Ярослав Пелікан, Confessor Between East and West: A Portrait of Ukrainian Cardinal Josyf Slipyj. William B. Eerdmans Publishing Company: Grand Rapids, Michigan, 1989, p. 249.
Що далі ідемо в майбуття, то яскравіше і всебічніше усвідомлюємо, яким могутнім ідейним знаряддям є Христове вчення та його вплив на розвиток людства. Вчення Христа — всесильне, тому що воно правдиве. Його правильність, приступність та вірність прагнуло збагнути і пояснити чимало щирих і світлих умів. У своїх роздумах вони намагалися вказати, що з появою християнства людство сягнуло самих вершин прогресу. Адже ж християнство озброїло нас знанням нових законів суспільного розвитку та допомогло зрозуміти, що Христове вчення в питаннях розвитку не статика, а безконечна динаміка безмежної досконалости. Бо ж «Христос, — як пише сучасний український мислитель Орест Зибачинський-Орлан, — це перша повноцінна проповідь вільної волі та совісти як первооснов свободи людини», завданням якої, як він підкреслює, є «пізнати Єдиного Бога Правдивого. Шлях до цього, — продовжує Орлан, — любов, що можлива, як вислід вільного вибору й совісти», бо тільки вона «веде до свободи, а в свободі споріднюються сутності природи Бога й людини».
Цю правильність і досконалість Христового вчення пильно утверджував у нашому народі протягом усього свого життя невгомонний український Ісповідник віри Йосиф Сліпий. Він належав до передових мислителів нашого часу, який старався пильно з’ясувати свою ролю посередника між православ’ям і католицизмом, поміж національною ідентичністю і еклезіологічною універсальністю, залишаючись при тому напрочуд вірним своїй Церкві, як він це засвідчив своєю діяльністю та своїм життям.
Ще за життя Владики Йосифа науковий світ зацікавився його особою і діяльністю, але, на жаль, тоді було зроблено небагато, за винятком кількох невеликих праць, які охоплювали тільки деякі галузі його широкої діяльности. А тим часом потреба фундаментальної праці зростала з кожним днем, постать Владики Йосифа чекала на свого біографа-історика. І такий з’явився в особі заслуженого сучасного історика Єльського Університету проф. Ярослава Пелікана, який дав нам не біографічну студію, а портрет, в якому схопив сукупність основних типових рис, що яскраво характеризують постать Кардинала-Патріярха Йосифа Сліпого.
Книга Я. Пелікана «Ісповідник між Сходом і Заходом» складається з двох частин: «Спадщина Йосифа Сліпого» (з підрозділами: «Церква між Сходом і Заходом», «Оспорювана спадщина Кирила і Методія», «Помісність супроти універсальности в історії слов’ян», «Зразки східньо-західнього примирення», «Далекоглядні пляни Андрея Шептицького» (і «Покликання Йосифа Сліпого») з підрозділами: «Святий Тома з Аквіну: томізм з слов’янським наголосом», «Реформа теологічних студій», «Незвичайний в’язень», «Митрополит в екзилі», «Кардинал (і Патріярх)», «Новий і неочікуваний зв’язок між Сходом і Заходом».
Патріярх Йосиф, як відомо, прожив довге і бурхливе життя (помер 7 вересня 1984 року, на 93 році трудолюбивого життя), що включало, як пише проф. Пелікан, чимало різних потрясень — політичних, богословських, літургічних, церковних поміж східньою і західньою вітками християнства. Будучи добрим обсерватором життя, Патріярх не тільки уважно прислухався до його подій, але старався виловити з них усе добре, щоб його згодом використати для обновлення релігійного обличчя Сходу й Заходу.
Характерні йому прикмети глибокого розуміня істини й любови до науки стали його творчим надхненням та живою рушійною силою його діяльности. Глибоке знання філологічних наук, біблійних, клясичних і модерних мов розкрило перед ним багатство й красу, а рівночасно привело до точности й стислости у передачі їх на письмі чи живим словом.
