Свіжий номер

5(505)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором
фото Петра Гниди

Дивізійний капелан, який пропав безвісти?

Цього року виповнюється 75 років з дня створення 14-ої гренадерської дивізії військ СС «Галичина». Тема участі українців у збройних формуваннях Третього Райху досі є неоднозначною і викликає бурхливі дискусії як серед істориків, так і серед політиків.

Однак незаперечним є той факт, що через це військове формування пройшли до 30 тисяч українців. Переважна більшість із них справді мали переконання, що йдуть воювати за Батьківщину проти більшовиків і створять українське військо. Були й такі, що йшли з примусу або заради пошуку пригод, але багато хто справді вірив, що виборе для України місце у «Новій Європі». Завдання історика – досліджувати і писати історію цієї формації чесно та відверто, базуючись на матеріалах Галузевого державного архіву СБУ, спогадах очевидців та інших документах.

Початки капеланства у дивізії

Отже, після оголошення про формування дивізії в квітні 1943 року Митрополит Андрей Шептицький та його прибічники в Українському Центральному Комітеті (УЦК) і Військовій управі наполегливо домагалися від керівництва СС запровадити в «Галичині» інститут капеланів. Про це пише, зокрема, історик Дмитро Забзалюк у праці «Душпастирська служба українських військових формацій першої половини ХХ ст. » (с. 128).

Дозвіл на капеланство був отриманий в липні 1943-го. До дивізії на вказівку Митрополита зголосилося 12 священиків під керівництвом отця Василя Лаби, який очолював відділ духовної опіки у Військовій управі. Серед інших був студит Василь-Всеволод Лещишин. У більшості документів та спогадів про нього зазначено, що під час бою під Бродами він пропав безвісти. Та сьогодні завдяки розсекреченим документам колишнього КГБ можемо розповісти історію цього дивізійного капелана вповні.

Отож, 13 січня 1912 року в селі Мушкатівка на Тернопільщині в родині Григорія і Кароліни Лещишиних народилася третя дитина – хлопчик. При хрещенні йому дали подвійне ім’я Василь-Степан. Коли йому було чотири роки, помер батько, який був фельдшером. Не дивлячись на труднощі, сім’я спромоглася дати Василеві добру освіту і відправила його до гімназії містечка Борщів, яку він закінчив у 1932 році.

За рік юнак поїхав на навчання до Львова. Згодом на допитах отець Лещишин свідчив, що спочатку вступив до Львівської духовної семінарії, та оскільки не мав коштів, змушений був залишити навчання і піти в монастир. Вже із монастиря його відправили вчитися до Львівської богословської академії.

Василь пішов до Унівського монастиря студитів, де отримав монаше ім’я Всеволод. Навчаючись в академії, він довший час перебував у монастирі Студійського уставу у Львові на колишній вул. Петра Скарги, 2 (нині Озаркевича).

Після академії був висвячений орієнтовно в 1940-ому і певний час служив на різних парафіях. Зокрема, в 1940 – 1941 роках був священиком у селі Почапи Глинянського (нині Золочівського) району, згодом два місяці – у Львові, на Личакові.

Із приходом німецької окупаційної влади отець частіше перебував у Львові, де був душпастирем у різних лікарнях і таборі для військовополонених – імовірно, в Шталагу-328, що був розміщений у львівській цитаделі.

Після початку формування 14-ої гренадерської дивізії військ СС «Галичина» отець зголосився до неї капеланом у липні 1943-го. На допитах в МГБ він розповідав, що вступ до дивізії – це доручення Митрополита Шептицького, на яке він зголосився.

Однак ще один монах із Унева, Павло Бондар, свідчив інше: говорив, що настоятель Унівського монастиря Климентій Шептицький заборонив Лещишину добровільно йти до дивізії, але той не погодився і вийшов з монастиря. В будь-якому разі вже у серпні отця відправили до вишкільного табору Гайделягер, що розташовувався біля містечка Дембіца (нині Польща), де формувалася дивізія «Галичина». Восени його з іншими капеланами відправили на курси до французького містечка Зенгайм, де він перебував п’ять місяців. На цьому вишколі нацисти планували зробити із капеланів своїх пропагандистів. Окрім загальної військової підготовки та вивчення зброї, отцям читали лекції з націонал-соціалістичної ідеології та економічної могутності Третього Райху. Цей вишкіл навіть мав назву – «Світоглядні курси».

Та, як показала практика, задум нацистів виявився безрезультатним, бо капелани чи в проповідях, чи в спілкуванні з вояками дивізії жодної пропаганди не проводили, а займалися своїм призначенням – душпастирством.

