(Це слово було виголошене 17 травня 1991 р. у Філадельфії)
Достойний Владико, Митрополите Володимире!
Особливою ласкою і честю наділив нас Господь дочекати цієї благословенної хвилини, коли ми можемо вітати між нами такого достойного гостя, як їх Преосвященство Митрополит Володимир Стернюк. Дозвольте, Преосвященніший і Дорогий Владико, привітати Вас від щирих сердець вірних, братів і сестер великої української діяспори; щиросердечний Вам привіт в першу чергу від мирян цієї країни та ще особливо від мирян нашої архиєпархії — Філядельфійської Митрополії для українців-католиків східнього обряду у США. Дозвольте й від себе особисто зложити Вам низький поклін та вислови синівської вдячности за те, що зволили були ласкаво прийняти мене на дослухання у себе вдома у Львові. Ваша скромна обитель завжди була навстіж відкрита для діячів зорганізованого мирянства, як і взагалі для всіх вірних з-поміж Вашої численної пастви, як і для тих, що прибувають із діяспори. Здавалось, що у Вас завжди на устах слова нашого Спасителя: «Прийдіть до мене всі…».
Дорогий Архипастирю, ми з великою покорою клонимо наші синівські голови перед Вами, свідомі того, що Всемогучий Господь удостоїв Вас бути Його вибранцем, що дає свідчення Його правдивої віри й Христової Церкви. Ласка терпіння — це велика Божа ласка й вона для вибранців. У Вашій Достойній особі ми вітаємо і вшановуємо живого ісповідника віри нашої скорбної Церкви-Матері та великого патріота свого знедоленого народу. У час довголітнього панування царства темряви, відірвані від своєї батьківщини, від землі батьків, дідів і прадідів, ми ловили кожну вістку, що проривалась через сім заслон — євангельських печаток з трудом до нас, і з великим болем довідувались про ту страшну руїну, що її сіяв ворог у релігійному, культурному та економічному житті українського народу, не говорячи вже про його суспільно-громадське чи політичне життя. І коли нераз здавалось нам, що народ наш вже випив чашу терпінь до дна, що допуст Божий вже понад сили народу, що все пропало; коли ми вже втрачали віру у воскресіння нашої Церкви й у національне та релігійне відродження нашого народу, ми з відчаєм довідувались про величезні наші втрати, але й з подивом та гордістю дивились на приклади численних і великих геройських діл наших братів і сестер. Це в сотий раз переконувались, що народ наш не здається, бо не здались його провідники, його духовні пастирі-владики, незломні мужі Провидіння, яких покликав сам Господь. Ми були горді за вас, за наших преосвященних владик, що не заломались, що всі без винятку видержали нелюдські терпіння, що їх ними благословив Господь, і смертю засвідчували те, в що твердо вірили: у Всемогучого Бога й у свій нарід. Ми були горді за тих наших священиків, монахів і монахинь, що враз із своїми пастирями пішли на вигнання, зазнали важких переслідувань і прийняли мученицьку смерть у нашому двадцятому столітті, що не багате на героїзм та мучеництво, особливо за віру. Ми гордились тим, що вірні нашої Української Католицької Церкви, наші брати і сестри, нераз із великою небезпекою для себе та своїх близьких доконували геройських діл і були готові на мучеництво, а то й смерть, щоб тільки забезпечити існування нашої Церкви в умовах підпілля. Наша Українська Католицька Церква — це єдина зорганізована сила, що ввесь час ставила чоло безбожницькій державі й її, можемо вже сказати, перетривала. Нам було також відомо, що тільки маловіри із нашого народу заломлювались, що тільки маловіри втрачали віру у свій власний нарід, у Божу істину та й у самого Бога. 1 нам було соромно за них!
Саме така геройська постава вірних, як відомо, забезпечила, за Божою поміччю і промислом, існування і життя та дію Церкви в перших віках християнства. І саме така ж геройська постава вірних нашої Церкви, наших братів і сестер зберегла нашу Церкву від загибелі. Ми хочемо сьогодні висловити перед Вами, Преосвященніший Владико, нашу невимовну вдячність і признання цим вірним мирянам — нашим братам і сестрам по крові й вірі, цим часто безіменним героям нашого віку. Невистачальними являються, на жаль, наші словесні, мовні засоби, щоб висловити це, що ми для них відчуваємо у своїх серцях й що хочемо їм та про них сказати. Але надіємось, що Господь вислухає наші молитви в їхньому наміренні і нагородить їх за те вічною славою в небі.
