(Закінчення з травневого числа)
Джулія Нова в Італії
До Риму ми долетіли, а там поїздом через Піренеї добились до Пескари над Адріятиком. На півдорозі між Пескарою і Анконою лежить нове купелеве містечко — Джулія Нова.
Десятками кілометрів піщані пляжі, прикриті від вітрів верхами Аппенін, що нависають у віддалі яких двох до чотирьох кілометрів від моря. Наш готель на самому кінці пляжу, тож в неділю пішки вибираємось до церкви, що повинна бути десь в центрі місцевости. Знаходимо одну невеличку, Різдва Христового. На час вакацій закрита. Показують нам на велику, стрімку, в самому центрі церкву апостола Петра. Дуже цікава модерна конструкція стрімкої слимакової спіральної мушлі. Престіл по самій середині, кругом лавки, як теж на спіральних звоях, аж ген під копулу. Але церква ще зовсім не викінчена, а богослужбу правлять один раз, в саме полуднє. Помолились тай пішли на пляж.
Зате наступної неділі нам порадили піти до каплички сестер Феліціянок, що недалеко від нашого готелю. Капличка розташована при бічній польовій доріжці, оточена великим садком. Людей зібралось багато, тож лавочки та крісла розставлено в садку, а сам священик править у капличці. Дуже гарний, милозвучний хор сестер, посилений деякими приїжджими, робив миле, затишне враження.
Моя дружина розвідала, що тут щоденно, о 7:30 рано правлять богослужбу, то до кінця нашого побуту, кожного ранку бігла туди молитись.
Тормолінос на Коста дель Соль в Еспанії
Лет до Маляги, а там кілька кілометрів до модерно розбудованого надморського центру Тормолінос. Наш готель — один з наймодерніших, заселений в більшості американцями. Крім основного 12-поверхового «хмарочосу», має ще ціле запілля, забудоване малими котеджами для сімей, які люблять приватний затишок і власну кухню. Чудовий ілюмінований парк з басейнами, а там ще всякі клюби, танцювальні залі тощо. Перейдеш сільську вуличку з малими крамничками — і вже пляж. А пісок навіть вранці гарячий, що босою ногою не пройдеш. Тому прокладені дерев’яні кладки до самого моря.
В агенції запевнили нас, що на місці є три церкви. Тож в неділю питаємо прохожих, де церква.
Спрямовують нас в глибину містечка. Церква закрита, а тримовні написи кажуть, що буде відкрита аж за місяць, а тепер богослуження правляться на такій-то вулиці. Сонце пече немилосердно, поки ми дібрались на вказану вулицю. Зразу минаємо кілька мешкальних домів, а далі якась торгова площа й вже поля. Де ж церква? Зустрічні люди показують нам на торгову площу. Забетонована велика площа засмічена соломою та звіриним послідом, і ні хреста, ні напису не видно. Ходимо, шукаємо намарно. Коли ж бачимо, що зближається якась пара «голідейників». Обходять площу й збоку заходять у підземелля. Пішли й ми за ними. Церква нова, простора, з престолом посередині. Без вікон, але гарно розмальована. Є навіть охолоджувальна апаратура, що ввесь час гуде, мов джміль.
Я втомлений і знеохочений тими пошуками від ранку до полудня, а моя Олена, мов в екстаз попала. Що врешті таки церкву ми знайшли, хоч і без хреста назовні, хоч заховану під землею, та в місці, де найменше можна було її шукати, — та мали змогу помолитись.
Чергової неділі поїхали ми автобусом вже до Маляги до чудової старовинної катедри. Та хоча це шедевр мистецтва, вікове багатство народу, але все розположення зовсім не створювало молитовного настрою. Може приявність туристів без жодних вражень викликали таке почуття?
Меран в Тиролі Тим разом поїхали ми не над море, але в гори. Це Оленка зробила мені приємність, бо знала, що в горах я, як риба у воді. Дорога понад річку Ізонцо навівала спогади про Першу світову війну, де наші батьки чимало крови пролили тут в численних офензивах над Ізонцо. Сам Меран розлігся у долині поміж вершинами, вкритими снігами, що перевищують 3,000 метрів. Наш готель в самому центрі міста на роздоріжжі у п’ять сторін. Напроти готелю — стилева мурована тирольська церква з чудовими плоскорізьбами в дереві, славними на цілий світ.
Хоч постійно говорилось, що їдемо, щоб відпочити по міській та домашній крутанині, то Оленка душевні справи поставила вище. Нормально любила на вакаціях довше поспати, ніж вдома. Та в Мерані, коли я відкривав зпросоння очі, її вже в кімнаті не було. Приходила аж біля 9 прямо на сніданок. І тільки тоді починались розмови, що нині будемо робити.