Можливо, на допитах отець дещо плутався в датах, бо, як відомо, ще в липні 1943 року всі священики, призначені до дивізії, виїхали у вишкільний табір Зенгайм у Франції. Вони мали листа від губернатора Галичини Отто Вехтера до коменданта табору, в якому наголошувалося, що українські католицькі священики повинні пройти ґрунтовний військовий вишкіл, оскільки дивізія «Галичина» призначена на більшовицький фронт.

Українців звели в так звану «Особливу групу», одягнули у військові однострої та розмістили в казармі, по двоє в кімнаті. Майже три місяці вони проходили вишкіл як звичайні вояки за програмою підстаршин. Як подає Роман Колісник у книзі «Військова Управа та Українська Дивізія «Галичина» (с. 88), з німецьких документів нам відомі точні дати самого вишколу. Це були дні 20 серпня – 3 жовтня 1943 року.

Цікаві відомості про перебування на цьому вишколі подає інший дивізійний капелан – отець Ісидор Нагаєвський у «Спогадах польового духовника»:

«Згадаю також, що в часі нашого вишколу ми йшли в неділі до недалекого містечка Тану і брали участь у богослужбах в католицькій церкві. Спочатку cвященик і миряни дивились на нас непривітно, але, побачивши спосіб нашого знаку св. хреста і що в церкві ми не ставали на коліна, зацікавились нами. Коли ж довідалися, що ми українські католицькі священики і приготовляємось стати польовими духовниками української дивізії для боротьби з безбожними большевиками, запрошували нас до себе й гостили добрим вином, якого жодний німець не міг у місті купити».

Після вишколу в Зенгаймі отець Всеволод отримав військове звання ваффен-унтерштурмфюрера (хорунжого) та повернувся до Гайделягеру. Згодом мав коротку відпустку до Львова, звідки вирушив назад до дивізії на нове місце – вишкільний табір у Нойгаммері. Отець Нагаєвський згадує про Лещишина так: «Деякі з отців, напр. С. Сапрун, І. Галібей, В. Лещишин та Е. Кордуба, після вишколу були звільнені зі служби з приводу недуги чи старости». Та отець Всеволод залишився в дивізії, а спогади отця Нагаєвського є в цій частині неточними.

28 червня 1944 року за наказом командувача групи «Північна Україна» генерал-фельдмаршала Вальтера Моделя дивізію «Галичина» включили до складу 13-го корпусу 4-ої танкової армії, яка тримала 160-кілометрову оборону на відрізку фронту поблизу міста Броди.

Дивізія зайняла другу (запасну) лінію оборони фронту завдовжки 36 км. 13 липня радянське командування силами 1-го Українського фронту почало Львівсько-Сандомирську операцію, метою якої було оточення німецьких військ у Галичині, взяття Львова і вихід на лінію Вісла – Сян.

Подався на фронт і отець Лещишин. У своїх свідченнях він згадує, що був капеланом 4-го артилерійського відділу дивізії. Інший дивізійний капелан, Йосип Кладочний, казав на допиті, що Лещишин перебував при штабі. Однак на сьогодні відомо, що отець був капеланом 14-го артилерійського полку, з яким прибув на фронт.

У результаті наступу військ маршала Конєва 13-ий корпус потрапив у оточення, а «Галичину» перекинули на інші ділянки фронту. Після жорстоких боїв під Бродами 22 липня 13-ий корпус припинив існування. У тяжких боях під Бродами дивізія втратила понад 70% вояцтва – близько 8000 вояків: 4000 загиблими і полоненими, 1000 – важкопораненими, а близько 3000 дивізійників, не маючи змоги вирватись із ворожого оточення, перейшли до УПА.

Після бою під Бродами отця Лещишина вважали зниклим безвісти. Це фіксується в більшості спогадів ветеранів дивізії, що розповідають про капеланів. Та насправді під час оточення отець, догледівши безвихідь ситуації, перевдягнувся у цивільне і зміг вийти до Львова. Тут він поспішив до Митрополита Шептицького, якому розповів про «Бродівський котел». За кілька днів, рятуючи отця від радянських репресій, єпископ Микита Будка відправив його на парафію до села Закомар’я Олеського (нині Бродівського) району, де той перебував до дня арешту.

Після Львівського «псевдособору» отець Лещишин вимушено перейшов на православ’я, як і інші дивізійні капелани, що залишилися на території України: отці Кладочний та Дурбак. Це засвідчують матеріали Галузевого державного архіву СБУ.

