(Про прозелітизм УАПЦеркви в Галичині)
(Закінчення з лютневого числа)
Все це повище самовиявлення митр. Іоана аж ніяк не кваліфікує його на миротворця в сучасній Галичині, а вже найбільше дискваліфікує його оця нетерпимість до всього неправославного, що така типічна для духа московського середньовічного православ’я, що його зберігає російська Церква по нинішній день. Перебиваючи на слові Марті Коломиєць про «традиції українських католицьких парафій», митр. Іоан вилущив своє розуміння традицій:
«Традицій Греко-католицької Церкви ніколи не було. До 1596 року ми знаходимо там тільки Православну Церкву і тільки тоді під польською окупацією насильно заведено Українську Греко-католицьку Церкву на тих землях. Ця Церква не була надбанням українського народу, а була здобутком Польщі і Риму. І це є якраз те, в чому тепер український народ починає розбиратися. Історія є історією; історії не можна змінити, переписати чи проповідувати якимсь іншим способом».
Богословові, вихованому в традиції московського православ’я, якого одним з подвижників був митрополит Макарій, духовний ментор молодого Івана Четвертого (Грозного), і в голову не прийде, що християнство було заведено як у Польщі, так і в Київській Русі Володимира Великого насильно,[1] що Англіканська Церква була накинена Англії Генриком VIII після насильної ліквідації там Католицької Церкви, а Лютеранська Церква в Швеції була заведена Ґуставом І Вазою у 1527 році (67 років перед Берестейською Унією) після насильної ліквідації католицизму. І чи може бути сумнів у тому, що симпатії сьогоднішнього владики УАПЦеркви були в 1946 році на боці Сталіна і московського патріярха, а не по боці Греко-католицької Церкви та її митрополита о. Йосифа Сліпого. І чи може бути сумнів у тому, що коли б необхідно було владиці Іоанові вибирати між Римом — який і в сотій частині не накоїв такого лиха нашому народові, як Москва — він вибрав би Москву! Ось як говорить чільний політичний діяч Рух-у Михайло Горинь про такого богослова:
«… Ти, чоловіче добрий, не бути тобі священиком, треба тебе з храму гнати, нічого ти не зрозумів, що в такий маєстатичний час ти піднімаєш на поверхню оці чвари примітивні… серед інтелігенції, яка думає вже державницькими категоріями».[2]
Напередодні XXI століття не знайдеш, Владико Іоане, католицького богослова ні в Англії, ні у Швеції, який відмовляв би там некатолицьким Церквам право на традиції в тих народів.
І врешті: чи потрібний в сьогоднішній розбурханій і підневільній Україні митрополит середньовічної духовости тоді, коли всесвітній собор католицьких єпископів виносить постанову, силою якої дозволяється католикам приймати св. Тайни в православних церквах; коли папа римський обіймається з константинопольським патріярхом і править Службу Божу в катедрі німецьких лютеранів?..[3]
III
З усіх відомих мені проповідників духовного оновлення й релігійного відродження в сьогоднішній Україні треба поставити Євгена Сверстюка. До нього хочеться мені звернутися словами Івана Франка, коли він вітав дебют Вол. Винниченка в українській літературі: «Звідки ж Ти в нас такий взявся?».
Його доповідь на Другому Конгресі РУХ-у п.н. «Роля Церкви у відродженні української держави»[4] повинна б бути друкована в усіх пресових органах в Україні і в діяспорі. Ось натуралістична картина української людини, української парафіяльної громади, українського суспільства, яким воно виникло з-під лютої заморозі комуністичного режиму:
«… Живемо в країні, де споконвічно все обмежувалось зміною декорацій і зміною гасел, де перманентно бушує холодна пожежа евфорії. Навіть при великому внутрішньому опорі нас несе в цьому напрямі… Стає страшно за активність людини, вихованої у безпринципному послуху властям і в цілковитій безвідповідальності за наслідки своїх дій. Гомо совєтікус пре гуртом, прагне бути зверху, більше заоживати (? — Ред.), більше урвати. Від кого нині урвати, люди добрі?..
