Збірник праць Ювілейного Конгресу. Науковий Конгрес у 1000-ліття Хрещення Руси-України при співпраці з Українським Вільним Університетом. За ред. Володимира Янева. Комітет Наукового Конгресу: Мюнхен, 1988-1989. Сторінок 1002.
Серед широкого потоку ювілейної літератури Тисячоліття найпомітнішою працею, створеною українською наукою у розсіянні, є Збірник праць Ювілейного Конгресу, завершений виданням у 1988-1989 роках. Упорядники його — Володимир Янів, голова ділової Президії Комітету Наукового Конгресу в Тисячоліття Хрещення Руси-України і редакційна колегія. Збірник — це важливе наукове видання. Потребу в такому виданні відчували протягом віків усі, хто цікавився проблемами українського християнства в науці.
У Збірник увійшли доповіді, прочитані на Науковому Конгресі, що об’єднав увесь український актив учених, згуртованих у 28 академічних установах діяспори. Цей конгрес перетворив тимчасово (26 квітня — 2 травня 1988 року) Мюнхен у центр українського інтелектуального життя. До речі, це була найбільша зустріч українських учених в діяспорі за останні десятиріччя, яку українська преса влучно назвала «собором української науки в еміграції». Унікальною рисою цього конгресу була також його конфесійна соборність, коли до молитви спільно ставали і до нарад спільно засідали представники всіх українських релігійних віросповідань у діяспорі та «коли програма була так згармонізована, що молитва й праця себе взаємно доповнювали», створюючи своєрідний наскрізь рідкісний творчий настрій. Настрій цей відчувався під час читання доповідей, а зокрема під час дискусій.
Збірник складається з двох частин. У першу частину включено 37 доповідей разом з їхніми резюме (написаними в англійській, німецькій, французькій та італійській мовах, залежно від країни поселення доповідача або від його особистого уподобання). Друга частина складається з матеріялів конгресу і міжнародньої зустрічі. Сюди ввійшли прерізні додаткові матеріяли, як програма конгресу, «Слово на відкритті конгресу», «Підсумовуюче слово на закінчення конгресу». У другу частину ввійшли також офіційні привіти від Папи Івана-Павла ІІ, від народів-сусідів України, від д-ра Гартмута Зінґбартеля, куратора Товариства Сприяння Українській Науці, і від українських релігійних та світських установ.
Загалом доповіді висвітлюють цікавий науковий матеріял, а організаційні документи й привітання вказують на кропітку й відповідальну підготовчу працю організаторів та на вияви доброзичливости і прихильного ставлення чужинців і українців до цього великого наукового зусилля. Таким чином, усе, що знаходимо у цій книзі, — це цінні матеріяли, які редактор видання назвав «іспитом сумління народу».
А тепер погляньмо критичним оком на деякі доповіді, бо всіх розглянути нам не під силу. Почнемо з праці Ярослава Пеленського «Ідеологічна боротьба за київську спадщину: початки і ранні наслідки», яка видається нам дуже важливою, а може й ключевою у рецензованому Збірнику. Автор знайомить читача з трьома головними теоріями, що існують у науці відносно права на спадщину Київської Руси: а) Російська національна теорія, зформульована російською національно-імперською історичною школою, що стоїть за виключне право Росії на київську спадщину; б) Українська національна теорія, зформульована українською національною історіографією, що стоїть за виключне право України на київську спадщину; та в) Офіційна радянська теорія, яка проголошує рівні права на київську спадщину для усіх трьох східньослов’янських народів — росіян, українців і білорусів. Тут же, для з’ясуваня становища, автор уже на початку стверджує, що радянська теорія в дійсності щільно пов’язана з російською національною теорією виключного права Росії на київську спадщину. Іншими словами, прикриваючись трьома народами та зручно маневруючи їхніми ідеологічними інтересами, радянська теорія послідовно підтримує це ж саме російське виключне право на київську спадщину. Добре підібраними історичними фактами, у своїй більшості з потрібними датами, автор показує цю боротьбу в аспектах: військовому, політичному, династичному, ідеологічному, релігійному та культурному. Він пише: «Падіння Галицько-Волинської держави та перенесення інституційного центру Київської Митрополії з Києва до Володимира, а згодом до Москви, мали вирішально від’ємний вплив на продовження традиції Київської Руси в історичній свідомості та політичному мисленні русинів-українців». Тут автор не замикається у вузьке коло певних питань, а порушує їх всесторонньо, залежно від важливости. Виходить, що питання київської спадщини близькі йому, він же систематично виступає з статтями, присвяченими найрізноманітнішим проблемам цієї боротьби і в кожній з них визначається як глибокий і тонкий знавець згаданої галузі. На нашу думку, в рецензованій статті в деяких місцях відчувається брак приміток, щоб зробити текст ще більш яскравим.
