Покищо не збираємось аналізувати ситуацію Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) в Україні, але бажаємо наших читачів запізнати з двома документами, що з’явились в українській пресі. Авторами цих двох документів, які друкуємо нижче, є творці українського автокефалізму в Україні у наш час. Перший документ належить протопресвітерові Володимирові Яремі, це є своєрідне звернення, яке з’явилось на сторінках газети «За вільну Україну», 20 вересня 1991 p., що друкується у Львові, під назвою: «До духовенства і віруючих УАПЦ». Тут бажаємо хоч кількома реченнями сказати про о. В. Ярему. Як сам о. В. Ярема у своєму «Відкритому листі Митрополитові Київському Філаретові (Денисенкові)» писав: «Пишу цього листа як один із сучасників і учасників праці Ініціативної Групи по переходу греко-католиків у Православ’я. Тоді я був ще тільки кандидатом у священство, тому не міг бути членом Групи…». (Цей відкритий лист о. В. Яреми був надрукований у нашому журналі за вересень і жовтень 1989 p.). Поруч з тим бажаємо вказати, що о. В. Ярема був також одним з головних ініціяторів створення УАПЦ, один з тих, що знайшов Владику Іоана Боднарчука, і один з головних організаторів Собору УАПЦ у Києві.
Другий документ, якого друкуємо тільки дещо з нього, це «Інтерв’ю з Митрополитом Іоаном», яке провів редактор «Вісника» — протопресвітер о. д-р Степан Ярмусь. «Вісник» є пресовим органом Української Православної Церкви в Канаді, а з’являється у місті Вінніпегу, Манітоба. Інтерв’ю було надруковане за вересень 1991 р. До речі, бажаємо тільки пригадати, що Митрополит Іоан був одним із головних організаторів Собору УАПЦ у Києві, на якому обрано патріярхом Блаженнішого Мстислава, а він сам, себто Владика Іоан, був обраний на містоблюстителя Патріярха Мстислава. Владика Іоан від деякого часу перебував на лікуванні у Чікаго, а опісля відвідав Канаду і брав участь у святкуваннях 100-річчя поселення українців у Канаді. Відвідав деяких українських католицьких єпископів, а в основному був гостем у Митрополита Української Православної Церкви у Канаді у Владики Василя. Владику Іоана тепло вітали. Не будемо подавати ближчих пояснень й інформацій про Владику Іоана, бо наші читачі знають з наших інформаційних статтей, що були надруковані у минулому. Виглядає, що Владика Іоан перестав говорити про «козацьку» Церкву. Як вже на початку сказано, покищо удержуємось від коментарів, бажаємо, щоб їх наші читачі робили собі самі.
Редакція
До духовенства і віруючих УАПЦ*
Українська Автокефальна Православна Церква відроджується у складних умовах. Вона є категорично небажаною до шовіністично настроєної верхівки РПЦ та її філії в Україні, тому має сильного ворога в особі компартапарату і всіх його органів. Будучи виразником традиційного потягу галичан до духовної єдности з усією Україною та до церковної незалежности і самобутньости, вона має також опонента в особі УКЦ, підтримуваної і ззовні, і зсередини матеріяльно і морально. Ідея церковної незалежности тримається лише на щирому ентузіязмі прихильників і живиться народньою підтримкою.
Лише наївний міг би вважати, що потужна тоталітарна машина не передбачила всього можливого, щоб створити перешкоди для розвитку УАПЦ на східні області. Отже, вона шукала засобів скувати енергію автокефалії міжконфесійними конфліктами (і дуже вміло залучила до цього навіть представників нових демократичних організацій, а відтак новообраних Рад), спровокувати внутрішню боротьбу, підірвати авторитет, опанувати верхівку.
Дуже небажаною для ворожих сил була кандидатура Владики Мстислава Скрипника на патріярха УАПЦ. Небажаною була і організація свідомих мирян — Братство УАПЦ. Позбувшись цих двох перешкод на шляху опанування УАПЦерквою, відсунути її ініціяторів залишалось простою справою.
До боротьби проти інтронізації обраного патріярха Мстислава був залучений владика Іоан Боднарчук, перший єпископ УАПЦ. Важко сказати, чи був він спеціяльно підставлений як приманка для ініціяторів автокефалії, які на той час гарячково шукали ієрарха, чи опрацьований відповідними органами та їх агентурою в оперті на негативні риси характеру — лицемірство, жадобу влади і грошей, підступність і мстивість. Таким чином, владика Іоан почав виставляти себе як претендента на титул патріярха і після невдалих спроб у змові з прибічниками зірвати інтронізацію обраного патріярха Мстислава почав майже відверто провадити боротьбу проти нього. Мало місце збирання підписів проти патріярха (зокрема, в Турківському районі), ігнорантське ставлення до нього, спроба перешкодити його другому приїздові до Львова (зірвана свідомими мирянами), різні інтерв’ю та виступи. Розкольницька діяльність митрополита Боднарчука поширилась і на українські православні церкви за межами України. Митрополит та його група розповсюджували наклепи на патріярха, сіяли серед владик і духовенства сумніви щодо канонічности та страх перед собороправністю.