… Серед розбурханого і каламутного моря егоїзму, розбрату, ворожнечі — вже не проти партапарату…, а один проти одного — навіть у межах спільних громад.
… Українська Автокефальна Православна Церква і Греко-католицька не мають нічого, а РПЦ нікому не збирається нічого повертати. Отже, кожна матиме те, що сама забере зусиллям — вірних»…
Отож розбрат і самознищування серед найбільше безкритичних і неосвічених людей, які на рівні свого парафіяльного життя здатні сприймати і вирішувати радше емоційно, ніж раціонально, розсудливо і політично доцільно в конкретному часі й обставинах. Цьому сприяє ще й той факт, що:
«Наше духовенство збідніло. В проповідях нема того, що підносить дух, а є тільки те, що розбурхує пристрасті. А на цьому рівні ще не починається благодать і мудрість. На тому рівні нема навіть простої розумної доцільносте».
І тому власне «під клерикальним покровом атеїзму спільні наші церковні коругви та спільний національний прапор раптом злиняли і втратили священний ореол. Бо люди зреклися морального максималізму нагірної проповіді……. А «Стара влада з дорогою душею приймає всіх, аби проти РУХ-у і проти католиків».
Все це симптомні факти, що їх спостерігає сьогодні пересічно інтелігентний турист з Америки. Проте від Сверстюка ми хотіли б довідатись про ті корінні причини цієї конфесійної аварії в Галичині, про яку ми до 19 серпня 1989 року ніде не читали й ніхто про це не говорив.
Далі Сверстюк закликає земляків обох конфесій до згоди, до практикування християнських чеснот, до… взаємної толеранції між конфесіями, яка стала вже буденною в цивілізованих країнах Заходу, але тут же і похапується:
«Але ми повинні пам’ятати, що Захід має не руїни, а впорядкований дім, що Захід не повертається до церкви, а давно має свої традиційні і трохи збуденілі церкви».
І додамо від себе: бо на Заході немає вже ні однісінької Церкви, яка була б ідеологічною частиною державної бюрократії — цілковито підпорядкованою політичному режимові; бо в країнах Заходу Церква в довготривалому процесі економічної та політичної емансипації суспільних станів з-під монаршого абсолютизму відограла дуже поважну ролю і стала у свій час настільки впливовою силою в західніх суспільствах, що держава мусіла вжити поважні засоби, щоб відділити Церкву від держави, тоді коли в умовах східніх імперій — білої і червоної — держава інкорпорувала церковну ієрархію як інструмент своєї контролі над підопічним суспільством.
Тут Сверстюк торкається цього преважливого питання, але не відважується назвати його кореня. Він близький до того кореня, коли говорить і про стару владу, і РПЦ, що все має і нічого не збирається віддавати, і коли згадує про розумну доцільність.
Дочитуючи щиро висловлені з почуттям глибокої стурбованости тими загрозливими симптомами заподіяного в Галичині роздору під гаслами духовно-релігійного оновлення, натрапляємо на таку вражаючу картинку в розписі Сверстюка: «На Покрову мене запросили на молебень і освячення могили стрільців УПА на батьківщині Франка (с. Сторона) — там полягло 19, переважно волиняки.
Після молебня аж три отці з принципіяльною пропагандою проти Української Автокефальної Православної Церкви, якої просто нема… бо єдина вірна — католицька. Це були такі вироблені пропагандистські піруети, такий тиск, що коли я сказав: «Належу до Української Автокефальної Православної Церкви», — це прозвучало, як бомба, і отці зникли».
