира Волошина. Референтом культури та інформації залишився Степан Спєх. Членство УХРР дійшло до 920 осіб. У резолюціях цього з’їзду високо оцінено працю єпископа-екзарха Платона Корниляка, назвавши його «покровителем українського робітничого руху в Німеччині.
У них сильно підкреслено потреби українського народу на Україні, зокрема в питаннях державної суверенности й мови, а також потреби української діяспори, закликаючи її до єдности.
6 липня 1989 року по довгих, майже чотирирічних зусиллях, прийшло до підписання домовлення з південно-німецьким КАБ-ом. Статті домовлення подібно, як раніше підписані в Ессені, є дуже корисними для українців. УХРР, ставши корпоративним членом КАБ-у, як також дістав можливість друкувати статті про українські справи та справи УХРР на сторінках їхнього місячника КАБ-Ріпорт.
На сторінках цього місячника досі надруковано обширну статтю проф. Володимира Кальваровського «Українська Церква між Сходом і Заходом» (ілюстрована малюнками князя Володимира Великого, Митрополита Андрея Шептицького, зустрічі Папи Івана-Павла II з Патріярхом Йосифом) та статтей про Тисячоліття, що їх написав Степан Спєх.
Провід УХРР з підтримкою КАБ-у проводить успішно свої завдання, а вони не легкі: «Об’єднати українських робітників, подбати про продовження їхнього вишколу на основах соціяльної церковної науки, плекати серед них свідомість християнської робітничої індивідуальности, основаної на культурних і національних традиціях українського народу, та спішити з моральною і правною допомогою, а коли потрібно, то й з матеріяльною». (Третя стаття статуту УХРР). УХРР веде широку просвітницьку діяльність шляхом різних імпрез. Він бере також активну участь у різних святкуваннях національних, культурних і релігійних, щоб таким чином освідомлювати не тільки своїх членів, але також і німців із КАБ-у, знайомлячи їх з українською історією, церковними обрядами, українською піснею, народніми танцями тощо.
Під час святкувань Тисячолітя Християнства в Україні УХРР по-справжньому склав свій іспит національної зрілости, причинившись багато до піднесення національної свідомости в рядах свого членства та до освідомлення свого довкілля, що святкування Тисячолітя — це українські святкування, а не московські, бо 988 року Христову віру прийняли українці в своєму рідному Києві. На московську північ Христова віра поширилась багато пізніше. Така роз’яснювальна робота багато причинилася до збереження ореолу прийняття християнства за українським народом та декого переконала, що Київська держава була середньовічною державою українського народу.
У ювілейному році Тисячоліття УХРР подбав про такі цінні доповіді для членів КАБ-у і зацікавлених німців: «Українці у вільному світі» (доповідач мір Мирослав Антохій, лектор української мови в Мюнхенському університеті), «Східня Церква: Візантія і Україна після великої схизми 1054 року» (доповідач проф. Володимир Кальваровський, дипломований теолог). Ці доповіді й інші, без сумніву, зробили свою роботу в німецьких робітничих колах та серед німців взагалі.
1989 року УХРР дав українській громаді цінну святкову імпрезу з нагоди 175-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Неділя, 16 липня, принесла багато цінного в доповіді проф. Юрія Бойка на тему шевченківських текстів і їхнього збереження. Імпреза мала також в програмі добрі деклямації і цікаву музичну частину.
Перед закінченням цієї статті варто відзначити деяких визначних діячів українського робітничого руху в Німечині, як єпископ Владика Платон Корниляк, о. декан Іван Томашівський, проф. Степан Бобеляк, о. Йоганнес Петерс, Данило Кушлик, ред. Фелікс Кордуба, дир. Григорій Наняк, Степан Спех, а з німецького середовища Люке, колишній секретар обласної управи КАБ-у, член міської Ради Ессену, давній і випробуваний приятель української робітничої організації, д-р Мюллер, Ґюнтер Йокіш, Альфред Стімпель тощо.
Підсумовуючи, хочемо ствердити, що УХРР — це цінний здобуток української еміграції в Німеччині. Він приніс розпорошеному українському робітництву багато користи, увів українців у середовище німецького робітничого світу, де ми придбали чимало професійного знання та підходу до робітничих справ, вивчили його ідеї, правові основи, організаційні форми, адміністрацію та здобули чимало щирих приятелів для нашого робітництва, для нашої Церкви (католицької та православної) та для нашого народу й, найосновніше, вийшли з нашого вузького «гетта» у широкий культурний світ, де високо цінять працю, як найкращу школу в людському житті.