Він болів серцем і душею, що в Україні не було своїх рідних вогнищ науки. Аджеж без університетів і академій, як він часто говорив, не можна дотримати кроку в розвитку знання і науки з іншими країнами. Таким чином, ставши ректором Духовної Семінарії в 1925 році, він заснував Богословське Наукове Товариство, як осередок наукової праці та, нав’язуючи до східньо-християнської української традиції (Києво-Могилянська Академія), організував Богословську Академію, в якій став першим ректором та професором на богословському факультеті. Як вимогливий вчений, він уважав, як слушно підкреслює проф. Пелікан, що західня наука повинна обширніше пояснювати східню ідентичність, якою він, до речі, дуже дорожив. І тому він визнавав, що східня католицька Церква повинна дотримуватися східньої традиції.
В його розумінні, наприклад, Тисячоліття хрещення України було рівночасно і ювілеєм української науки і культури, бо християнство принесло цю науку й культуру й вона разом з християнством успішно розвивалася в Україні.
Владика Йосиф, як пише проф. Пелікан, раз заявив: «Чим Рим був для Заходу й для німців, тим Візантія була для Сходу й для слов’ян». Слов’янські народи не дістали скарбів грецької культури та грецька мова, як підкреслював Блаженніший Йосиф, ніколи не стала панівною на Сході, як це сталось з латинською на Заході. Місцева християнська культура та мова східніх слов’ян, без сумніву, були багаті на цінні скарби, однак, елементи цієї культури не привели її до епохи Відродження і вона не зазнала ренесансного розквіту, що мав місце в Візантії та в ряді країн західньої Европи.
Блаженніший Йосиф твердо обстоював ідею східньої помісности,а саме питання помісної Церкви, яка була б повноправною і авторитетною управляти своїм внутрішнім життям, включаючи літургію та канонічне право. Він, до речі, в дискусіях любив повертатися до суміші спеціяльного характеру універсального й помісного та був переконаний, що українська історія протягом століть дала добрі приклади цього.
У своїх листах та в особистих документах Патріярх Йосиф часто жалівся, що римська курія спричиняла йому і українській Церкві більше труднощів, ніж навіть комуністи. З різних галузей церковного життя, в яких він старався виявити найбільш успішно українську помісність, зокрема проти небезпеки «латинізації».
Що торкається Берестейської унії, то Кардинал Сліпий вважав, що ознакою її наближення був Флорентійський Собор, що згодом став основною і провідною подією для майбутніх поколінь. Він склав передумови можливого припинення ворогування, бо в ході дискусій, крім підкорення і компромісу, появився новий елемент — замирення, як третій можливий шлях для інтелектуального об’єднання Сходу й Заходу.
Владика Йосиф, як стверджує проф. Пелікан, вважав себе Слугою Божим, але, здається, найбільш відповідним для нього було таки «Ісповідник віри» й так він назвав себе в одній з промов перед Папою Павлом VІ. Цей останній, захоплений вченістю Митрополита Йосифа, в листі, висланому через Державного Секретаря Ватикану, як пише проф. Пелікан, назвав праці його «могутнім вкладом у богословську науку». Також інший римський колега Владики Йосифа, схвильований його працями, назвав їх «науковими дисертаціями», «глибокими студіями молодої людини». І саме в цих студіях, дисертаціях та в інших коротших монографіях і статтях на богословські теми проявився о. Йосифа «Томізм з слов’янським наголосом». Цей Томізм, як він стверджував, підтримує патристичну богословію, гармонізуючи й пояснюючи те, що отці Церкви сказали менш-більш ясно. Владика Йосиф схилявся до думки, що «уклад розуму в сприйманні науки» міг бути перешкодою у східньо-західньому порозуміні. «Але тут же ставало ясним, — пише проф. Пелікан, — що коли Сліпий під час своїх останніх двох десятиліть зустрічався з суворим томізмом, який не мав зовсім зрозуміня для східньої традиції, то він усвідомлював собі, наскільки був визнавцем Сходу — томістом або й ні».
Проф. Пелікан присвятив увагу відносинам Блаженнішого Йосифа з Східньою Конгрегацією, які не були легкі, а часто й бурхливі. Він боровся проти римської «ментальности», яка, як стверджує проф. Пелікан, завжди розглядала Українську Католицьку Церкву, як залежну колонію, а не як самостійну Церкву-сестру. Прикладом може послужити факт небажання Риму, щоб Українська Греко-католицька Богословська Академія присуджувала докторські ступені, не зважаючи на те, що студенти цієї ж Академії без труднощів здобували докторати в польських, чеських, німецьких і російських університетах.