Це оголена і достоменна — але тільки одна сторінка гіркої правди. В дописі до «Голосу з-над Буга» Оксани Оніпко — нас не менше прикро вражає і друга сторінка цієї самої правди:
«Віки існувала на наших теренах Греко-католицька Церква… В цій Церкві хрестилися і вінчалися наші діди і прадіди, наші батьки. І коли зараз частина людей привертається до неї — чому стаємо супротив? Лякаємо всіх засиллям Риму. Але ж храми з центром в Римі є в Канаді, США, Франції, Англії… Як бачимо, жодній з цих країн досі нічого злого не вдіяв Рим. Все голосніше заявляє про свої права Українська Автокефальна Православна Церква. Безперечно, їй бути, відновлюватися. Лише прикро, що частина душпастирів УАПЦ відкидає будь-яку іншу Церкву на наших землях і пробує свою оголосити найбільш національною. Дивує, що досі ніхто з них не кинувся, скажімо, в сусідню Волинь, де одноосібно владарює Руська Православна Церква, в якій навіть не чути української мови. Ось там би знадобилися високі національні почуття…»[5] (Підкреслення мої — П.Б.).
В чому ж справа? … Як бачимо, благородні душі по обох сторонах цієї релігійної аварії у «фантомній Галичині» страждають від реалізованих обставин, глибоко стривожені візією грядучої всенаціональної трагедії на ідеологічно-конфесійному грунті і щиро та без задньої думки прагнуть і закликають мирянські низи до толерантности на взір цивілізованих країн західніх демократій, до братерської згоди, до християнської любови і чеснот «нагірної проповіді». На словах — воно ж так просто і легко представляється, а в суті речі — наші митрополити, архиєреї, ідейні мрійники і просвітителі — всенаціональні сановники хотять, щоб той, вище розписаний Сверстюком, «гомо совєтікус» був розумніший від них у щоденному житті, голодному і беззахисному, під важким і всесильним ще чоботом ворожого режиму-інтриґанта; щоб він ту кістку незгоди, яку кинули йому верховні владики і просвітителі, ділив поміж себе справедливо, безпристрасно, а зневаги, заподіяні розфанатазованим сусідом, смиренно прощав, відмовившись від власного фанатизму. При тому, сам факт, що всі Церкви в обезвласненому суспільстві здані на жертвенність мирянина тої ж самої території, повинен був стати першочерговим усвідомлюючим економічним фактором: адже не тільки молитвою і християнською любов’ю живе кожний християнин — він мусить їсти, а його пастир вигідно жити. А це ж якраз оця вульгарна сторінка економічного життя, отого «безпринципного і безвідповідального гомініс совєтісі» приневолює його зарвати якнайбільше від свого сусіда. Адже кількість «зарваних» парафій даною конфесією стане економічною основою її майбутнього розвитку і впливу на суспільство. І чи ж може здорово думаюча людина мати надію, щоб на тій же самій території, обтяженій трьома окремими церковними ієрархіями, могли справді заіснувати між людьми «благодать і мудрість»?..
Також дисонансом прозвучало порівняння з уст Сверстюка заіснувалих сьогодні не дуже то похвальних відносин між найвищими архиєреями конкуруючих Церков, з повагою один до одного обидвох митрополитів 20-х років: митрополита Андрея і митрополита Василя. Аналогія цілком несумісна, бо відстоювали вони права своїх Церков і свого народу проти двох різних окупантів і на різних територіях українського народу: ані інтереси їхніх Церков, ані їхня душпастирська діяльність не схрещувались на жодному пункті, а через те — всі їхні зусилля скеровувались проти ворожих сил, а не на «виривання» один в одного парафіяльних приходів як джерел існування і «благоговіння» своїх клирів.
