В останньому часі Владика Павло Василик був гостем на австралійському терені, де відвідував українські громади. Владика Павло, відомий оборонець прав нашої Української Католицької Церкви в Україні, дав для католицького тижневика «Церква і життя», що з’являється у Мельборні, інтерв’ю, яке було надруковане 8 вересня 1991 р. Тому що інтерв’ю своїм інформаційним змістом є особливо цікаве, передруковуємо в цілості без змін. Сподіваємось, що нашим читачам буде цікаво його прочитати.
Редакція.
З нагоди побуту в Мельборні нашу редакцію відвідав Владика Української Греко-Католицької Церкви, Преосв. Павло Василик, єпископ-помічник, з правом наслідства у Івано-Франківську.
При цій нагоді ми відбули з ним розмову, якою ділимося з нашими читачами.
Питання: У Ваших проповідях та у громадських зустрічах Ви, Владико, багато розповідали про становище та працю УГКЦеркви на батьківщині. Зараз ми хотіли б, щоб Ви поділилися з нашими читачами про деякі справи, які не всім є відомі. Як ставиться ієрархія, священики та вірні Греко-католицької Церкви на Україні до справи патріярхату і яке становище Ви особисто займаєте у цьому відношенні?
Відповідь: Відносно патріярхату ми, українці греко-католики, очікуємо його з великою нетерпеливістю і ми віримо, що Папа Римський офіційно його проголосить. Де-факто ми вже його маємо, і першим патріярхом був св. п. Патріярх Йосиф Сліпий. Східнім Церквам, в цьому і нашій, належиться Патріярхат. Як була наша Церква в підпіллі, важко було офіційно вимагати . Але зараз всі формальні перешкоди відійшли. Церква вже має територію, є залеґалізована і має повну структуру. Ми вимагаємо в першу чергу дві справи: скасування горезвісного псевдособору і проголошення патріярхату. Врешті сам Святіший Отець під час обіду і зустрічі з нами, владиками, сказав, що нам Патріярхат належався вже 200 років тому назад. І на наше запитання Святіший Отець сказав: «Владико, я приїду на Україну і хочу приїхати з подарком». Ми цього подарку сподіваємося, бо він нам належиться далеко скоріше, як 200 років тому. Патріярхат — це запорука самобутньости, він з’єднає наші духові і національні сили, Патріярхат нам належиться…
П.: Напевно маєте великі запотребування на священиків. Які є покликання і студійні можливості в цьому відношенні?
В.: Ми вже мали дуже гіркий досвід в цьому у підпільних умовинах, в жахливих умовинах, але все рівно наша молодь ішла і тепер іде. В нашій Івано-Франківській єпархії ми нараховуємо до 500 кандидатів. Вони поділені на два сектори: персональні і заочні, питомці мають щонайменше середню або вищу освіту, є жонаті і не жонаті. Саме перед моїм приїздом до Австралії ми прийняли після екзаменів 100 кандидатів, хоча багатьом ми були змушені відмовити, бо не маємо приміщення. Там є наш будинок, духовна семінарія, яка зараз є в руках військового управління Прикарпатського округу, але ми домагаємося звороту нашої семінарії. Таким чином приміщуємо частинно в манастирі Сестер-Василіянок, дали нам також в аренду музичну школу, де ми вже рік провчили і ще одне тимчасово одержимо приміщення. Отже, ми мусіли з болем серця відмовити хлопцям, гарні хлопці, як соколи, плачучи, пішли від нас, отже, покликання, хвала Богу, є.
П.: Владико, Ви згадували часи підпілля. Нам відомо, що колишній політичний в’язень, член кол. Гельсінської Групи, Ярослав Лесів став священиком УГКЦеркви. Чи знаєте щось про нього ближче, і де він зараз перебуває?
В.: Так, він є деканом Долинського деканату на Івано-Франківщині. Після ув’язнення він надальше був активним на національній ниві і згодом виявив бажання стати священиком. Мене з ним зв’язав п. Зиновій Красівський. Він пройшов богословські курси, вже тоді був значно підготований, але це здібна і талановита людина, і я скоро його висвятив. Правда, КҐБ зробив великий крик, мовляв, Лесів — націоналіст, але він працює добре, є ревним священиком і я з нього задоволений.
П.: Ви згадали, Владико, що Святіший Отець обіцяв Вам, що приїде в Україну і привезе Вам подарок. Тимчасом, світова преса інформує, що Папа у своїй поїздці до СССР не включає відвідини України.
В.: Я не думаю, може так хоче Москва, але ми впевнені, що він приїде, зокрема тепер, коли відкриваються такі можливості для нашої Церкви.