Об’єктом старанного вивчення у книзі є також проблема ідеалу української людини в однойменній статті Володимира Янева. У дій цікавій соціологічно-філософській праці, написаній на підставі першоджерел літератури, як «Повість временних літ», Іларіонове «Слово о законі і благодаті», «Поучення дітям» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім» та частково «Печерський Патерик», автор, виходячи з протиставлення старозавітнього закону — християнській благодаті, дає цікаве визначення останньої. Вона в його розумінні — це інтуїція і вникання, теплота, бажання соціяльного контакту й співчуття, милосердя, охота зрозуміти й потреба знайти зрозуміння для себе. Іншими словами, в релігійно-світоглядовому уявленні поняття благодаті — це щедроти, дари, ласки невідомих таємничих духових сил, захованих у людській душі та характері. Або просто, як автор пише, що благодать — це «любов і почування», а закон — «сила й воля». Згодом, як продовжує автор, наука пов’язала згадані прикмети з релігійною настановою, характерною для слов’ян, в тому числі й для українців.
І так, коли благодать у «Слові» Іларіона, як пише автор, представлена у вигляді індивідуалізованої співдії у свідомості повної відповідальности за рішення, то в критичного Нестора у його «Повісті» з її гострим засудженням дохристиянського життя Володимира, вона подана радше як вияв невідомих шляхів Божих: «Якщо раніш іноді в несвідомості і згрішив [Володимир], то пізніше відзначався покаянням і милостинею». Після охрещення Володимир жив і діяв ще повних 27 років і всі ці роки провів у благодаті, хоча християнство прийняв уже в зформованому віці. Це, як слушно стверджує автор, рідкісний приклад дії благодаті «на нового Савла-Павла чи св. Августина». Стаття багата на подібні приклади також в «Поученні» Мономаха. Тут «ідеал справедливости володаря знову не є наслідком його філософсько-містичного розуміння світу, а вірніше дії молитви у розпачі і сумніві, у жаху непевности при виборі найкращої розв’язки у важкій ситуації».
Рівнож у «Слові о полку Ігоревім» проведена в мистецький спосіб «межа між індивідуальними вартостями князів зокрема хоробрістю й ініціятивністю та ідеалом загального добра, захитаного їхньою честолюбивістю». Не менше чітко змальований і патріотизм у Слові, що, як стверджує Янів, лежить «не тільки в ідеалі святости спільної спадщини-території, землі, але й в співчутті до людей, що цю землю заселюють; земля вічна — і її треба зберігати, як підставу добробуту поколінь, але ж не байдужа доля покоління, що в даний час терпить-страждає через нерозвагу».
Автор обговорює також і «ідеал соціальної справедливости», який показаний не тільки на прикладі князів, але і при описі грабіжницького нападу половців, як кара за братню ненависть, сварки, наклепи, кровопролиття (очевидно, тут мова про міжусобиці); а крім цього за прелюбодійство та кривоприсягу. Не призабув В. Янів і дещо сказати про ідеал християнської родини. Він змалював його з усіма чеснотами та старовинними ритуалами, як пряме протиставлення «кривавим міжусобицям із гострим засудженням крамольників, як зрадників і злочинців».
Ідеал української людини в основному змальовано короткими, але ядерними прикладами з минулого. Для підведення підсумків використано блискучий посмертний профіль великого князя Ізяслава з Несторового опису його смерти й похорону. Опис цей звучить щось на зразок похвали та робить враження мозаїкового зображення поодиноких чеснот, які найбільше припали до вподоби сучасникам.
Таким чином, ідеал української людини є категорією історичною. Протяг ом віків він багато залежав від особливостей окремих епох, від змісту діяльности і переживання людини. Але цікаво те, що, не міняючись, він з часом набирав повніших і яскравіших якостей і рис.
Стаття Володимира Янева — це цікаве й цінне дослідження. Воно повнокровне і навіть монолітне у змалюванні ідеалу української людини. Вартість цієї праці лежить не стільки у формальній організації матеріялу, як у самій його суті, в характері викладеної думки. І тут якраз автор виступає винятково оригінально, поєднуючи прагматизм з відчуттям.