Та й дивує ще й те, що Сверстюк відмовляється добачати тут третю руку, що простягається від московського силового центру як церковного, так і політичного. Московські власті традиційно ворожо наставлені до всяких ідеологічних об’єднань, які хотіли б ухилитися з-під цензури автократичної влади — особливо коли такі об’єднання західнього походження і безпосередніх зв’язків із Заходом. Монопольність політичної автократичної влади і релігійний фанатизм московського православ’я — це незамінні фактори, що гарантують імперську політично-релігійну сукупність на територіях тих народів, що стали основою імперської могутности Росії, тобто росіян, українців і білорусів — не тільки на їх корінних землях, але й розселених на всій середній та північній Азії. Особливо вражає релігійний фанатизм офіційного московського православ’я, який ніколи не виявляв найменшої толеранції навіть супроти російських іновірців — православних старовірів. Навіть саможертвенний протест самоспалювання себе в своїх домах молитви не пом’якшував політики московських центрів супроти старовірів.
Католицька Церква східнього обряду в православній імперії російського народу — вона вже силою своєї канонічної структури й організаційного завершення висмикується з-під цензури автократичних центрів, бо її духовний та організаційний центр поза засягом політичної влади Москви. Погодившись раз на постійне існування і розвиток католицизму в межах імперії, автократична влада зобов’язана нормувати своє правне відношення до католицької ієрархії домовленням міжнароднього значення з Ватиканом, т.зв. конкордатом. Порушення конкордатних домовлень виносить конфлікт на форум міжнародніх форм співіснування, тоді коли супроти своїх автокефальних Церков національного характеру імперія забезпечує собі вільну руку під узагальнюючою формулою «питання внутрішньо-державного порядку».
Литовського католицизму Сталін не наважився ліквідувати офіційно засобами, що були примінені до Греко-католицької Церкви в Галичині. В Литві розраховувано на поступові демографічно-етнічні зміни у висліді послідовного переселювання автохтонного населення на азійські терени. В Галичині, покликуючись на аргументи, що їх сьогодні проповідує митр. Іоан, Сталін насильно ліквідував греко-католицьку ієрархію (як виключне «надбання Риму і Польщі») і ущасливив спролетаризовану галицьку волость московським православ’ям.
А проте, жорстоке насилля над душею 4-мільйонового населення не дало тих наслідків, що переслідування старовірів чи ліквідація ієрархії УАПЦеркви митр. Василя в 30-х роках. Греко-католицька Церква перетривала в катакомбних умовах понад 40 років — ієрархічно і серед мирян. Сучасне «смутне время» внеможливлює партії розправитися з відродженою Церквою сталінськими методами, тож вирішено гальмувати те відродження релігійним розколом і за одним махом послабити впливи західніх земель на Сході, ініціюючи в Галичині інтрафронт релігійний. Доконати цього персональними силами Православної Церкви в Галичині, вихолощеними з авторитетних людей серед національно свідомого населення було неможливо. І тут головну ролю мала відограти і відограла УАПЦерква в діяспорі, очолена авторитетною й загально шанованою особою митрополита Мстислава. Не може бути й сумніву, що порозуміння між ініціятивно висуненою особою митр. Іоана і митрополитом Мстиславом наступило ще перед скликанням Надзвичайного Собору в Бавнд-Бруку, рішенням якого була схвалена прозелітна політика УАПЦеркви в Галичині.
* * *
Колись то хтось із наших доморослих «єзуїтів» — в пошуках за найлегшим засобом визволення неньки-України — дійшов до переконання, що причиною всіх наших лихоліть є наша релігійна роздвоєність. Коли ж ще інший з тої ж породи усвідомив собі той факт, що четвертування наших земель, проститування неньки-України наступило й продовжувалося якраз тоді, коли в нас було православне одновір’я (віки ХІV-ХVІ), йому блиснула спасенна думка: НАМ БРАКУВАЛО свого власного патріярха в Києві!..
