Високопреосвященні й Преосвященні Владики, Високодостойні Представники Влади, Всесвітліші Отці, Преподобні Сестри, Дорогі в Христі Браття і Сестри!
«Днесь благодать Святого Духа нас зібрала», — співали ми вчора на Всеночній, а сьогодні більш, ніж колинебудь, ці слова стають нам перед очима, глядячи на непроглядні маси Українського Народу, що прийшли привітати Отця і Главу Помісної Української Католицької Церкви з його поверненням до свого престолу у Львові. Сьогодні бо повернула на Україну правда і справедливість, основана на прощенні і любові, та святкуємо, згідно з нашим літургічним уставом, Квітну Неділю — славний в’їзд Господа нашого Ісуса Христа до Єрусалиму і кличемо: «Благословен, хто йде в ім’я Господнє» (Пс. 117, 26).
Було це нашим бажанням з нагоди цієї неповторної нагоди відслужити з Вами, Дорогі Браття і Сестри, у своїй повноті, прихід Христа до Єрусалиму, пережити з Вами Його святі Страсті, щоб спільно засвідчити Христову перемогу над смертю і гріхом, перемогу правди, справедливости і любови над злом і увійти в славу Його тридневного воскресіння.
Сьогодні дійсно може співати Львів і вся Україна стихиру: «Радуйся і веселися, городе Сіоне, красуйся і радій, Божа Церкво! Ось бо приходить Цар твій у правді, сидячи на осляті. Діти співають йому: Осанна на висотах! Благословенний Ти, що маєш багатство щедрот — помилуй нас! (Із стихири на стиховні Квітної Неділі).
Славний в’їзд Христа Спасителя в Єрусалим був одною з найщасливіших хвилин у Його житті на землі. Протягом цілого свого туземного життя Ісус укривав свій Божий маєстат, не вимагав ніколи й ні від нікого почитання, яке належало йому як єдинородному Синові відвічного Отця. Однак перед своїми страстями й смертю на хресті Він постановив об’явити юдеям, як також і цілому світові, свою силу, яку має над усяким сотворінням і людьми. Він хотів у той спосіб показати старшині, книжникам і фарисеям, і в тому всім людям, що він приймає ці терпіння і смерть добровільно й ніхто не зможе змусити Його робити те, чого Він не хоче. Дійсно, Бог є всесильний, і ніхто не може противитися Йому. «Був і буде Бог», — співає наш нарід, і його не можна викорінити ніде і нікому.
Український нарід шукав Бога від початку свого існування і остаточно знайшов його перед тисяча роками з хрещенням Київської Руси за великого князя Володимира, коли Церква Христова була ще одна і неподілена. Святий Володимир зберігав живі контакти не лише з Церквою Візантії, але і з Римським Архиєреєм, і на його дворі залюбки перебували папські посли. Київське християнство з-перед тисяча роками було в тому самому часі і вселенське — отже католицьке — і у повній спільності зі всіма помісними Церквами християнського Сходу, воно мало свій самобутній характер і, розвиваючись на грані двох світів — Сходу і Заходу, — стало воно природнім місцем помосту двох культур.
Тому слушно називає Папа Іван-Павло II наше християнство «православним у вірі й католицьким в любові», бо воно право славило Господа Бога і перебувало у повній єдності зі Вселенською Церквою, будучи в той самий час повністю самобутньо-помісною Церквою. Нашу самобутність-помісність засвідчували такі митрополити як Іларіон (1051), Клим Смолятич (1147), а єдність зі Вселенською Церквою засвідчували Київські митрополити Петро Акерович (1245) на Першому Ліонському Соборі, Григорій Цамвлак (1418) на Констанцькому Соборі, Ісидор на Флорентійському Соборі (1439) аж до часів Берестейського Синоду 1596 року.
Тоді ієрархи Київської митрополії відновили цю єдність-злуку зі Вселенською Церквою, якою ми втішалися за великого князя Володимира. Та й сьогодні з перспективи історії слід ствердити, що Берестейське поєднання було першим екуменічним актом в сучасному розумінні цього слова. Наша вірність справі єдности Церков дорого нас, дорого Вас коштувала, дорогі Браття і Сестри, — переслідування, гонення, тюрми і заслання, чи то за царських часів, чи то в останніх чотирьох десятиліттях. Та Господь виявив свою силу і в нашому (людському безсиллі і показав свою славу. Христос і правда перемогли, і наша присутність сьогодні між Вами є доказом цієї перемоги.