В неділю пішли ми обоє вже по сніданку на англійську Службу Божу о год. 10. Виявляється, що в Мерані англійців чимало приїжджає на вакації. Є навіть кілька родин, що поселились ту г на постійно. Про це нам розказав священик, що доїздить з Больцано.
Німецькі богослуження мають характер строгий, діловий. Ніяких «бугі-вуґі», таких популярних в англійських церквах. Ніякого модернізму. Все як «книжка пише». Нотки модерного світу пробивають хіба у проповідях священика. Зате англійське богослуження в Мерані, хоча не було подібне до англійських, але мало багато всяких скорочень, упрощень. І, як ми сподівались, замість звичайних богослужебних пісень, співання гимнів. Одним словом, що край, то звичай.
Рабац в Югославії
На півострові Істрія, на половині дороги від Пулі до Рєки, лежить колись рибальська місцевість Рабац, тепер правдивий курорт З модерними готелями. Рабац ми обрали тому, що це маловідома місцевість, а в агенції нам сказали, що там є католицька церква. Півострів Істрія положений на території Хорватії, де католицька віра збережена, не зважаючи на натиски православія із Сербії
Наш готель примістився під самим, а радше вже таки в лісі. Доріжкою сходилось до нашого ресторану, що вже був над самим морем, а зараз побіч ресторану на окремому горбку стояла не церква, але капличка. Рабац облюбили собі гості із-за Залізної завіси: німці, поляки, чехи та мадяри приїздили сюди автобусами. Західньо-европейських відпочинковців небагато: італійці, німці, кілька англійців — це все. Американців зовсім не було — Рабац малоатракційний для них, відсталий.
Церковця відкрита увесь час. Увесь час там можна застати когось на молитві. Священик приїздить кожного дня увечері біля 6.
Капличка стара, припліснявіла, без дбайливого догляду. Але цікаве було щось іншого. На приїзд священика збиралось 20 до 40 осіб. Поки розпочати богослужбу, священик різними мовами розпитував, якої національности вірні. Тоді просив когось з присутніх відчитати у своїй мові «апостола», когось іншого проказати «Вірую», а ще когось «Отче наш». Правив раз по-хорватському, іншим разом по-італійському. Також проповіді коротенькі говорив у різних мовах — по-хорватському, по-італійському, по-німецькому та по-англійському, хоча англійців було лише кілька осіб.
Одного разу спитав нас, якої ми національности, бо не признаємось до жодної із приявних груп. Коли вчув, що українці, що з Англії, то сказав нам таке: «Маєте великого чоловіка Божого — свого Патріярха». Коли ж ми зауважили, що Рим не признає нам того титулу, то він сказав прямо: «Для Риму він ще не є патріярхом, але для вас і для мас вже таким є».
Виїздили ми з Рабацу о третій по полудні. Моя Оленка перед виїздом побігла ще помолитись до каплички. Приїхав автобус, люди повсідались, а моєї Оленки ще нема. Сказав я шоферові, щоб під’їхав до каплички, й тільки коли він почав трубіти, вона вийшла, перехрестилась і всіла до автобусу. Цікавилась всім і всіма, але без молитви ні кроку не поступить.
Сан-Ніколяс — Крета — Греція
Сказали в готелі, що католицьке богослуження буде о 11 годині у сусідньому готелі Гермес. Ідемо. Спрямовують нас на другий поверх, а там вже стрілки вказують, де буде богослуження. Заходимо до великої танцювальної залі, де стіни прикрашені мальовилами із старогрецької мітології із сумішшю сучасного сексу. Трохи нас це заскочило, але бачимо, що люди прямують до бічної кімнати, де повно крісел. З вигляду це радше додатковий бар, тимчасово пустий. Посередині столик, а кругом якийсь мужчина уставляє крісла та просить сідати.
Приходить молодий священик, про щось перешіптується з тим, що розставляв крісла, й виходить. А цей панисько показує на столик поруч, де повно якихось брошурок та молитовників. Вони на всяких мовах. Вибираю два англійські, а при тому підхоплюю кілька брошурок. 11-та минула, а священика нема. По деякому часі приходить вже вдягнений в ризи, а за ним той самий старший пан вносить карафку вина, карафку води й на тарілці звичайний хліб грецької форми. Священик перепитує нас, якою мовою може говорити. Найбільше англійців, трохи менше німців та кілька італійців. Тож говорить по-англійському. Сам він грек-католик. В Греції є три дієцезії католицькі. Він сам прилетів з Атен на Крит, а після обіду летить ще на Родос. Але йому трапилась пригода. Одна валіза з ризами прилетіла, а друга, де були книжки та всяка богослужебна утвар, — десь пропала. Тому він вибачається за спізнення та за неприписове відслуження Літургії.
