Одна з головних тем «Києво-Печерського Патерика» — пам’ятки української літератури ХІІ-ХІІІ століть — харитативна діяльність Української Церкви, Печерського манастиря в Києві, опіка Церкви культурою. Майже у кожному сюжеті ми знаходимо щось про допомогу хворим і бідним «без мзди», тобто без усякої оплати і винагороди; про виховання у дітей і дорослих людей християнської моралі; про навчання письму і читанню; про переписування і ілюстрування книжок; про церковну архітектуру й ікономалювання; про роздавання Церквою матеріяльної допомоги — милостині. У наступний період ми бачимо добрі наслідки цієї діяльности — усе найкраще у літературі і мистецтві України створене під покровом Церкви, на її замовлення, за участю її служителів. Навіть у найтяжчі, катастрофічні моменти української історії ця діяльність не припинялася. Так, наприклад, у діяльності українського католицького митрополита Рутського і українського православного митрополита Могили (перша половина ХVІІ століття) ми бачимо «найвищі крапки» харитативно-культурної діяльности Церкви в один з тяжких періодів історії.
Продовження цієї традиції ми бачимо і в православ’ї, наприклад, у період Рафаїла Заборовського (ХVІІІ ст.), і в католицизмі. У нашому столітті символами невмирущости цієї старовинної традиції Української Церкви була невтомна діяльність на підтримку української національної культури митрополита Андрея Шептицького і кардинала Йосифа Сліпого — відомих провідників УКЦ; Івана Теодоровича, Іларіона Огієнка, Мстислава Скрипника — чільних ієрархів УАПЦ.
Як і кожна країна, що має давню історію зв’язків «християнство-культура», Україна дає багато різноманітних виявів таких зв’язків, які можна об’єднати у кілька груп:
- Церква була постійним і найбільшим покровителем мистецтв, а упродовж тривалих періодів бездержавности українського народу — єдиним охоронцем національної своєрідности мистецтва і культури;
- в ситуаціях розділу України між сусідніми державами Церква забезпечувала типологічну, стильову, іконографічну єдність української мистецької культури; через її посередництво збережено усі своєрідності церковної архітектури, ікони, церковного співу, мистецтва оформлення книги тощо в Галичині й Київщині, Волині й Чернігівщині, Буковині й Закарпатті, Поділлі й Слобожанщині; цікаво, що конфесійне розділення Української Церкви на православну й католицьку по Берестейськім Соборі 1596 року не «розділило» української культури: типологічно вона лишилася «одним материком»;
- Церква не відгородилася від фолкльору і від побутової культури і заохочувала проникнення народнього елементу культури у храмовлаштування; ми бачимо ці елементи упродовж віків у мурованих і дерев’яних храмах, у різьбі іконостасів, орнаментах церковних книг (рукописних і друкованих), у вишивках — практично у всьому, що призначалося для храму;
- Українська Церква справила великий вплив на розвиток освіти; тут вона часом повністю замінювала державні і суспільні інститути шкільництва, які не могли діяти з огляду на колоніяльний статус України; коли чужинці, що відвідували Україну, скажімо, в ХVІ чи ХVІІ ст., дивувалися майже стовідсотковою грамотністю населення, то це здивування слід насамперед віднести на рахунок Української Церкви;
- через свою харитативну діяльність, органічний зв’язок з народом Церква виробила досить високі морально-етичні стандарти у найширших верствах населення: жертвенність, милосердність, боязнь гріха, демократичний устрій у громадах і родинах при одночасній дисципліні у громадських і родинних відносинах.
Це, звичайно, тільки головні ділянки, де роля Церкви є найбільш очевидною у формуванні християнського «профілю» української мистецької і побутової культури. На жаль, ця роля применшувалася, коли Українська Церква (чи то православного, католицького віровизнання, чи в її протестантських концепціях) силою усувалася від суспільно-культурного буття народу, коли вона фальшиво «приєднувалася» до когось, «саморозпускалася» або «ліквідовувалася». Але навіть у пригніченому стані, у підпіллі наша Церква продовжувала випромінювати світло і впливати на культуру і мораль довіреного їй Господом народу. Подібну ситуацію ми спостерігали упродовж семи десятиліть XX ст.; але, як показали останні події в Україні, Церква жива. Вона ослабла, але готова відновити свої харитативні й культурні функції (поряд з багатьма іншими) у суспільстві. Згадані функції Церкви краще збереглися в українській діяспорі у вільному світі. Тому ми в Україні вбачаємо перст Божий у тому, що вищі ієрархи обох віровизнань Української Церкви повернулися до своїх міст, у Київ і Львів. Разом з ними поволі повертаються ті скарби нашого християнського досвіду, які ми розгубили — не по своїй волі — у рідному краї.