На окреме відзначення заслуговують питання, порушені в статті Олекси Горбача, «Гіпотези про шляхи християнізації України в світлі мовознавчо-філософічної критики». У цій статті автор присвятив пильну увагу низці дискусійних питань, які ще досі турбують учених та які були викликані неясними з’ясуваннями літописних вісток та засвідчені історично-культурними й мовними фактами пізнішого часу. До цих дискусійних питань належать: 1) Коли, де і ким відбулося охрещення князя Володимира та його довкілля та як виглядала справа християнства в Києві й Київській державі (а саме на терені нинішньої України) перед 988 p.; 2) Хто були ті перші місіонери та духовенство, звідки вони прибували, кому ієрархічно підлягали та кому ієрархічно підлягали перші владики Києва перед 1037 р; 3) Чому Володимир та Ярослав не добилися унезалежненої від царгородського патріярха ієрархії, хоч існувала вже така в Болгарії-Македонії, а згодом у Сербії; 4) Яке було розграничне відношення над Сяном і Бугом поміж київською архидієцезією (перемишльською і холмською та володимир-волинською дієцезіями) та католицькою (чесько-празькою дієцезією); 5) Чи є будь-які сліди моравсько-методіївської місії на Україні, зокрема на її південному заході.
Тенденційна підтасованість, а то й фальсифікування джерельних вісток створили в історіографії, зокрема щодо вищезгаданих пунктів (1-3), кілька теорій, напр., офіційну православно-церковну (Київ до 1037 року підлягав Царгородові), охрідсько-македонську (Київ підлягав македонсько-охрідському патріярхові), методіївсько-моравську та інші.
Історія мови, літератури та культури, тобто філологічні студії, як стверджує О. Горбач, можуть багато допомогти при розгляді цих питань. І якраз цим студіям він присвячує багато уваги й приходить до такого заключення, що «філологічні факти говорять лише за моравською, охрідсько-солунською і преславсько-болгарською теоріями».
Стаття в цілому (27 сторінок, в тому числі 6 сторінок прецінних приміток) є зразково опрацьована. Автор провів велику роботу, щоб зібрати джерельний матеріял і його відповідно систематизувати за строгим підбором. Він узяв усе найбільше потрібне з мовознавчо-філологічної критики. Адже ж в наш час допитливий читач часто-густо звертається до джерельного матеріялу, щоб краще зрозуміти твердження вченого, самому відшукати джерело. Тому статті типу нами рецензованої, повинні бути бездоганно точними, а наявність навіть незначних помилок неприпустима. Такою саме і є праця О. Горбача.
Кожен нарід високо цінує апостольське походження своєї Церкви, бо це надає їй окремого ореолу через близкість до Христа та складає атмосферу безпосередньости, слави та пошани. Те саме доводиться сказати і про український нарід. З таких правдоподібно міркувань і ввійшла у Збірник праця о. крилошанина Петра Б. Т. Біланюка п.з. «Апостольське походження Української Церкви». Автор, що має глибокі знання в цій галузі науки, спочатку розглянув історію Христової Церкви на українських землях, зокрема в писаннях Отців Церкви, які, до речі, згадують скитів як християн, а св. Апостола Андрія як місіонера Скитії. Далі він присвячує пильну увагу праці скитських монахів ІV до VІ ст., які встановили західньохристиянську культуру в цій частині Европи. На підставі згаданих матеріялів автор приходить до заключення, що під впливом скитів-християн Христову віру прийняли на території України сармати, аляни, роксоляни, остроготи, візиґоти та інші. Історія записала також кілька навернень русичів та слов’ян, а близько 800 року навіть слов’янського князя Бравлина та його військо. Останні прийняли Христову віру в Криму. На гробах мучеників Аскольда і Дира побудовано церкви; 945 року договір з греками підписали русичі-християни в церкві св. Іллі в Києві, а десять років пізніше княгиня Ольга стала християнкою.
Автор подає також цікаві відомості, а саме, що на всіх Вселенських соборах були присутні єпископи з сучасних земель України. В III ст., до речі, митрополит з підлеглими йому єпископствами мав уже в Доросі на Криму свій постійний осідок. У 730 роках Таматарха (Тмуторокань) стала єпископством, а в 880 роках єпископство встановлено також і в Перемишлі.
Для скріплення своєї тези автор використовує також знахідки з розкопок, проведених у Херсонесі на Криму та в Танаїсі (давнє греко-меото-сарматське місто в дельті Дону, що входило до складу Босфорського царства). В останньому 1965 року розкопано всі церкви з І і II ст. по Христі.