Отця Всеволода заарештували співробітники УМГБ у Львівській області в селі Закомар’я 6 травня 1948 року. Його ув’язнили в тюрмі на Лонцького. Підставою для арешту стали свідчення арештованого ще 17 травня 1947-го отця Кладочного про службу Лещишина в дивізії «Галичина». Під час обшуку та опису майна в священика знайшли рясу, капелюх, костюм, штани, дві сорочки, дерев’яне ліжко і портрет Митрополита Андрея Шептицького. Це було те скромне майно, яке зобов’язали зберігати під час слідства маму отця Кароліну Павлівну.

Слідство в справі тривало недовго: за 20 днів усе було завершене, отець визнаний медкомісією придатним до фізичної праці, а розгляд справи віддали до військового трибуналу без участі прокурора, адвоката та свідків.

На «суді» отець пояснював трибуналу: «В мої обов’язки не входила пропагандистська робота, а заспокоєння душ вояків». Також він наполягав на тому, що не проповідував жодних націонал-соціалістичних поглядів та не повідомив органи МГБ про свою участь в дивізії лише тому, що не відчував за собою моральної провини. У своєму останньому слові отець Лещишин наголосив: «Прошу зважати на те, що я був духовною особою і не міг противитись призначенню в дивізію. Також прошу врахувати й те, що мій рідний брат воював в радянській армії».

Однак на трибунал ніщо не могло вплинути. Священика визнали винним у «зраді батьківщини» і засудили до відбуття покарання у виправно-трудових таборах терміном на 25 років з обмеженням у правах на 5 років та повною конфіскацією всього скромного майна.

Відтоді й почалася одіссея отця Лещишина радянськими концтаборами. Відомо, що з 1951 року він перебував у одному з найсуворіших таборів «Норильлагу» в Красноярському краї, за Полярним колом. Деякі відомості про отця є в спогадах в’язня цього ж табору Івана Кривуцького під назвою «Де срібнолетий Сян пливе…»:

«Ще був один священик – Василь Лещишин, молодий, рум’яний на обличчі, але весь час сонний чи заспаний, завжди скаржився, що щось його болить. Походив теж десь із Тернопільщини або Станіславівщини».

У іншій частині Кривуцький згадує відправу літургії отцем Лещишиним під час транспортування в’язнів на баржі до Норильська:

«14 жовтня, на свято Покрови, Котів сказав мені, що Лещишин занедужав. Пішли удвох до нього в другий кінець баржі. Котів попередив мене, щоб я звертався до Лещишина «отче Всеволоде». Він не любив, коли його називали Василем (справжнє ім’я).

«Отець Всеволод» лежали на нижніх нарах ліворуч і, почувши, що до нього гості, почали стогнати. Скаржився, що все болить – голова, серце, висока температура – і думає, що, мабуть, не доїде до місця призначення. Котів пожалів його, поспівчував і каже: «Сьогодні таке свято, я думав, що ви, отче Всеволоде, відправите Службу Божу в цьому кінці баржі, а я в другому».

Лещишин так погано почував себе, що про якусь відправу не могло бути мови. Він, навіть лежачи, тихо молився, і не міг встати.

Як не переконував його Котів, що там на верхніх нарах дуже незручно, може голова закрутитись, але дарма. Отець Всеволод забув про хворобу і вирішив для такої справи навіть пожертвувати здоров’ям».

Після смерті Сталіна мати отця зверталася до Першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова з проханням про помилування сина. Сам священик також писав до Голови Президії Верховної Ради СРСР Климента Ворошилова. Та все марно…

У січні 1955 року Львівська обласна комісія з перегляду кримінальних справ на осіб, засуджених за контрреволюційні злочини, вирішила, що вина отця Лещишина доведена повністю і вирок перегляду не підлягає. Прокурор написав протест на таке рішення, і Військовий трибунал Прикарпатського військового округу таки скоротив покарання до 10 років. Остаточно звільненим із «Норильлагу» отець Лещишин був 1 жовтня 1955-го. Тоді він потрапив під амністію.

Після повернення з табору з 1961-го отець Всеволод перебував на парафії в селі Підлісне Нестеровського (тепер Жовківського) району на Львівщині. Помер 23 березня 1976-го і похований на цвинтарі міста Копичинці, що на Тернопільщині, як писав «Православний вісник» у числі 6 за 1976 рік.

17 травня 1994 року отця Лещишина реабілітували рішенням прокуратури Львівської області. 17 листопада 2017-го глава УГКЦ Блаженніший Святослав у селі Мушкатівка на Тернопільщині відкрив та освятив єдиний в Україні меморіал пам’яті жертв «псевдособору» 1946 року, на якому викарбуване ім’я отця Лещишина.

Володимир Бірчак, науковий співробітник Інституту історії Церкви УКУ, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху

Поділитися:

Популярні статті