Благодійність, доброчинність чи служіння ближньому є дуже важливою і незамінною характеристикою правдивої парафіяльної спільноти, істинної Церкви Христової. Напевно слова апостола Івана можуть стати вступом і підсумком всього того, чим я прагну сьогодні поділитися з вами, дорогі читачі. Ось вони: «Коли хтось каже: «Я люблю Бога», а ненавидить брата свого, той не правдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить. І таку ми заповідь одержали від нього: «Хто любить Бога, той нехай любить і брата свого» (І Ів. 4, 20 – 21).
Кожен приходить до Церкви порізному, таким способом, яким Господь його приведе: хтось змалечку через добрі християнські родинні звичаї втішається належністю до спільноти учнів Христових; хтось через свідчення словами і життям або ж добрим прикладом інших осіб; хтось через випадкову зустріч із певною духовною особою (єпископом, священиком, монахом чи монахинею); хтось через читання якоїсь книги чи статті, перегляд фільму, що, своєю чергою, заторкне відкрите на правду серце. А хтось приходить до Церкви через служіння ближньому – через харитативну діяльність окремих членів Церкви Христової. І цей останній спосіб є чи не найвпливовішим на людей, які відкриті на правду, але ще не віднайшли Христа, Його Церкви і життя у ній, ще не наблизилися до Святих Таїнств – Покаяння і Пресвятої Євхаристії. Для таких людей – відкритих, але ще не воцерковлених – служіння ближньому є ознакою Церкви Христової, а не просто якоїсь самодостатньої організації із суперрозвинутими структурами та ідеальним виконанням усіх обрядів.
У пастирському листі «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом» у вступі читаємо: «Ісус Христос перед вознесінням на небо звернувся до своїх учнів із закликом: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи, христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 18 – 20). Цей заклик Христа звіщати Добру Новину стосується не лише перших Христових учнів – апостолів. Він зобов’язує Церкву в усі часи, аж до кінця віків».
Виклики для кожної спільноти
Згаданий документ Церкви окреслює головні елементи, які можуть будь-яку парафіяльну спільноту зробити насправді живою. Ці елементи – Боже Слово, Святі Таїнства і молитва, служіння ближньому, провід, плекання і служіння єдності, місійний дух спільноти. Але стане ця спільнота живою чи ні, залежить і від провідника (священика), і від вірних. Саме провідник повинен навчати того, чого вчить Церква, а серед її навчань благодійність чи служіння ближньому є елементом незамінним, можна сказати, обов’язковим.
У сучасному світі можна спостерігати деякі небезпеки, яких може зазнати будь-яка церковна, парафіяльна спільнота. Їх можна навести багато, але я волію звернути увагу на три виклики, які, на мою думку, переживає наша Церква як спільнота на всіх рівнях. Це моя думка, і я не претендую на її ексклюзивність:
• тішити себе тим, що ми роками будуємося, ремонтуємося, розвиваємо структури різних рівнів, а «благодійність» таким чином відійшла на другорядне місце. Свою совість ми заспокоюємо тим, що в нашій Церкві є такі організації, як «Карітас» і «Мальтійська служба допомоги», і цього вистачить, бо «хтось там щось і так робить»;
• посвятити себе виключно соціальному служінню без турботи і старання про «воцерковлене» життя тих, кому ми служимо як Церква, бо ж дійсно у світі є різні соціальні служби, які допомагають ближнім, але не мають такої основи служіння ближньому, як любов Бога. Цьому навіть підіграє сучасний «світський» спосіб мислення, так звана релігійна толерантність, тобто думки про те, щоб допомагати, але у справи духовного життя не втручатися;
• звикнути, що благодійністю мають займатися ті, що вміють «вибивати проекти» у різних благодійних організаціях – українських чи закордонних. Таким способом спільнота доходить до думки, що, мовляв, є проекти – ми чинимо благодійність, нема проектів – нема благодійності. Це хибне бачення, бо благодійністю покликані займатися всі християни, до яких Христос казав: «Ви світло світу… так нехай світить перед людьми ваше світло» (Мт. 5, 14; 16).
Наша Церква навчає, що «важливим елементом, який виражає внутрішню природу Церкви та виявляє, наскільки живою є та чи інша парафія, є дияконія, або служіння любові чи «харитативна діяльність». Це служіння ближньому випливає з нашого закорінення в Христі. Діяльна любов ближнього є покликанням і завданням кожного без винятку християнина. Лише віра, чинна любов’ю, провадить до спасіння (пор. Гал. 5, 6). Натомість віра без діл – мертва (пор. Як. 2, 26). «Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших, ви мені зробили» (Мт. 25, 40), – каже Господь Ісус».
Отже, кожен вірний нашої Церкви покликаний служити ближньому в міру своїх можливостей, а кожна парафіяльна спільнота повинна допомогти вірним брати участь у цьому «служінні». В розділі «Служіння ближньому» згаданого листа «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом» мовиться: «Погляньмо навколо себе: скільки у світі є нещастя і убогості, самотності і смутку, болю і страждання! Всі ці прикрі явища нашого земного життя – це для нас запрошення до чинної любові, яка є виявом живої віри. Господь хоче відкрити наші очі на нужду світу, щоб ми навчилися по-справжньому любити і виявляли нашим ближнім Божу любов – увагою до них, сердечним співчуттям, підтримкою, словом потіхи і розради, а головно ділами милосердя. Лише тоді зможемо вважатися живими християнами, а наші парафії стануть місцем, де піклуються про сироту, заступаються за вдову, допомагають убогому і розділяють страждання із хворими».