Коли 13 жовтня 1985 p., в навечір’я Покрови Пресвятої Богородиці, перебирав я в посідання і торжественно входив до Собору Святої Софії в Римі як своєї про-катедри, сказав я такі слова: «Свято Покрова було другим храмовим празником Собору Святого Юра у Львові, у столичнім городі Західньої України. Кожного року великі маси народу наповняли Собор і площу, щоб торжественно подякувати Марії за Її благодаті й опіку. Мій попередник Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький дякував їй в імені цілого нашого народу і благав помочі у тяжких хвилинах народньої скорби. Так, наша катедра Святого Юра торжественно звеличувала Покров Марії, та сьогодні цей наш Собор, на жаль, мовчить… Одначе, ми не бажаємо, щоб панувала мовчанка цієї Церкви… Як Отець і Глава Української Католицької Церкви, як наступник двох колон нашої Церкви в цьому сторіччі, Слуги Божого Митрополита Андрея й Ісповідника віри Патріярха Йосифа, Кардинала Сліпого, входжу до святого храму цього Божої Премудрости-Слова і Його Матері і беру його в символічне посідання тут, у Римі, бо як ізгой нашої Митрополії і як Кардинал Святої Римської Церкви я одержую цю Катедру вмісто тієї правдивої і традиційної у Львові, до якої я не можу увійти, бо сили зла не шанують основне право на існування для нашої Церкви. Беручи в посідання цей Храм Святої Софії, я відновляю і стверджую глибоку й вікову зв’язь єдности Собору Святого Юра з Католицькою Церквою. Не роблю я це сам, але разом із усім Синодом, ієрархією, священством, монашеством і вірними Української Католицької Церкви. Ми засвідчуємо тут явно цю нашу єдність зі Вселенською Церквою нашою присутністю, нашими молитвами, нашою ісповіддю віри, нашою прославою Богородиці — Покрова України. З нетерпеливістю і з вірою до Бога очікуємо цієї хвилини, коли з Божої волі буде проголошений день волі нашій Батьківщині Україні і нашій Католицькій Церкві, коли врешті її Отець і Глава переїде до своїх вірних чад і коли прах мого Великого Попередника Патріярха Йосифа Сліпого буде перенесений до Львова і спочине побіч Митрополита Андрея Шептицького, коли зможемо помолитися в Соборі Святого Юра до Божої Премудрости і проголосити всьому світові: «Господу, сице ізволившему і устроївшему вся премудро, слава і похвала».
Дорогі в Христі Браття і Сестри! Сьогодні надійшов цей час, сьогодні Отець і Глава Української Греко-католицької Церкви повернувся до своїх дітей, нині здійснилося те, що ще донедавна здавалося нездійснимим. Завдяки Вашій вірності, мучеництву, ісповідництву та терпінню Христос переміг та «милість і істина зустрілися, правда й мир поцілувалися» (Пс. 84, 11).
Зі сьогоднішнім днем як Отець і Глава Помісної Української Греко-католицької Церкви беру в посідання і торжественно входжу до нашого Собору Святого Юра на пам’ять про всі часи. Відновляємо нашу вірність Христові, його Святій Церкві, Вселенським Архиєреям, нашій традиції, переданню й літургічному обрядові. Ми будем вірні спадщині Слуги Божого Митрополита Андрея і Патріярха Йосифа, якого тлінні останки, згідно з його Заповітом, перенесемо до крипти цього нашого архикатедрального собору.
Сьогодні, як перед шістьома роками, проголошую: «Хочемо служити Христові у вільній Україні і бажаємо, щоб це наше природне право, від якого ніколи не відступимо як Церква і Нарід, шанували всі народи землі». Привілеїв ми жодних не шукаємо! Ми хочемо лише вільно жити, молитися й ісповідувати, так як жили й ісповідували наші предки, згідно з природнім правом людини.
Користаю з цієї нагоди, щоб подякувати Святішому Отцеві і всім добрим людям за їх сталі зусилля, спрямовані, щоб відзискати Українській Греко-католицькій Церкві не лише публічне визнання її природнього й ненарушного права до існування, але також і повну свободу. Сьогодні ще раз відновляю прохання всього Українського Народу до Вселенського Архиєрея визнати Патріярхат Помісної Української Греко-католицької Церкви, щоб тим здійснити навчання Другого Ватиканського Вселенського Собору, що «Східні Церкви, так як і західні, мають право і є зобов’язані рядитися згідно з власними питоменними правилами, бо ці правила мають за собою шановну давнину, краще відповідають звичаям їхніх вірних і являються придатнішими для старання про добро душ» (Про Східні Церкви, ч. 5) і «тому що патріярхальна установа є в Східніх Церквах традиційним видом управління, цей Священний і Вселенський Собор бажає, щоб там, де потрібно, були встановлені нові патріярхати» (Про Східні Церкви, ч. 11).
«Великий Ти, Господи, і чудні діла Твої». Ти зволив нам сьогодні показати свою славу — Осанна! Благословен, хто йде в ім’я Господнє. Український Нарід — Твій! Він сказав Тобі своє «Так!», він виявив і виявляє по віки свою вірність.
З цими молитвами і думками беру в посідання і входжу у святий храм цей Святого Великомученика Юрія і її Престола Преблагословенної Богоматері Марії тут, у Львові, щоб гідно продовжувати в міру моїх сил і з Божою поміччю діло великих моїх попередників, спадкоємців віри, слави і прав святого нашого Києва і Львова. Дякую Всемогучому Господеві, що дав нам діждати цієї хвилини, єдиним серцем і вільними устами заспівати Йому благодарственну пісню, а Його Божественній Матері зложити в подяку наші синівські сердечні почуття радости. Амінь.
Львів, Собор Святого Юра,
Квітна Неділя, 31 березня 1991 р.