А що тубільний народ України завжди був похопний розв’язувати свої проблеми в ідеологічній площині, ці дві осяйні ідеї знайшли собі як стій цілу фалангу освічених і менше освічених, щирих і менше щирих апостолів. А що почуття національної сукупности, понад наші міжпровінційні упередження та політичної доцільности, завжди процвітало в нас тільки на словах і доходило до нашої свідомости заднім розумом, то й кидались ми — і далі кидаємось — не разом і спільно в один гуж, а навипередки визволяти Україну… І ось знову почався маратонський біг розз’єднаної національної дружини…
Наших братів — галицьких греко-католиків кмітливий Ватикан врятував від їхнього патріярхату в негожий час. (Чи справді врятував? — Ред.) Московський Центр (маю на думці політичний і духовний) із двох противних собі і в невчасну пору виринулих проблем для розв’язання вибрав менше немилу і естафету до мети донесла УАПЦерква. Нам партія дозволила відбути собор у Києві і проголосити митрополита зарубіжної УАПЦеркви, блаженнішого Мстислава, Патріярхом Київським і всієї України. Нам партія випозичила Св. Софійський Собор для величавого обряду інтронізації патріярха Мстислава за такою умовою, за якою зволила московському патріярхові Алєксієві провести хіротонію митр. Філарета на екзарха Київського і всієї України Православної Церкви під Московським патріярхом.
Як на країну незчисленних бюрократичних лябірінтів, все це сталося надзвичайно швидко, тихо і майже полюбовно. Мені сьогодні було б багато легше повірити, що ті здобутки ми досягли завдяки виключно нашим зусиллям, наполегливій праці, посвяті наших душпастирів і жертвенності мирян, і я набагато гордішим почував би себе, коли б Автокефальна Церква в Україні проголосила свою першу митрополію Волинсько-Буковинською; перші єпархії Володимиро-Волинською та Рівенською, а парафії, що постали б на Львівщині, підчинялися б організаційно і канонічно володимиро-волинському єпископові, тернопільські парафії — рівенському, а івано-франківські — владиці УАПЦеркви з осідком у Чернівцях.
Мене не покидає доскіплива думка, що архиєреї Церкви, до якої й належу, аж надто похопливо покористувались кривавою спадщиною Сталіна і надто наївно взяли собі до серця поширену на західніх землях ідею: «Один нарід, одна віра, одна держава». Ця ніби то єдина спасенна для нас аксіома не тільки що науково не доведена, вона скидається на ставлення коляски наперед коня. Немає в історії східніх Церков одного випадку, в якому автокефальна церква (а вони всі автокефальні) постала, утрималася і могла вести свою самостійну роботу без підтримки, а щонайменше — толеранції з боку світської (політичної) влади. А де є та влада в сьогоднішній Україні, яка могла б дати патріярхові Української Автокефальної Церкви свою підтримку, а імперсько-союзна — толеранцію?.. І на як довго?..
Не може бути й сумніву в тому, що ім’я Митрополита Мстислава лунало б в історії українського народу дзвінкіше й чистіше, коли б він у цю критичну пору довів був до тихого порозуміння з кардиналом Любачівським, а не до голосного єднання з адептом російського православ’я в Галичині.
[1] «Смерть Мешка ІІ, 1038 р. (сина Мєшка І, який охрестив княжий двір 966 р.) стала гаслом для поган, які дощентно знищили працю, доконану під час першої євангелізації Польщі…».
«Отто фон Бамберг… охрестив 20,000 поганів в 1125 p., які негайно вернулися до поганства» .(Проф. П’єр Давид, «Християнство в Польщі від свого почину до 1250 р.». Кембрідж Гістори оф Поланд, т. 1).
[2] Мих. Горинь: «Імперія валиться… наша свобода не за горами» (Укр. Вісті, ч. 47, стор. 4, 9 грудня 1990 p.).
[3] «Папа проголосив нові закони для Східніх Церков»: «Одним із доказів пристосування канонічних законів до рішень ІІ Ватиканського Собору є тепер дозвіл для католиків східніх обрядів причащатися у православних священиків і навпаки». («Свобода», ч. 221, стор. 1, 17 листопада 1990 p.).
[4] Дивись «Укр. Вісті», чч. 45, 46, 25 листопада і 2 грудня.
[5] «Укр. Вісті», ч. 48, 16 грудня 1990 p.: «І були б ваші сльози на очах в Ісуса».