Досвід парафії святих Кирила і Методія
У нашій парафіяльній спільноті святих Кирила і Методія в ІваноФранківську (Крихівцях) скриньку для благодійності поставили тоді, коли ми розпочали будівництво храму – в 2007 році. Всі зібрані кошти ми віддавали людям, які потребували їх найбільше: не мали грошей на лікування або перебували в особливих життєвих ситуаціях. Ми переконалися, що є люди, які дійсно бажають допомагати саме в сфері благодійності, і ми, як парафія, покликані говорити про такі ініціативи, доносити інформацію до всіх вірних. А це вже справа вірних – допомагати чи ні. Тобто священик і його помічники повинні доносити інформацію про всі благодійні акції рівня нашої Церкви в цілому і рівня єпархії та парафії. Скринька благодійності у нашій церкві стоїть досі, і кожна вкинута «лепта» скеровується за призначенням.
Наша спільнота через різноманітні збірки, які організовують у наших храмах, має одну мету – закликати вірних брати участь в житті та діяльності Церкви, виконуючи таким чином шосту церковну заповідь: «Відповідно до своїх можливостей допомагати Церкві в її матеріальних потребах». Засобами для досягнення цієї мети є «катедратик», який спрямовують на потреби єпархіальних управлінь; «алюмінатик» – на потреби семінарії та навчання семінаристів; «Петрів гріш» та «Андріїв гріш» – символічні внески на потреби Церкви в Україні та світі. Проводимо збірки на «Карітас», інші збірки для розвитку і діяльності різних напрямків церковного життя.
Я дуже люблю дві цитати зі Святого Письма, якими, в принципі, мала б керуватися кожна парафіяльна спільнота у справі благодійності: «Уважайте добре, щоб ви не чинили ваших добрих учинків перед людьми, які бачили б вас, а то не матимете нагороди в Отця вашого, що на небі. Отож, коли даєш милостиню, не труби перед собою… Ти ж, коли даєш милостиню, нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права: щоб твоя милостиня була таємна, і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі» (Мт. 6, 1 – 4) і «Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі» (Мт. 5, 16). На перший погляд видається, що існує певна протилежність у думках двох цитат. То де ж тоді межа між таємністю, тобто закликом не чинити перед людьми, і порадою чинити добро перед людьми, щоби прославляли Отця, який на небі? Напевно відповідь буде дуже проста. Ця межа вміщена у намірі людини, тобто у тому, чого вона шукає, коли чинить благодійність: прагне вона людської похвали, подячної грамоти, статті у газеті чи сюжету на телебаченні, «многаліття» у храмі, а чи Божого благословення і «віддачі Отця небесного».
Одним із останніх наших парафіяльних проектів є купівля житла для багатодітної родини з нашого міста. Так, це небагато ‒ одна кімната в гуртожитку. Але ця справа об’єднала багатьох людей, які ходять до церкви, і тих, які просто почули про цю ініціативу, хоча з церквою «не дуже дружать, але приємно здивовані такою ініціативою». Так вони самі кажуть. Кожен, хто хотів взяти участь у цьому проекті, мав просто вкинути пожертву до скриньки, і кожна «лепта» була Господом прийнята.
Ще один проект – щомісячна фінансова підтримка однієї родини, яка втратила житло через пожежу і змушена тимчасово проживати в орендованій квартирі. В минулому ми з парафіянами доглядали деяких прикутих до ліжка стареньких осіб. Сам Господь у свій час дає такі нагоди, і необхідно мати відкриті вуха, очі і серце на такі виклики, прохання і потреби. А головне не думати, що то й без нас обійдеться. Звичайно, всі справи можуть обійтися без нас, але наша участь важлива – як того навчала Мати Тереза з Калькутти: «Ми самі відчуваємо, що все, що ми робимо, це крапля в океані. Але океан буде меншим без цієї краплі».
І наостанок: наступний наш «грандіозний» проект – будівництво парафіяльного дитячого садочка. Всі охочі вже мають можливість долучитися до цієї справи. Я написав нашим парафіянам такі слова: «Я щиро вірю, що жоден наш парафіянин не залишиться осторонь такої благородної справи – брати участь у зведенні дитячого садочка для наших діточок, бо, як кажуть в нашому народі, дітей чужих не буває… Тому, дорогі друзі, якщо ваше серце відкрите на голос Божий і на добрі справи, якщо ви не прагнете людської похвали, але хочете сподобатись Богові і творити добро, якщо ви свої молоді роки прагнете прожити з користю для ближніх, приходьте і допомагайте нам тим способом, яким можете: ідеями, часом, талантами чи грошима, яких також треба немало».
Люди добрі, використовуйте ваше життя і ваші можливості, які щедро дає Господь кому і скільки хоче, для того, щоби чинити добро. Бо «більше щастя – давати, ніж брати» (Ді. 20, 35). Я довіряю Божому провидінню і не раз особисто переконався, що Господь допомагає творити добро тим, які чинять це поєвангельському!
о. Йосафат Бойко, ВС
