У 2010 році я вже писав у «Патріярхаті» про буття одеських греко-католиків, зосередившись на місійній діяльності громади. Тепер мова піде про історію спільноти та її сучасне життя з наголосом на діяльність мирян. Адже якщо приглянутися, то саме в минулому криється багато коренів теперішніх проблем греко-католиків Одеси. Тож аналіз цього минулого може підказати шляхи втілення нових можливостей для громади.
Визначити етапи розвитку Української Греко-Католицької Церкви в Одесі доволі легко: кожен історичний період окреслений тією чи іншою знаковою подією, яка суттєво вплинула на розвиток громади. Таких періодів можна виділити п’ять: дорадянський етап, вихід з підпілля і заснування громади, створення Одесько-Кримського екзархату, освячення катедрального храму-каплиці і розділ екзархату з призначенням нового єпископа – Михаїла Бубнія.
Дорадянський етап
Терени теперішньої Одеської області від початків їх масового заселення українцями й до кінця XVIII століття включно були досить насичені греко-католицькими громадами. Історичні джерела свідчать, що станом на кінець XVIII століття на цих землях кількість греко-католицьких храмів значно перевищувала кількість церков Московського Патріархату. Але, незважаючи на це, в самій Одесі перша унійна громада постала тільки в 1917 році, коли, повертаючись із сибірського заслання, священик Ілля Кливак зупинився в цьому місті.
Із листування отця Кливака з Митрополитом Андреєм Шептицьким відомо, що в 1917 – 1918 роках місцева громада УГКЦ знайшла прихисток в римо-католицькому храмі, а також дбала про будову власної святині. Для цього коштом вірних і меценатів була придбана земельна ділянка в Прохорівському сквері біля Пересипського мосту. Місійною стратегією галицького душпастиря було, по-перше, згуртувати численних місцевих греко-католиків, по-друге, познайомити з Київською Церквою щирих шукачів правди, спраглих до Божого Слова, якого тут, незважаючи на помітну присутність Православної Церкви і служіння Римо-Католицької та протестантських Церков, завжди бракувало.
«Той лиш розуміє нас, що бував або чув, що діється на Україні, який тут страшний упадок віри і моралі, які науки й теорії тут панують, яка загальна руїна і обман, лайки, сварки, бійки братів з братами, рабство тілесне і духовне, – а все це буяє на ґрунті несвідомого соціалізму, взятого широкими масами, не як ідея до повільного, парламентарного переведення соціальних полишень, але як крайній чинний анархізм-нігілізм, дикий, безідейний…» – так описував отець Ілля Кливак тогочасний стан суспільства в Одесі.
А ще душпастир писав: «Наша ідея Католицька росте, ширшає. Цеголки йдуть в рух по Україні. В Одесі та в окрузі чимало наших вірних, здавен осілих тут, недавно прибулих сюди, – українців Галича, Холма, а також руских, білорусів. Вони, розкинуті по Низовій Україні родинами і поодинокими особами, здавен вже вмирають з голоду духовного. Треба згуртувати [їх] в одне стадо. Трудне це діло, як немає свого Храму Божого. Відсутність нашої Церкви відбивається на моралі наших вірних».
Простотою і ясністю привертають увагу й такі слова отця Іллі: «Ворогів в нас немає, крім московських деяких кругів духовних». Це свідчення того, що й у давні часи представники РПЦ вороже ставилися до греко-католиків у Одесі.
Плани в отця-місіонера Кливака були великі, але прихід радянської влади не дозволив їх втілити. Тож на довгі 74 роки Греко-Католицька Церква в Одесі залишилася розпорошеною і витривала лише в серцях поодиноких її вірних.
Утім з позиції сучасності цікаво оцінити стратегію отця Іллі. Він розвивав спільноту Церкви комплексно: шукав і гуртував греко-католиків з Галичини, працював над створенням українського культурного осередку в місті, планував заснувати навчальну школу для дітей греко-католиків, а також відразу намагався донести вістку про Церкву до найширшого кола одеситів незалежно від їхньої національності. Про останнє яскраво свідчить зміст інформаційного листка, що його видавав одеський душпастир: «Люди, зголошуйтесь до Греко-католицької Церкви! Цей обряд європейського характеру». Також варто наголосити на самій назві місцевої громади УГКЦ – Православна Католицька Церква. Саме так позиціонував унійну Церкву отець Ілля, і багато років потому саме така назва була успадкована громадою парафії святого Апостола Андрія Первозваного в Одесі, яка створила в 2006 році перший в УГКЦ російськомовний місійний інтернет-портал Cerkva.od.ua.
