/До історії ватикансько-московських стосунків/
1. Чого хоче Московський Патріярх?
Останніми роками й місяцями московська, колись цареславна, а тепер комунославна ієрархія, розгортає широку екуменічно-дипломатичну акцію, часто ривалізуючи з починами Екуменічного Патріярха з Царгороду, що від V ст. має першенство почесті над всіми Східніми Церквами, а в тому й над Московським патріярхатом, який, до речі, був 1589 р. створений Царгородським патріярхом Єремією II незаконною дорогою, що призначив йому п’яте місце почесті між східніми патріярхами, тобто зараз після патріярха Єрусалиму. З цього приводу московські ієрархи часто виявляли своє незадоволення.
Після видвигнення московськими письменниками теорії про Москву, як Третій Рим, до сьогодні бачимо старання їх ієрархів, щоб Москву поставити на християнському Сході на перше місце, як не в значенні ієрархічної почесті, то принаймні визнати за Московським патріярхом ініціятиву й провід у справах церковної політики православного Сходу.
І тут треба глядіти за причиною рухливості московських церковних дипломатів напр. у справах світового миру, намагання скликати до Москви всеправославний Собор, вислання обсерваторів на Собор до Риму, а останніми часами намагання зачати діялог з Ватиканом у справі молитовного єднання, тощо. Сама рухливість і згадані справи вимагають від українських християн пильно слідити за тією акцією; по-перше тому, що Українська Церква була насильно інкорпорована до Московського патріярхату; а по-друге, що за цією акцією стоїть оберпрокурор В. Куроєдов, який передає свому патріярхові Піменові накази комуністичного режиму, а він виконує їх на шкоду Української Церкви й народу.
Перш за все, пригляньмося коротенько Московській Церкві та її ієрархії, що тепер говорить з Ватиканськими чинниками і єзуїтами про молитовне єднання. Під час переслідування Церкви в давніх часах один грецький письменник, священик Василій, так писав до своїх владик /92 лист/: 11 Честилюбство тих, що Бога не бояться, опанувало духовий стан, а єпископські уряди часто надаються навіть безбожникам за засадою: хто сильніше зневажає Бога, такого треба робити єпископом якнайскорше. Священиче достоїнство і пошана пропали. Не видно людей, що гідно провадили б Божу кошару, а честилюбці всякий гріш повертають на свою власну користь, замість роздати його вбогим…
«Недавно винайдено ще одну зброю взаємного поборювання – писав Василій – це т. зв. оборона православ’я. Вони хитро окривають свою безбожність і виставляють правдиву віру на ненависть. Миряни оминають Божі храми, бо там шириться безбожництво, а з вертепів із стогоном і сльозами несеться голос до Господа на небесах. Чоловіки, жінки і діти моляться й терпеливо зносять переслідування, уповаючи на скоро, Божу поміч.»
Як бачимо, немає нічого нового під сонцем. Вище подані слова священика давніх часів пригадують нам переслідування українських християн у наших часах, у царстві московських безбожників, що заставляють своїх єпископів служити свому безбожницькому режимові. І на це не треба подавати жадних аргументів.
Мабуть, найбільш типовим московським владикою є митрополит Нікодим Ротов з Ленінґраду-Новгороду, що на 20-ому році свого життя був поставлений у священичий сан /1949 р./, а за десять років був іменований керівником патріяршої канцелярії; на 31-ому році свого життя він прийняв сан єпископа і став «Предсідником зовнішніх справ Московського патріярхату».
І, саме в його часах були замкнені п’ять семінарій /з усіх 8/, більше як півсотні важливих манастирів та 10 тисяч церков, а між ними найбільше в Україні. Священиків було відсунено від участі в управі церковними громадами і кинено їх на неласку атеїстів. Владика Нікодим не протестував, а йшов угору по ієрархічній драбині, напр. 1963 р. він був іменований митрополитом Мінська «і всієї Білорусі», а згодом митрополитом Ленінґраду-Новгороду. Він діє сьогодні під безпосередніми наказами войовничого атеїства В. Куроєдова, що має титул: «Предсідник Ради по справам релігії при Раді Міністрів СССР».
Як відомо, митрополит Нікодим Ротов 11 жовтня 1969 року був з паломництвом у Римі й передав ордени св. Володимира кардиналу Е. Тіссерану, кардиналу І. Віллебрандсу і згодом кардиналу де Фюрстенберґу. При тій нагоді в спільних торжествах брали чинну участь єзуїти, ректори Григоріянського Університету та Орієнтального Інституту. Згадуємо імена тих осіб, бо вони впровадили митрополита Нікодима Ротова і його людей на ватиканську територію і помагають їм стати там сильною ногою.
В серйозному журналі «Ехо Любови», в номері за січень-лютий 1971 року, о. Веренфрід ван Стратен зайнявся докладніше особою митр. Нікодима Ротова і назвав його «шпіцлем» большевицького режиму. Це типовий владика безбожницького режиму, немов би образ владики, про якого згадував грецький священик Василій. І такий владика веде діялог з кард. Віллебрандсом.