Підсумовуючи свою працю, о. П. Біланюк робить таке заключення: «Якщо ми візьмемо під увагу автентичне свідоцтво Орігена та інших Отців Церкви про св. Андрія, як теж археологічні підтвердження християнства… вже у першому столітті по Христі, тоді наші твердження стоять на дуже певному грунті. Теж присутність різних етнічних груп з християнською спадщиною на українських землях, таких як скитів, сарматів, вірмен, грузинів, греків та інших, як теж християн-слов’ян, все це спричинилось до процесу християнізації наших предків і до збереження апостольської традиції. Тому наша рідна Українська Церква — це свята Церква св. Андрія Первозванного і св. Климента Папи, учня і послідовника св. Первоверховного Апостола Петра».
Приємне враження справляє у статті її добра організація тексту та підбір джерельних матеріялів. Таким чином праця заслуговує позитивної оцінки, бо є справді важливим вкладом у пізнання апостольського походження Української Церкви.
У Збірнику впадають в око також матеріяли про Літургію і її значення, адже ж останньо вона стала важливим «Льокус теологікус» у всіх богослов’ях. Цій темі присвячена стаття о. Івана Музички «Значення Літургії в благовістуванні в Київській Русі». Для автора найважливішим серед важливого є тут Літургія, яка, на його думку, на Сході «тісно та майже органічно пов’язана з цілістю церковного і навіть національного життя». Вона (Літургія-обряд) «визначує приналежність до Церкви, є свідоцтвом і показником віри народу». Цього, до речі, не знає і не розуміє західній християнин, який, як пише о. Музичка, «свою віру виявляє тим, під якою церковною властю він знаходиться: католики — під папою і вчительською властю, протестанти — під Біблією», в той час, як східній християнин має Літургію за джерело і вислів своєї віри, і богослов’я, бож вона причинялася до визначення його ідентичности. Цього питання ніяк не могли зрозуміти латиняни в ХVІ-ХVІІ ст. (роки нашої церковної кризи). Вони не добачали, що православна віра у нас ідентифікувалася з обрядом та що наш обряд навіть прийняв цікаву і багатозначну назву — «руська віра», що в своїй суті має глибоке еклезіяльне і богословське значення. І тому «порушення обряду було єрессю, зрадою віри, відступництвом від віри, гріхом». Це легко можна відчути уже в «Слові» митрополита Іларіона та в інших документах того часу. Вони вказують, як Літургія приходила на допомогу нашому народові переживати християнську віру та навчати його Христових правд. Таким чином Літургія в Київській Русі як чинник благовістування уможливлювала нашому народові відображення віри, давала йому можливість її зрозуміння, стаючи, таким чином, уже на початках християнства його вчителем та провідником.
Автор обговорює також засоби благовістування, що їх вживає Літургія, як архітектура, символіка східнього храму, ікони, іконостас, церковний спів, почитання святих, літургійний рік тощо. Крім цього вона плекала в народі також громадські й суспільні чесноти, як пошану до влади, патріотизм, справедливість, взаємну любов та ширення грамоти й культури. Сліди цих вартостей, що їх дала нам Літургія, легко можна відтворити в нашій літературі й то почавши вже з самих древніх часів.
Ця стаття, як рідко яка інша в Збірнику, крім своєї науковости, відзначається ще своєрідним внутрішнім теплом, що заховався в слові «благовістити». Це наскрізь образно представив уже сам автор, добачаючи в тому своєрідний «рід драми, таїнственної символіки, що представляє історію спасення і таїнства відношення людини до Бога і Бога до людства… Людина в часі Літургії в східнім храмі, — продовжує о. І. Музичка, — почувається немов у небі, в надприродньому світі Триєдиного Бога в присутності Спасителя і Святих». В цьому саме, на нашу думку, і лежить краса статті та усвідомлення і відображення ідеї благовістування. Стаття має прецінні примітки, які в багатьох випадках є ключем до її тексту.
У Збірнику є також кілька статтей з літератури на релігійну тематику, в яких автори зручно «перекидають містки» від минулого до сучасного, даючи нам глибокі ідейно-естетичні літературознавчі аналізи.
Для прикладу розглянемо тут працю Леоніда Рудницького «Вияви релігійности в українській совєтській літературі: 1953-1988». Цікаво, що підчас Конгресу ця доповідь була останньою і, до речі, одинокою в програмі чотирнадцятої сесії та після неї не було дискусії. Словом, упривілейована доповідь під кожним оглядом.
