ЇХ ЕКСЦЕЛЕНЦІЯ
Мало не сто літ минуло, як я почула вперше про Митрополита УГКЦ графа Андрея Шептицького. Я бачила його фото: прекрасне обличчя, велична постать, та й по всьому.
Ані снилося мені, що доля судила мені побачити його зблизька, ба, пізнати особисто. Кожний рядок має тепер ціну, бо тих людей вже надто обмаль лишилося на світі.
Як не дивно, перша дія відбувалася у колишньому Петербурзі, пізніше Петрограді, тепер Ленінграді.
За часів Першої світової війни, коли російське царське військо окупувало Галичину і Львів, Митрополита за його патріотичну поведінку, та й взагалі, мабуть, за саму «фірму», було вивезено в Московщину до якогось кляштора і там інтерновано. Так називалося те, що з ним було зроблено. Він перебував там разом з єпископом Юриком.
Коли сталася революція, інтерновані мали повертатися на свою Батьківщину. От в першу чергу українську колонію в Петрограді зацікавила доля Митрополита. Старше громадянство вживало якихось своїх заходів, щоб його зустріч (він мав повертатися через Петербург) відбулася якнайурочистіше, і здобула дозвіл зустрічати його в царських покоях. А ми, студентство, мали в цьому також брати участь. Мене та Миколу Чечеля (пізніше секретаря Центральної Ради), тодішніх членів земляцтв, гуртків легальних та нелегальних, делегували брати в цьому участь.
Поїзд приходив ранком. Ми стояли на пероні. Я — з маленьким букетом весняних квітів, куплених! за студентські копійки. Вагон надійшов повільно. І нарешті я побачила величну постать Шептицького. Коли він ступив на східці, я кинула йому під ноги оті квіточки. Потім старші громадяни повели його до царських покоїв. Митрополит спинився у польського кардинала, що очолював католицьку парафію столиці.
Ми довідалися, що Митрополит захворів, і нас з Чечелем вирядили його відвідати. Самого його ми не бачили, нам тільки переказали його подяку за турботу про стан його здоров’я.
Через деякий час українська громада влаштувала в залі на Нєвському проспекті урочистий концерт на честь звільненого. Вирішили оформити це якнайкраще. Була весна, початок березня, з квітами, розуміється, на півночі було туго, але ми все ж таки їх роздобули. Зо мною брало участь дванадцятеро дівчат. Вони всі були в білих сукнях і стояли вздовж мармурових сходів, якими мав іти до залі Митрополит. Коли Шептицький наблизився, я кинула йому під ноги квіти, те саме мала зробили і решта дівчат, коли він піде вгору. Але тут сталася для мене несподіванка: Митрополит простягнув мені руку. Складна ситуація. Адже я студентка, розуміється, для даного часу атеїстка, а руку треба було поцілувати… З другого боку, Митрополита я мало не обожнювала. Що ж робити? І раптом мене «осінило» — я міцно стиснула простягнуту руку. Шептицький усміхнувся. Мабуть, йому такого ще не траплялося ніколи. І так всім дівчатам, що кидали під ноги йому квіти, він потискав по- товариськи рученята. Коли він увійшов до залі, заспівав хор, спів звучав, аж поки він не зайняв свого місця. Був з ним і єпископ Юрик, його вірний товариш, низенький, з рум’яним обличчям капелян, непоказний, але дуже милий.
Студентство із свого боку мріяло якось вшанувати Шептицького і запросило його на свою вечірку — чай. Він прийшов. Я сиділа поруч Митрополита, а далі Чечель, Андрієвський, Пилипчук, Струтинські, усі наші, по-сучасному кажучи, активісти були присутні. Вечір минув дуже погідно. А під кінець Митрополит звернувся до мене і сказав, що тепер моя черга відвідати його у Львові. Я променіла від гордощів і свято прирекла це зробити. Про те, як і коли я виконала свою обіцянку, оповім в кінці. Митрополит поїхав…
А на Вкраїні буяло життя. Січові стрільці і полонені вже були. Вже створився Генеральний Секретаріят, Селянська спілка, далі — Центральна Рада. Вже Чечель був секретарем Центральної Ради, Пилипчук — міністром шляхів. Усі колишні студенти були вже діячами, творили нашу державу. Промайнув Скоропадський, повстання, прийшла Директорія, Винниченко, Петлюра… Закрутив і мене вихор — ввесь час перебувала в міністерстві закордонних справ. А коли після Берестейського миру виїхала наша делегація у Версаль, то я ввійшла до складу апарату, бо вже закінчила консулярну академію і мала право на дипломатичну роботу. До Версаля я так і не дісталася, але опинилася пізніше у Відні. Там уся наша громада ревно вчилася — і Коновалець, і Степанівна, всі ми чогось вчилися, а одночасно і, мабуть, в основному займалися політичними справами. На Україні вже були більшовики, у Відні їх ще не приймали, в посольстві УHP лишилися старі українські представники.
Не пам’ятаю вже, в якій справі я була в посольстві, але зустріла… Митрополита Шептицького. Він виходив з кабінету посла з якимсь іншим, очевидно, духовною особою. Пізнав мене одразу. Усміхнувся дуже привітно і чомусь познайомив мене із своїм супутником. Виявилося, що це був папський нунцій у Варшаві, кардинал Джеконі.
Через кілька днів я почула, що в церкві св. Варвари (греко-католицька у Відні) має відбутися Служба Божа при участі Митрополита. Казали, «тиха» Служба Божа. Що воно таке? Я знала тільки теоретично і то дуже туманно.