П.: Ватикан назначив трьох польських єпископів в Україні. Чи Вам щось про них відомо і яке їхнє відношення до нашої Церкви?
В.: Святіший Отець назначив властиво 4-ох, двох в Галичині і 2-х на центральних землях. Отже, в Житомирській області єпископом є Ян Курвінскі, я його знаю добре ще з часів підпільних. Це добра кандидатура, до нас ставиться добре, хоч римо-католик і сам є латишем. Другий — це єпископ в Кам’янець-Подільському — Ян Ольшанскі, уродженець Галичини, також знаю його з підпільних часів і кандидатура добра, він уже старший, понад 70 років. Третя кандидатура — це львівський помічник митрополита Яворського, який є в Любачеві, він є Дроків’як Маркіян, це, на великий жаль, людина, яку звемо перекінчиком: він колишній греко-католик, батьки його живуть в Козові, вчився в духовній семінарії в Римі як римо-католик, і нам його, так би мовити, вкрали, бо він без нашого дозволу пішов не туди. І наші люди, очевидно, з нього невдоволені. Четвертий єпископ галицький, це бувший настоятель катедрального собору отець Керніцкі, але тут немає що говорити, що було, то було, людини не зміниш.
П.: Які взаємовідносини є нашої Церкви з демократичною владою Західньої України в усіх трьох областях?
В.: Українська влада в Галичині завдячує своє буття Українській Греко-католицькій Церкві. Ми активно цю владу підтримуємо і будемо підтримувати. Ми навіть заявили і Леонідові Кравчукові, що ви, шановний голово, як будете йти шляхом демократичним і будете дбати про добро України, будете мати підтримку і нашої Церкви. Йому це дуже подобалося і він сказав, що будемо йти шляхом для добра народу.
П.: Хоча Ви багато вже про це говорили, я хочу повернутися ще до справи Російської Православної Церкви, з частини якої створено т. зв. Українську Православну Церкву. Чи це треба розуміти, що на території України виступає офіційно тільки УПЦ, чи в Україні рівночасно паралельно виступає і РПЦ?
В.: Фактично Української Православної Церкви немає. Якщо формально її для політичної вигоди і називають УПЦ, то на ділі це РПЦ, в якій панує російський дух, російська мова, російські Богослужіння. Як може ця Церква змінитися, яка десятиліттями русифікувала народ і була знаряддям духовного поневолення; ця Церква діє з наказу і підлягає Москві.
П.: У зустрічах з політичними і громадськими активістами з України нам кажуть, що, не зважаючи на теперішню «демократизацію» і відносно свобідніші умовини для діяльности, система КҐБ ще ніколи не була так перевантажена роботою, як сьогодні. Хоча вони не арештують, так як за старих часів, то практикують інші методи — це сіяння серед демократичних і церковних кіл психозу непевности, нестійкости, бациль ненависти та роздорів і кажуть, що сьогодні немає жодної установи в Україні, щоб була вільна від сексотів КГБ: РПЦ, УПЦ, УАПЦ, УГКЦ і всі демократичні громадські і політичні формації?
В.: Так воно є. Виглядало, що з новою дійсністю наступить і зміна. Але до КҐБ ця зміна не відноситься, він працює невпинно, сіє ненависть, витворює і провокує роздори, особливо витворює непримітні релігійні обставини — це є факт. КҐБ слідкує і все реєструє і має надії, що процес демократизації закінчиться. Мені в Тернополі КҐБ сказав: «Нічого, нічого, процес демократизації закінчиться, ми тепер мотаємо все на вус, і ми вам тоді ще покажемо». Ну, я маю відмінну думку: нічого вони вже не покажуть, це не ті часи і це вже не ця сама сила, що колись. Моральна сила в комуністичної партії вже зламана, і народ вже не обдуриш. Навіть ті, що колись співпрацювали, тепер прозріли, деякі може вилікувалися і їм не так уже легко вербувати сексотів. Це конання тієї жахливої системи, і вони нас не залякують.
Все, що нам лишається, — це солідна і велика праця, праця і праця в єдності, розуміти теперішню історичну обставину, використати і не прогавити.
П.: На закінчення, Владико, дозвольте Вам подякувати за відвідини редакції, за Ваш труд і побажати щасливого повороту та успіхів у майбутньому.
В.: Я також дякую і даю щедре благословення, бо робите тут велику працю, несете світло серед українців у діяспорі, щоб наші брати і сестри не були заблукані. Ви даєте їм українське слово, а слово — це найбільша зброя, що збереже і дальші ваші покоління тут. Ця робота є важлива на полі церковному і на полі національному. Хай Бог Вас усіх благословить, і я вважаю, що наша зустріч є не скінченою…