Приїхавши з совєтського заслання, як пише проф. Пелікан, Митрополит Йосиф з великою енергією приступив до посилення української науки в розсіянні. Його заходами побудовано Український Католицький Університет та відкрито його філії в різних країнах українського поселення. Митрополит звернув пильну увагу також на наукові публікації.
Як совєтський в’язень, не зважаючи на їхній фізичний і моральний терор, пише проф. Пелікан, Митрополит Сліпий завжди почувався незвичайним в’язнем. Наприклад, у його кореспонденції з Михайлом Підгорним, першим секретарем Української Комуністичної Партії в справах скарг, він виявляв відвагу й відвертість, не зважаючи на те, що останній мав над ним буквально право життя і смерти. Він писав, цитую за проф. Пеліканом: «В Академії Наук ми не є на тому самому рівні, бо під кожним оглядом ми є без порівняння різні своїм статусом. Ви державний міністер, а я в’язень без будь-яких прав. Я науковець, не політик, я Митрополит. Ви тим часом не науковець, а політичний провідник, що має в своїх руках усю фізичну силу». Прочитавши це, треба дивуватися мужності цього «незвичайного в’язня», що мав сміливість сказати своєму ворогові правду в очі.
Як митрополит в екзилі, Блаженніший Йосиф не завжди почувався добре, часто в своєму обуренні й роздратуванні, зокрема поведінкою римських чинників, як пише проф. Пелікан, він заявляв з пересадою, що ніколи не зазнавав таких труднощів від атеїстів у Совєтському Союзі, як зазнає тепер від братів-католиків у Римі. Уже за понтифікату Папи Івана-Павла ІІ Патріярх Сліпий повторив прохання, щоб не жертвувати українською Церквою в справі детанту з Москвою: «Нігіл де нобіс сіне нобіс».
Для Блаженнішого Йосифа титули мали правне значення. Титул «Патріярх» і вираз «Патріярхат» мали для нього інституційне, а не особисте значення. В такому сенсі він його вживав, але якого Рим йому ніколи не признав. Як Верховний Архиєпископ, він вважав, що має право скликати синоди, тим часом ватиканські чинники й в цьому не хотіли поступитися.
Як Митрополит, Кардинал, і Патріярх, Владика Йосиф боровся з Ватиканом, обороняючи характер Східньої Церкви, твердо обстоюючи права і привілеї Києво-Галицької Митрополії, та активно піддержував ідею патріярхату УКЦеркви.
Під кінець свого життя Патріярх Сліпий, як пише проф. Пелікан, почав говорити про українську Церкву як міст між Сходом і Заходом, але в той же самий час почувався дуже погано, коли йому дорікали, що Українська Греко-католицька Церква стала перепоною в екуменізмі між Сходом і Заходом. Це питання вслуговує особливої уваги й ширшої дискусії. Проф. Пелікан лише згадав його.
Своє життя і діяльність, дається, таки найкраще зхарактеризував, як пише проф. Пелікан, сам Патріярх і то ь останньому абзаці свої о заповіту. Він писав: «Ця любов Христа, ця любов святої Церкви, яка є містичним тілом, ця любов нашої улюбленої української Церкви, яка є невід’ємною частиною універсальної християнської родини, ця любов нашого улюбленого українського народу з його духовим і матеріяльним багатством універсального значення — ця любов визначила мету мого життя, мої думки, мою працю однаково на волі, як і у в’язниці».
У праці проф. Пелікана Патріярх Йосиф піднісся високо над багатьма нашими поколіннями. Навряд чи сьогодні має хто сумнів, що ця людина записала одну з найславніших сторінок історії українського народу XX сторіччя. Тут мимоволі спадає на думку, як він — син звичайного селянина з села Заздрість на Теребовельщині — зумів піднестися на вершини людської думки, стати палким оборонцем своєї Церкви й українського народу та одним з передових богословів Сходу й Заходу.
Проф. Пелікан зібрав прекрасний матеріял і написав про нього багато в своїй цінній книзі, але напевно всього таки не охопив, бо Патріярх Сліпий — це надто багатогранна титанічна постать з великою спадщиною.
