Як це не дивно, але до гробу розп’ятого Христа спішили не його учні-апостоли, але жінки Мироносиці. Трагічна, понуро захмарена Велика П’ятниця покрила страхом і безнадією усіх Христових учнів. Вони були свідками безпосередніх чуд, які творив Ісус Христос, вони сподівались також чуда у час Христових страстей, вони сподівались ще цього чуда в останній хвилині, агонії смерти, що Христос, розп’ятий на хресті, зійде з хреста, але це не сталось. Тут вривався страх і заламання віри.
Жінки Мироносиці, які також пережили трагічну Велику П’ятницю, але їх турботою не був страх, але бажання відвідати гріб Ісуса Христа і намазати Його тіло пахучими олійками і в цьому моменті в них виринала проблема, дуже логічна, бо вони знали, що гріб був привалений тяжким каменем. Ставили перед собою питання — хто їм цей камінь відсуне? Про цю подію євангелист Марко пише, що жінки Мироносиці — Марія Магдалина, Марія Якова та Соломія після суботи, у неділю вранці поспішали до гробу Ісуса Христа і в дорозі турбувались: «Хто відкотить нам каменя від дверей до гробу?» (Марко ХVІ, 4). Це була достатня причина, щоб з дороги повернутись, бо ж вони не були у спромозі відсунути важкого каменя, але в них була сильна віра і надія, що хтось для них цей камінь відсуне. Вони не передбачали жодного чуда, вони думали людськими вимірами і можливостями. Коли вони прийшли до гробу Ісуса, побачили картину, якої не сподівались — гріб був відкритий і покладеного тіла Ісуса не було. Вони подумали — тіло Ісуса забрали-вкрали, і на це вони почули голос від юнака, що сидів у білому: «Ви шукаєте Ісуса Назарянина розп’ятого. Він воскрес, нема його тут» (Марко ХVІ, 6).
Не можна собі навіть уявити їх райдужної і безкрайої радости радостей, якої вони навіть не припускали, і на думку їм щось подібного не прийшло. Жінки Мироносиці стали першими вістунами про те, що Ісус Христос смертю смерть подолав, що із мертвих воскрес і приніс життя вічне — безсмертність.
Ця визначальна і радісна подія — благовість, яку сповістили жінки Мироносиці, у встановлені основ Христової Церкви наводить нас до воскресіння Української Церкви. Підкреслюємо — Української Христової Церкви без жодних прикметників, бо ж фактично вони не існували, були мертві — недіючі, але сьогодні вони воскресли до оновленого Христового життя, що сперте на основі безмежної любови. Ще не так давно ми, віруючі, турбувались, як колись жінки Мироносиці, а хто нам відсуне довготривалий і важкий, понад 73-річний і понад 43-річний камінь домінуючого комунізму. Ми не уявляли собі, як жінки Мироносиці, такого розвитку подій, яких ми є безпосередніми свідками. На наших очах відкривались і ще дальше відкриваються Христові церкви, Божі храми і виростають на місцях зруйнованих нові церкви, на шпилях яких пнуться голубінь неба, високо, високо знам’я Христа, знам’я побіди: світла над темрявою, добра над злом, любови над ненавистю і життя над смертю.
Ось ця несподівана, непередбачена благовість, що її першими принесли жінки Мироносиці після трагічної Великої П’ятниці, була вершком радости, чого, правдоподібно, на початку не були самі свідомі ось ці перші вістуни цієї благовісти — жінки Мироносиці. Ось ця благовість наповняла колись і з не меншою силою наповняє нас сьогодні глибокою вірою, що треба у безнадії мати надію і сильну віру у нашого Господа Бога-Отця і Сина Ісуса Христа і Святого Духа. Ось ця радісна благовість, що Христос Воскрес із мертвих, нас утверджує і непохитно переконує про незаперечні Христові Правди, що Він прийшов на землю не для того, щоб будь-що заперечити, але доповнити твердою основою, на якій спочиває Христова Церква, а цією основою є найбільша Божа Заповідь — Любов, любов не сама для себе, але всеохопна, любов до Бога і людини. Христос цю Божу Заповідь любови виявив до нас своїми страстями, розп’яттям і смертю, щоб нам забезпечити життя вічне у тому світі.
Всі ці прикмети відбились у наш час, на нашій Українській Церкві, яка перейшла довгі роки гонінь, переслідувань і агонію Великої П’ятниці, і здавалось, що вона мертва і ніколи не пробудиться до оновленого життя — не воскресне. І сьогодні ми є безпосередніми свідками її незаперечного воскресіння.
Перед Христовими апостолами, які були безпосередніми свідками багатьох чуд, була закрита одна істина, що шлях до воскресіння веде через муки, страждання, розп’яття і смерть. Наша Церква поволі, але безповоротно воскресає. В наслідок цих процесів наприкінці березня і перших днях квітня 1991 року будемо мати особливу нагоду вітати поворот на Святоюрську гору у Львові главу нашої Помісної Української Католицької Церкви Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана. Це унікальна і багатомовна подія в історії Христової Церкви, а Української — зокрема.
Ми бачимо, що не сила: не танки, не атомові і ядерні бомби перемагають і приводять мир і спокій, але ось ця вище вже згадана Христова любов, яку виявив для кожного з нас розп’ятий на хресті Христос. Сьогодні наша УКЦерква у діяспорі і ми, миряни, не залишаємось більше безбатченками, ми творимо одну неподільну Помісну УКЦеркву. Ми маємо свого не тільки номінального чи титулярного главу — Патріярха Мирослава-Івана, якого заступає на митрополичому престолі, як правлячий митрополит, містоблюститель Блаженніший Володимир Стернюк, достойний і гідний наслідник своїх попередників — Слуги Божого Митрополита Андрея і Патріярха Йосифа. Благовість, яку сповістили жінки Мироносиці, що Христос Воскрес, і сьогодні наповняє нас ще більше утвердженою радістю.
М. Г.