Всі ми свідомі, що у нашому часі гроз і катаклізмів, що навістили наш край, наш нарід мав таких мужів Провидіння на владичому престолі у Львові, як св.п. Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький і св.п. Ісповідник Віри Патріярх Йосиф Кардинал Сліпий, без яких годі собі уявити, як міг він ці нещастя пережити. Слуга Божий Андрей і Патріярх Йосиф, які, крім сильної віри, визначались ще й тим, що мали велику візію окремого післанництва нашої Церкви — може на віки. З відродженням — майже чудесним — нашої Української Католицької Церкви, що його тепер переживаємо, настала пора здійснювати цю їхню візію, що її остаточною ціллю є — один християнський слов’янський Схід в одній Христовій Церкві, сім’я вільних і щасливих європейських народів, що в їх колі знайде своє належне місце і наш український нарід. Але на дорозі до здійснення цього ще великі труднощі, а то й боротьба, свідками якої ми є. Щоб виграти цей бій за Христа і Його віру, потрібна єдність думки, слова й діла. І тут наша надія на Вас, Дорогий наш Архипастирю, як і на всіх інших наших архипастирів і пастирів — владик нашої Церкви. Від Вас усіх, Дорогі наші Владики, від вашої спільної дії в єдності залежить зараз доля нашого народу не менше, а, може, й більше, як від будь-яких інших важливих та відповідальних церковних та світських чинників — своїх та чужих. Чекаємо на Ваш поклик до молитви й дії для добра нашої Церкви й народу, для здійснення великої візи Ваших великих і славних попередників.
Емігрантами, як Ви, Владико, це добре знаєте, не стають із добра. Не із добра, та й часто і не зі своєї волі покидали ми та наші попередники, батьки, а то й діди рідні, домашні вогнища. Але може й у тому був палець Божий, що так багато із нас стали емігрантами, що постала велика українська діяспора, особливо після Другої світової війни. Бо вона приходила й приходить з поміччю рідному народові й країні своїх батьків. З усією скромністю, Ваше Преосвященство, хочу запевнити Вас, що в часі, коли на рідних землях розігравалась одна трагедія за другою нашого народу (програ визвольних змагань, голод і пацифікація, нищення біологічної субстанції нашого народу, нищення Церкви, грабунок природніх дібр і доробку народу, його культури й мови), українська еміграція — діяспора не дармувала. Робили ми все, що було в наших силах, щоб інформувати чужинецький світ, наше довкілля, серед якого живемо, про Україну, про боротьбу нашого народу за її волю, за краще життя.
Рівночасно розбудовували ми наше господарське, суспільно-громадське, культурне й — під проводом наших владик і священиків — наше церковно-релігійне життя. Із нераз марних своїх заробітків український робітник, інтелігент і підприємець жертвували щедру лепту на народні й релігійні цілі. Так виростали величаві храми, як от катедральний храм Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці тут, у Філядельфії, що в ньому Ви щойно молились, народні доми, школи та інші культурні й наукові інституції. Нам не випадає хвалитись перед Вами, Владико, але також не мусимо соромитись перед Вами, як і перед усіми нашими земляками, які нас тепер часто відвідують. Наші індивідуальні та групові здобутки в цій та інших країнах поселення, хай і скромні в порівнянні з іншими національними групами, вказують на один незаперечний факт і істину, а це: що українська людина, коли її не принижують в особистому, національному та релігійному відношеннях, коли їй забезпечити свободу й дати волю її ініціятиві та працьовитості, ця людина здібна на найвищі подвиги, осяги й здобутки. Тому ми свято переконані, що у своїй державі ввесь наш нарід зможе доказати світові, на що він спроможний й на що здібний, коли вільний. Осягнути таку волю, волю творчого незалежного життя у своїй державі, ми й бажаємо нашим братам і сестрам в Україні, про що прохаємо Вас і запевнити їх.
Ми надіємось, що Ви, Дорогий наш Владико-Митрополите, почуватиметесь серед нас тут, як у себе вдома. Прохаємо Вас пом’янути нас у Ваших ласкавих молитвах та уділити нам і нашим близьким Вашого архиєрейського благословення. Дозвольте на кінець привітати Вас традиційним у нас на Україні від віків особливим церковним привітом: Ейс пола еті деспода! — На многі літа, Владико!