Від заснування громади до створення екзархату
Минув рік після падіння радянської тоталітарної держави, коли було зареєстровано першу з часів незалежності України греко-католицьку громаду в Одесі. У 1992- ому завдяки старанням блаженної пам’яті пані Мирослави Гладіної Одеса вперше з 1918 року почула греко-католицьку літургійну молитву. Літургія ця була звершена у звичайній хрущовці, в квартирі щойно згаданої відданої Богові старшої пані, яка зорганізувала у пострадянській Одесі перших греко-католиків. Це вона виблагала в Бога і церковного проводу перших єреїв, які час до часу почали приїжджати до чорноморської Пальміри, щоб відправляти Служби Божі. На літургії збиралося на початку не більш ніж 10 осіб, але якраз цим вірним дісталася благодать стати «закваскою» майбутньої УГКЦ в місті.
Тож у перші роки після виходу з підпілля православні католики Одеси збиралися на літургію не регулярно, а лише коли приїжджав священик. Пізніше пані Мирослава виділила кімнату в своїй двокімнатній квартирі для постійного перебування душпастиря, і Служби Божі почали відправляти в цьому ж помешканні щонеділі.
Ситуація кардинально змінилася після того, як у 2002 році рішенням Синоду єпископів УГКЦ був створений Одесько-Кримський екзархат, а екзархом у 2003-ому номінований Василій Івасюк з екзаршим осідком у Одесі. З того часу спільнота орендувала підвальну каплицю під римокатолицьким храмом Успіння Пресвятої Богородиці – у тому ж місці, де більш ніж вісімдесят років перед тим служив Богові засновник УГКЦ в Одесі Ілля Кливак.
Громада в підвалі римо-католицької катедри
Перший досвід богослужінь у братів римо-католиків мав як позитивні, так і негативні сторінки. Передусім греко-католики нарешті отримали місце для літургійних зібрань у храмі, нехай і не своєму. Громада почала зростати – містом прокотилася чутка, що греко-католики мають тут свої літургії. Люди переказували одні одним цю звістку. Звичайно, що з місійної точки зору збиратися у підвалі храму набагато ліпше, аніж молитися у квартирі. Тож вірні УГКЦ, які до того практикували своє духовне життя або в римо-католиків, або в православних, або взагалі виключно приватно у себе вдома, потроху почали сходитися до каплиці. В той час на недільні богослужіння приходило близько 40-50 осіб; на великі свята, коли римо-католики дозволяли відправляти Служби Божі у верхньому головному храмі, кількість учасників збільшувалася до 150-ти.
Утім, за свідченням вірних, призначений до служіння в Одесі священик був «старої школи», яка не передбачала якогось розвитку та заохочення мирян до виконання церковних завдань. Ті, що прагнули певного духовного зростання, не завжди могли знайти розраду в спільноті. Тож навколо священика згуртувалася невеличка група парафіян, які не потребували нічого, окрім відправ, а тому були задоволені. Зі слів одного з вірних, священик не вважав за потрібне приділяти увагу людям, яких приводив до парафії духовний пошук.
«Ми з дружиною греко-католичкою почали ходити до церкви, але як почули, що саме проповідує отець, як він критикує всіх навколо і особливо християн інших конфесій, вирішили знайти собі іншу церкву і подалися до протестантів, – каже одесит Сергій Озерський. – Так ми проблукали декілька років, аж поки не дізналися, що на парафії змінився душпастир. Почувши, що новий священик проводить біблійні читання, ми вирішили відвідати і послухати його».
Осмислення цього досвіду є важливим для сучасності і має бути врахованим як у Одесі, так і поза нею.
Підхід новопризначеного отця Ігоря Тараса був цілковито іншим, аніж у його попередника: він молився, шанував усіх людей і був щиро відкритий до спілкування. Як засвідчує Сергій Озерський, побачивши таке ставлення, вони знову повернулися до своєї рідної Церкви.
Отець Ігор Тарас, вихований у монастирі Чину Найсвятішого Ізбавителя під проводом колишнього протоігумена отця Василя Іваніва, прибув до Одеси на запрошення екзарха Василія Івасюка на початку 2005-го. Вишкіл редемптористів дався взнаки – нікого не критикуючи, натомість позитивно проповідуючи Слово Боже, отець Ігор дуже швидко здобув прихильність як серед місцевих парафіян, так і серед вірних інших конфесій.