Треба сказати з великим признанням, що в праці проф. Пелікана змальовано прекрасний портрет великого Митрополита й Патріярха. Автор по-справжньому зумів поглянути на глибину й повноту виявлення Кардиналом Сліпим завітніх прагнень свого народу, його духової творчости та його значення в колі інших народів. Свою правду, що стала світлом його діяльности, Патріярх Йосиф у повному розумінні вистраждав. Що торкається його ідейного світу, то важливість його в тому, що він ніколи не обмежувався тільки до теологічних роздумів, а нерозривно пов’язував їх з усіма галузями науки, щоб мати повну картину, як діяти. Він тлумачив наукові й життєві явища завжди по-своєму, керуючись виключно своїм світоглядом. У книзі прикладів на це багато. Він дивився на світ відкритими очима.
Книга в цілому дає яскраві профілі життя і діяльности Патріярха Йосифа. Ці профілі нераз немов переломлюються крізь складну призму дійсности. Він перемагав у своїй діяльності, бо вмів утвердити правду життя всупереч обмеженим чи помилковим поглядам та симпатіям інших. Вмів дивитися прямо і сказати правду навіть найбільш відповідальним людям у світі. Приїхавши з заслання, цей недавній незвичайний в’язень зумів поставити справу української Церкви і українського народу на порядок денний у Ватикані та в багатьох столицях світу. Його духовий образ, як слушно підкреслює проф. Пелікан, був типовим для свого часу, бо підкреслював те, що було найбільш потрібним для скріплення і піднесення віри та поширення української духовости.
Книга «Ісповідник між Сходом і Заходом» — це багата на різноманітні факти, розумно написана праця. У ній кожний факт та кожна нова оригінальна думка умотивовані джерельним матеріялом. У книзі є 1483 примітки. Багата також і її бібліографія, яка налічує 216 праць та статтей, написаних різними мовами. Книга має іменний покажчик, замітку про мови, переклади та транслітерацію, список скорочень і два короткі есеї: «Три церкви Св. Софії» та «Профіль Ісповідника». У книзі вміщено 12 ілюстрацій з життя отця Йосифа І, як можна було очікувати, вона присвячена минулому Тисячоліттю Християнства в Україні та пам’яті Ярослава Мудрого Київського, від якого походить ім’я автора книги.
Варто тут згадати, що проф. Я.Пелікан є автором понад 20 наукових книг англійською мовою, в тому числі монументальної праці в п’ятьох томах Християнська традиція.
На закінчення додамо, що в книзі «Ісповідник між Сходом і Заходом» є деякі недогляди. Фотографія «Сліпий з Іваном-Павлом II» (Див. «Ілюстрації», остання сторінка) не зображає Патріярха Йосифа, а якогось нам невідомого східнього ієрарха. Знову ж на стор. 162, цитуючи спогади Патріярха Йосифа, автор пише, що («за словами Костя Левицького, який також був комуністичним колябораціоністом») Костельник «був найдурнішим політиком в Україні». Два дуже тяжкі й необгрунтовані обвинувачення провідних людей України. Ми не маємо даних, щоб назвати Г. Костельника і К. Левицького «комуністичними колябораціоністами». Те, що Г. Костельник грав провідну ролю в Синоді 1946 року, ще не значить, що він був колябораціоністом. Синод, як знаємо, проходив в умовах терористичної совєтської дійсности, в якій і найкращу людину-патріота часто заставляли виступати проти своєї віри, свого народу, своїх переконань тощо. У К. Левицького навіть такого обвинувачення не можна дошукатись. Знову говорити, що Г. Костельник був «найдурнішим політиком в Україні», теж далеке від правди. Таким чином це місце у книзі дуже скрутне й незручне, і його треба було інакше розв’язати. Книга надрукована на доброму папері з портретом Патріярха Сліпого на обгортці.
Підсумовуючи, хочемо сказати, що в цілому автор досягнув великого успіху в цьому виданні. Немає сумніву, що воно стане настільною книгою не тільки нашого духовенства, але також студентів, вчителів та учнів. Книгу з інтересом прочитає також кожний, хто цікавиться історією Української Католицької Церкви, зокрема світлою особою Кардинала і Патріярха Йосифа Сліпого.
Книжку можна набути у НТШ:
Shevchenko Scientific Society
63 Fourth Ave.
New York, N.Y. 10003