На таке ставлення, на нашу думку, доповідач повністю заслужив, бо праця його була справді літературознавчим досягненням, у якому він зумів відтворити настрої, думки та почуття окремих авторів. Накресливши християнський етосвід давніх часів до нашого сьогодення, Л. Рудницький дав досить стислу аналізу релігійних мотивів у підсовєтській українській поезії, головно шестидесятників. Він торкнувся цілого ряду питань, як пробудження сильної індивідуальности (Ліна Костенко), патріотизм (Василь Симоненко), релігійність (Василь Стус) та навіть містицизм (Олесь Бердник).
У галузі прози автор дав коротку, але стислу аналізу Зачарованої Десни О. Довженка, обговорив ролю християнства в повістях С. Скляренка, Святослав і Володимир, як також в повістях Собор О. Гончара і Диво П. Загребельного. Присвятив увагу також питанням містицизму в творчості О. Бердника.
Підсумовуючи свою цінну працю, автор ствердив, що «наявність християнських тем, мотивів, як і християнського духу взагалі у літературі, яка, згідно з сучасною совєтьскою дійсністю, повинна бути атеїстичною, вказує на те, що українську християнську духовість не можна знищити, бо українська душа, — парафразовуючи тут відомий вислів Тертуліяна, — є вже з природи християнська». Стаття має цінні примітки, а її ідейний світ багатий і своєрідний, пройнятий світлим оптимізмом і вірою в релігійні мотиви, що мають своє глибоке коріння в українському житті та в його письменстві.
Із 37 статтей, що появилися в рецензованому Збірнику, ми розглянули всього шість. Інші статті, що залишилися поза межами нашої уваги в цьому огляді, також добре опрацьовані й стоять на високому науковому рівні, відзначаючись об’єктивністю і толерантністю.
У Збірнику ми не знайшли статті Омеляна Пріцака, який, до речі, був учасником Конгресу, прочитавши доповідь «Подія 988 та її міжнародне значення», але виходить, що ніколи він її не прислав до друку. Володимир Янів, редактор Збірника, як довідуємося з примітки до «Кінцевих зауваг редакції», у трьох обіжниках просив текст у доповідача, а згодом ще шістьма особистими листами, в тому числі двома порученими наполегливо звертався з проханням отримати текст доповіді. Але й це не принесло позитивного результату.
Ми з увагою прочитали у Збірнику про труднощі редакції, які виникли в процесі надсилання матеріялів до друку, але, не зважаючи на те, хочемо таки висловити наше невдоволення з приводу розміщення статтей у виданні. Не можемо зрозуміти також, чому доповіді шостої сесії (проходила в німецькій мові) не ввійшли в першу частину Збірника. Це були повнокровні доповіді, й, на нашу думку, вони зовсім не належать до другої частини.
У Збірнику є 39 кольорових репродукцій ікон, що ілюструють статтю Святослава Гординського «Українська ікона на тлі універсалізму візантійського стилю». Це не тільки велика прикраса видання, це доказ багатства нашої релігійної культури. Дуже цінними є також шість фотографій з окремих стадій Конгресу. Це документи для історії цього великого наукового зусилля.
Треба справді радіти, що в одній книзі зібрано усі доповіді й документи з Конгресу, включно з відгуками преси. Вважаємо, що видання Збірника в одному томі зовсім себе виправдало. Його формат (18 х 25 см) є відповідний для наукового видання. Папір добрий, друк чіткий, оформлення обкладинки й внутрішньої титульної сторінки скромні, але повністю витримують вимоги видання. Добре враження робить також емблема Конгресу, що її виконав Андрій Сологуб з Парижу. Вона цікава своїм задумом та своєрідна своїм характером.
Важко погодитися з думкою редакції, що при виданні збірної наукової праці треба обмежитися лише до ортографічних поправок, поминувши стиль праці. Мусимо ствердити, що в Збірнику є чимало значних стилістичних огріхів, які напевно можна було направити. У книзі немає також іменного покажчика, який є конче потрібний для наукового видання.
Підсумовуючи, хочемо сказати, що, не зважаючи на вищезгадані недогляди, Збірник праць Ювілейного Конгресу — це цінна книга, яка має наскрізь завершений вигляд та є важливим вкладом у пізнання українського християнства в різних галузях науки. Згадане видання — це ніщо інше, як багаті жнива плодотворних зерен, що їх розсипали щедрою рукою невтомні учасники Наукового Конгресу у 1000-ліття Хрещення Руси-України. Цю цінну книгу повинен придбати кожний українець, і вона повинна знайтись у міських та університетських бібліотеках світу.