Замість чаші була звичайна склянка. Замість оплатка був звичайний грецький хліб, поламаний на кусочки на тарілці. І знову «Апостола» читали німці, а «Вірую» виголосили англійці, а «Отче наш» — італійська дама. Ходили ми теж по грецьких церквах, що по дорозі від нас до міста було три, а з міста на море, на другу пляжу знову чотири. В будні дні пусті, лиш свічечки перед іконами постійно горять. А в неділю душні, набиті людьми та голосним співом, що зовсім не нагадує молитви до Творця, а радше попис сили свого голосу.
Вертаючи, в Атенах зайшли ми до однієї старенької церковці, яка вже зовсім угрузла у землю. Лиш копулу з хрестом видно над поверхнею вулиці. Там знайшли ми спокій і якусь задушевну атмосферу. Може тому, що сучасні люди не вспіли її приглушити?
При тому згадалось ще одне цікаве спостереження з Мерану у Тиролі. Вибрались ми на довшу прогульку пішки. Вздовж узбіч гори, минаючи пару старих замчищ колишніх «раубшіцерів», сильно укріплених та добре збережених. Пообідали на одному гірському щовбі, а звідтам стрімкою стежиною, спочатку лісом, а опісля виноградниками сходили ми до битої дороги, що вела прямо у Меран.
Ціле узгір’я — самі виноградники, ні однієї хатинки чи сільця не видно, як оком доглянути. А тут при стежині між виноградниками церковця. Стара й якась мініятурна. Відкрита, тож заходимо в середину. Чотири лавки на 12 осіб, намісний образ Богоматері без всякого престола. Ніяких написів, ніяких пояснень. Здогадуємось, що це виноградарі построїли, щоб в гарячі дні могти в холодку подякувати Всевишньому за гарний урожай.
Оленка зразу поринула у молитву, а я присів збоку тай мимоволі призадумавсь. Яка церква ближча до Бога? Чи ця виноградарська вбога й маленька, чи ці чудові зразки готики, чи барокко у Пальмі чи у Римі?
В англійському костелі на Вайт Ціти в Лондоні
Зразу зазначу, що дільниця Вайт-Ціти — це збудована вже на воєнних румовищах робітнича дільниця. Кругом масиви помешкань, адміністрованих міською управою, т. зв. «каунцілфляти», а кругом них однородинні домики, приналежні до міської управи теж. По самій середині дві школи, захоронка та дві церковці — протестантська та католицька. Це лиш через парк пройти від нашої хати. Часто там буваємо, зокрема коли у нас розгорілася церковна війна й ми мали своє богослуження раз на два або раз на три тижні.
Богомольці сорокаті з перевагою ірляндців. Такі ж самі священики. Парох старенький о. Данієль — ірляндець. Його помічник один француз — П’єр, а другий мальтанець Серафім. З часом вони мінялись. Були мурини з Джамайки, були індійці, англійці, а останнім прибув один з Філіппін.
Богослужба модерна, з гітарами, джезом та всякими інноваціями. У жовтні заповіджено «Молитву за мир». Священики скликали національностевий комітет, оформили програму та запевнили участь як вірних, так і духовних. У звичайні неділі є чотири богослуження — три до полудня, а одно увечері для тих, що працюють удень.
Молитва за мир в будній день о годині 7 увечері. Церква набита. В передніх рядах зліва представники націй у своїх костюмах, а праворуч шкільний хор кореянських дівчат та місцева гітарна група.
Світла пригашені, лиш на престолі горять свічі. За престолом сидять духовні всяких груп, а є їх 11. Парох вітає присутніх, пояснює саму церемонію та її ціль та відмовляє спільно з усіма «Богородице Діво». Дівчатка з Кореї співають «Богородице Діво» у своїй мові. Парох викликає делегатів одних за другими поазбучно. Парами вони підходять до тетрапода. Один до мікрофона виголошує у своїй рідній мові сентенцію-молитву за мир, а другий в той час засвічує приготовані свічечки, несе їх на головний престіл і застромлює на призначене місце. В міжчасі хор дівчат та група гітаристів співають різні гимни та релігійні пісні.
Коли всі делегати, а було їх 17, проголосили свої молитви та поставили на престолі свічки, то приявні священики на переміну виголошували довші молитви за мир, а вся церква повторяла лиш рефрен. Тоді та ще три рази потім Оленка поставила свічку від України. У лавці, призначеній для нашої делегації, на жаль, було лише п’ять жінок у вишиваних блюзах та один мужчина. Але були й долучились до спільної молитви за мир.
* * *
Оцих кілька моментів із нашої еміграційної дійсности хотілося підкреслити, щоб вказати, що у тому зматеріялізованому ліберальному світі, де мамона та втіха особиста на першому пляні, можна зберегти певну рівновагу. А українська людина зокрема до того здібна — подбати не лише про себе, але й про своїх рідних. Кріпити не лише своє тіло, але й не забувати про поживу для душі. А вона є скрізь, лише треба вміти її знайти.