Маленька охайна церковця. Людей було обмаль. Стала в куточку і придивляюся. Власне — прислухалася. Я не надто сантиментальна, особливо за молодих років. Але тут була потрясаюча річ: я почула, як людина розмовляла з Богом. Так, саме розмовляла. Не було відомих мені завивань православного клеру; просто я побачила постать неймовірно гарного чоловіка, що не молився, а власне розмовляв з Богом. Колись я знала напам’ять «Мойсея» Франка. Так ото саме, мабуть, той Мойсей розмовляв з Богом. Аж мороз по шкірі йшов… Ніби — атеїстка, колишня студентка, змалку байдужа до релігії. Але тут відчувалося, ніби був присутній Бог, і він, оцей чоловік, розмовляє з Ним. Отакої!
З того часу минуло чимало років. Скільки й чого тільки не забулося. А того присмерку у маленькій святій Варварі та українського велетня — Пророка я не зможу вже забути до самого скону.
А потім все пішло шкереберть. Але не про це зараз мова. Суттєво тільки те, що тридцять років мого життя було еліміновано з дійсности. Проте чудеса бувають! І смерть Сталіна повернула мене з Колими на Вкраїну. Власне, вже не мене, а жалюгідні рештки; я знову опинилася вдома в Умані і навіть намагалася працювати. Ясно, вже на «громадських засадах» в уманському краєзнавчому музеї. Туди приїхали львівські науковці. По оглядинах я запросила їх до себе і запитала, чи бачили вони Софіївку. Виявилося, що ні, та мусять повертатися додому, через те, що грошовий переказ затримався, і нема як жити далі. Я переконала їх, що парк треба відвідати, а перебути можна у мене. Ледве погодилися під умовою, що я приїду до них «відвідати та відіслати свою гостинність». Я обіцяла.
Через деякий час мене зустрічав у Львові Антін Будзан, науковий співробітник музею етнографії. Я жила в них, вивчаючи музей та Львів. З вікна моєї кімнати було видно собор св. Юра. Треба ж такого! Щоранку, прокидаючись, я бачила його і згадувала, що мушу виконати свою обіцянку і відвідати бодай тепер, після смерти, бодай могилу Ексцеленції. Якось я сказала про це своєму господареві. Він якось дивно усміхнувся, але не сказав нічого. На ранок я не пішла до музею, а одразу звернула до св. Юра.
На високих сходах сиділо безліч жебраків, калік та немічних. Я минула їх та й зайшла до храму. Людей небагато, але могили не видно, надгробка також. У кого б спитати?.. Я пішла ніби купувати свічки, де були ще й хрестики. Питаюся у продавця, староста він церковний чи що: «Скажіть, будь ласка, де могила Митрополита?» — «Чаво?» — обзивається мій староста. Тоді підводжу голову і бачу типове московське обличчя з величенькою бородою. Отакої… Відколи це греко-католики почали носити бороди та ще так добірно цвенькати на общепонятному? Щось не те… Забрала свічки та й пішла собі. Думаю: спитаю у жебраків. Назбирала дрібних грошей. Підходжу до першого з краю і питаюся: «Діду, а де…» — «Га?» — реве мій дід. Натрапила на глухого. Вже відчуваю, що краще конспіруватись. Дала п’ятака та й чимчикую до бабці поруч. Повторюю запит вже не так голосно. Нібито за Митрополита. «А якого?»— хитрує баба. Я теж не з дурних, адже закінчила дипломатичну школу. «Та нашого» — «Ага», — бабця оглянулась навкруги та й забелькотіла: «Не показують, не показують. У сутеренах».
От і відвідала Ексцеленцію. Сповнила обіцянку, дану понад сорок літ тому. Але сповнила.
У вечорі розповідаю своєму господареві та питаюся, чому такий староста. «Та ж собор тепер православний. Адже унію скасовано». Коли? Як? Мої десятки років по буцигарнях не минулися мені дурно. Так, я залишилася живою. Більше того, залишилася сама собою, але життя, яке йшло повз мене, пішло своїм шляхом, не торкнувшися мене. Часом дещо доходило крізь дроти, а от історія з унією і не дійшла в коло моїх інформацій. Я сиділа з автокефальним Митрополитом Борецьким, що збожеволів у Ярославлі. Я знала якогось православного єретика високого рангу, сектантів, а от греко-католицькі схизматики не торкалися мого кола.
Довідуюся тепер побіжно про те, що сталося. Зрозуміла дещо, а далі чую, що сталося з представниками тої унії. Боягузи одразу перейшли на православ’я і продовжували свій шлях, як його агенти. Ті, що були відважними, торували свій шлях вже по таборах, в’язницях, ізоляторах, засланнях. Декому вдалося податись на «інтелектуальну» роботу, як от: санітаром на швидку допомогу, кочегаром, дератизатором, що воюють по містах зі щурами, а зрідка на роботу в музеях тощо.
Мені розповідали про одне село: там священик встиг померти досить швидко, ще до репресій. Його поховали біля церкви, церкву замкнули величезним ключем на замок, а ключ віддали війтові. Суботами парафіяни, особливо жіноцтво, чепурилися, брали свічки з доморобного воску і йшли до церкви. Війт одмикав замок, всі заходили і по своїх молитовниках молилися за своїм звичаєм Богу. Відспівавши належні молитви, йшли додому, а війт знову замикав церкву. Не знаю, чи довго тривало таке становище, але таке бувало. Тільки довідалась я про це аж тепер у Львові.
Мій господар належав до останніх. Освічений, як і всі західні священики, він віддавав свої сили служінню нашій культурі і працював у етнографічному музеї. На цьому ґрунті ми з ним і зустрілись, і я йому завдячую свій невеликий клаптик спогадів про відвідини могили покійного Митрополита. Нещодавно помер і А. Будзан. Нас стає щораз менше. Але лишився народ, нація, а в багатьох і власна віра.