«Мене, вірного в той час однієї протестантської спільноти, дуже вразили біблійні читання, які проводив отець Ігор, – каже одесит Сергій Прокоф’єв. – По-перше, нас завжди вчили, що православні не вивчають Святе Письмо, а тут виявляється, що його щочетверга поглиблено досліджують. По-друге, від православних Московського Патріархату в свій бік ми чули лише образи. Нас називали сектантами та єретиками і казали, що ми не спасемось. В Греко-Католицькій Церкві, натомість, я побачив зовсім інакший підхід: з нами поводилися як з рівними, нас запрошували до спілкування, священик навіть надавав нам слово перед своїми парафіянами. Це було справжнє відкриття істинного православ’я».
Сьогоденне служіння мирян УГКЦ в Одесі
Тепер в Одесі існують три парафії УГКЦ: катедральний храм святого апостола Андрія Первозваного, морська каплиця святого Архистратига Михаїла і парафія Вознесіння Господнього. Всі вони – перероблені під церкви приміщення. Жодного повноцінного храму, який був би від початку спроектований як церква, в місті ще немає. До прикладу, парафію Вознесіння Гоподнього відкрили торік у приміщенні колишнього хлібного магазину. До неї перейшла приблизно третина парафіян із катедрального храму.
Загальна кількість учасників звичайної недільної літургії в усіх трьох спільнотах сягає 400 осіб, переважну більшість із яких становлять уроджені галичани, які опинилися в Одесі з різних причин: хтось через роботу, а хтось залишився після навчання. Улітку парафіян меншає, тому з червня по вересень одну літургію в катедральному храмі скасовують. Незважаючи на те, що вщерть переповнені львівські потяги щоліта везуть до Одеси десятки тисяч любителів морського відпочинку з Галичини, недільні літургії в місті відвідують лише кількадесят молільників-туристів, які серйозно ставляться до стану своїх душ.
Мирянську активність одеситів священики характеризують як доволі мляву. «Вірні охоче реагують на заклики про фінансову допомогу і в цьому плані є дуже щедрими, – каже настоятель храму святого апостола Андрія Первозваного Руслан Остафій. – Але власної ініціативи за тими чи іншими напрямками майже немає. Усіх треба заохочувати і підказувати, що робити».
Зі слів священика, вірні набагато краще сприймають прохання про підтримку соціальних ініціатив, аніж про прикрашання храму.
«Я збирав гроші на престол протягом п’яти місяців, але коли попросив допомогти хворій людині – таку ж суму пожертвували всього за дві неділі. Загалом люди жертвують дуже охоче», – веде далі парох.
Серед напрямків мирянської активності пріоритетним можна назвати соціальне служіння: під проводом священика люди допомагають сиротинцям, в’язням, учасникам бойових дій та дітям у зоні військового конфлікту на сході України. В парафії Вознесіння Господнього щосуботи роздають безкоштовні обіди кільком десяткам малозабезпечених.
Однією з проблем одеської спільноти греко-католиків є відсутність зацікавленості парафіян у вивченні Святого Письма. Як вважає отець Руслан Остафій, миряни поки що не доросли до розуміння того, що треба читати Святе Письмо, тому не хочуть відвідувати біблійні групи.
«Кажуть, їм достатньо літургійного читання і проповіді, а додаткового вивчення вони не потребують. Охоче парафіяни підуть лише на шашлики, хоча це теж важливо для побудови довірливих стосунків із духовенством», – констатує отець.
Загалом Одеса як була, так і залишається містом з низькою мирянською активністю. Частково це пояснюється загальним традиційним менталітетом південного міста, частково – відсутністю розуміння місійного покликання Церкви у кожного її члена. Та й як про таке дізнаєшся, якщо, крім літургії, жодної науки не добираєш, якщо не читаєш ані Святого Письма, ані повчальних документів Церкви? Заохотити мирян може тільки священик, але як він це зробить, якщо немає відповідної зацікавленості у самих мирян? Поліпшити ситуацію може тільки позитивний приклад: якби хоча б на одній із парафій постав потужний місіонерський осередок, складений з мирян і священика. Хтозна, можливо його основою стануть теперішні малі групи, а можливо, випускники Катехитично-педагогічного інституту УКУ або сертифікатних програм кафедри богослов’я цього ж університету, яких в Одесі відбулося за останні роки вже три. Як би там не було, Греко-Католицька Церква в Одесі потроху розвивається, міцнішає, дорослішає. І коли збереться критична маса активних мирян, спільнота вибухне новими місійними покликаннями і стане правдивим свідченням для всіх народів, що населяють приморське місто, посунувши традиційний для регіону гедонізм.
Михайло Шелудько, біблійний катехит, редактор сайту «Православні католики Одеси»