Почалось методичне руйнування засад УАПЦ, проголошених на початку її відновлення. Митрополит Іоанн оточив себе духовенством, що відігравало недавно неабияку ролю в РПЦ і перебувало в приязних стосунках з комуністичною владою. Почалась боротьба з ініціяторами автокефалії. Відразу впав у немилість чесний і принциповий отець Іван Пашуля. Підступно і цинічно митрополитом та його прибічниками штучно формувався образ Братства святого апостола Андрія Первозванного, як такого, що нібито рветься до влади у Церкві, і якщо його не розігнати, почне керувати священиками, а, найгірше, церковними касами. Ця хитрість, на жаль, мала помітний успіх, і Братство стало майже паралізованим у своїй діяльності, також у скерованій на формування осередків автокефалії в східніх областях.
Львівська єпархія поступово перетворювалась у специфічну, незалежну від патріярхії, самодостатню і незацікавлену у розвитку на схід, формацію.
Коли шкідлива діяльність митрополита стала очевидною, патріярх відсунув його від управління. Однак, підривна структура, збудована навколо митрополита, продовжувала діяти і, мабуть, не без його таємної участи. Молодий владика Данило, поставлений керувати Львівською єпархією, виявився маріонеткою митрополита Боднарчука та його групи, і справи в єпархії далі гіршали. Епархіяльна рада, у якій половину становлять священики з периферій, втратила можливість контролювати події, і канцелярія єпархії опинилась під повним впливом прибічників митрополита.
Сказати однозначно, хто є безпосереднім виконавцем сценаріїв, писаних комуністичними органами, покищо неможливо, бо тут об’єднались коляборанти, нечесні священики, владолюбні особи. Діє ця група у постійних контактах з провідниками УПЦ-РПЦ.
Тепер, вже з благословення владики Данила, почали штучно створюватись всілякі товариства і ради, альтернативні Братству та існуючим церковним радам. Ще до цього були випадки, коли окремі громади УАПЦ були підштовхувані до голосування за Союз, до пошуків захисту в комуністичних структурах та їх друкованих органах.
Недавно відбулася спроба втягнути мирян УАПЦ у співпрацю з «Громадою Г. Костельника», інспірованою УПЦ-РПЦ та компартапаратом.
Агентурні структури в обох конкуруючих конфесіях використовували і використовують для підтримування нових конфліктів, з одного боку, тенденційну політику більшости місцевих Рад у ставленні до конфесій та, з другого боку, навмисну пасивність правоохоронних органів. Сильним прикладом і аргументом, використовуваним тими, хто підштовхує УАПЦ до демонстративного висловлення недовіри Львівській обласній Раді та її керівникам, є те, що при виразному урядовому сприянні УКЦ УАПЦ досі не отримала у Львові навіть єдиної кімнати для своїх потреб.
До речі, східні області потребують священиків, як спрагла земля — води, тому відсутність у Львові бази для семінарії є своєрідним індикатором щирости українського патріотизму і політичної зрілости. Аргументом є і всі невдалі пункти ухвал обласної Ради щодо врегулювання міжконфесійних відносин, котрі в деяких місцевих умовах виявились майже провокаційними. Отже, «активні захисники» громад УАПЦ мають грунт для набуття популярности і поступово скеровують незадоволення мирян на політичних лідерів Галичини.
Казати про все те — гірко і тяжко. Розумію, що викличу бурю пристрастей, вияви підтримки і незадоволення, правильного розуміння і перекручень. Але не говорити — гріх і велика шкода ідеї Автокефалії, бо провадить до зневіри й упадку Церкви.
Для УАПЦ настав переломний момент. Перед свідомим духовенством і мирянами постає найважливіша життєва проблема: очиститись від ворожих сил і відмежуватись від них. Треба зректись позиції сторонніх спостерігачів і брати долю нашої Церкви у свої руки. Не можна допустити, щоб УАПЦ, замість демократично керованої, близької до народу, істино національної, стала криївкою і приватним ужитком нечесних людей. Не можна допустити, щоб згодом у нашій Церкві продавались висвяти, священичі нагороди і парафії, як було недавно в РПЦ. Треба радикально впровадити в наше церковне життя демократичні засади управління, відкритість, підконтрольність і відповідальність керівництва. Мусимо пам’ятати, що у Православній Церкві не існує догмату про непомильність владик.
Біди можна уникнути, якщо здорові сили, які серед духовенства і мирян переважають, об’єднаються і скажуть своє вагоме слово.
Закликаю вас: не допускайтеся, навіть у відчаї, нехристиянських діянь, не компромітуймо УАПЦ войовничістю! Вірмо в Господню Справедливість і будьмо торжествувати. Зло лише породжує нове зло.
Протопресвітер Володимир Ярема