Але, щоб хтось не посудив нас в упередженні до московсько-большевицького православ’я, послухаймо, що говорить про нього московський, церковний історик Карташев, що в часах Керенського був «обер-прокурором» священного Синоду, отже добре визнається в московських церковних справах. Він каже: «Тепер, коли офіційно /в СССР/ Христос і велзевул є зв’язані з собою, це нам каже, що батьки псують сумління дітей. Перед тим вони їх учили, що брехати, красти і вбивати є гріхом, але одного дня з них зачали сміятись по диявольському, впевняючи їх, що щось противне є правдою і що старики таки добре собі з них закпили. Така диявольська наруга викликує бурю протестів і веде до відділення від пануючої Церкви та до спротиву невіруючій ієрархії. Така наруга над зраненими душами веде до повного невірства, а в найкращому випадку кидає людей в рамена сектантів. Скоро виявляється страшний наслідок такого морального удару. Такі люди виростуть і ввійдуть в історію як неімовірна, таємна примара нашого проклятого часу.» /Свободноє Слово, Париж, 1941, 1/
І ось така московська, за висловом Карташева, «невіруюча ієрархія», хоч, щоправда, не проповідує сьогодні явно безбожницький матеріялізм, бо так знищила б сама себе в очах християнського світу. Натомість вона все і всюди проповідує побудовану на безбожницькому матеріялізмі комуністичну систему, немов би вона була найвищим сповненням Христової Євангелії.
Наприклад, архиєпископ Лука з Тамбова каже таке: «Люди знаходять у комунізмі правду і звільнення від соціяльних лих. Комунізм є повний соціяльної справедливості.» /Журнал Московської Патріярхії, 1948, 1, ст. 63./ Як згадано, московська ієрархія стоїть під наказами безбожницької влади і з її наказу видвигає давні царські амбіції про Москву як Третій Рим, напр. архиєпископ Антоній безпардонно каже: «Москва є Третім Римом, вона є символом світової ідеї єднання, як противага папству з його змаганням до духової автократії і його смішними претенсіями до світового панування.» В книзі про Московського патріярха Сергія сказано, що «він був правдивим пастирем, найвищим ієрархом, якому Христос, як колись Петрові, віддав в опіку вівці і ягнята.»
Московська ієрархія шукає комунізмові приятелів у західньому світі, а в останніх часах робить сильний натиск на Рим, інакше кажучи, Москва задумала ривалізувати з Римом понад голову Екуменічного патріярха, який відмовляє Москві право на ініціятиву скликувати будь-які Собори в справі віри, бо це право належить йому самому; а по-друге, на його думку в Москві немає релігійної толеранції і вона покищо не може бути місцем таких міжнародніх зібрань.
Для ілюстрації цього варто згадати, що як архиєпископ Фотій з Орла-Брянська відвідував Відень, то в час пресової конференції по обох його боках сиділи недуховні люди і один з них в час розмов писав щось на папері, а архиєпископ читав це і щойно потім давав відповідь на питання журналістів.
Таку подвійну ролю Московських ієрархів нап’ятнував пок. патріярх Христофор з Олександрії, кажучи, що большевицький уряд переслідує свою Церкву, як також і грецьких християн за те, що вони не хочуть визнавати комунізм. Він підкреслив, що Московський патріярх є нічим іншим, як лишень політичним інструментом в руках безбожників.
Одначе, таких тверезих владик на Сході небагато, бо напр. кілька років згодом його власний наслідник Николай VI, переїжджаючи з Москви служив у Києві богослужбу з митрополитом Філяретом /24 липня 1969 р./ і в своїм слові назвав «Русскую Церкву смолоскипом віри, найкраще в усьому світі просвічену апостольським вченням. «Русский народ – казав патр. Николай VI киянам – це слава Божа і слава всього православ’я. І молюся разом з вами св. Володимиру й Ользі, щоб вони завжди хоронили «Русску Церкву і народ.» /Журнал Моск. Патр., 1969, 10. ст. 12/.
В такому, менш-більш, стані є сьогоднішня Московська Церква, що задумала взяти ініціятиву в свої руки вести діялог з представниками Ватикану, а особливо Секретаріятом для Єдності під головством кард. Віллебрандса, до якого долучився префект зненавидженої москвинами Конґр. Східніх Католицьких Церков, кардинал де Фюрстенберґ, який, як сподіваються москалі, зажене всіх «уніатів» до латинського обряду або до православ’я. Варто згадати, що на 3-ій Всеправославній Конференції радше 14-ох правосл. Церков /на острові Родосі в першій половині листопада 1964 року було розглядане послання Папи Павла VI на тему єдности християн, але на домагання митр. Нікодима Ротова не було вислане письмо безпосередньо папі, але від канцелярії «Вселенської патріархії», бо москалям не подобався натяк папи на передання Ісусом Христом Петрові першенства в Церкві. І як колись зачнеться діялог з Ватиканом, то першу справу митр. Нікодим вважає знищення «уніатства». Так дуже Москва хоче змести з лиця землі Українську Католицьку Церкву. /ЖМПатр., 1965, 7, ст. 42-58/ Як може одна Церква так дуже ненавидіти свою старшу сестру?
2. Як і коли повстала московська митрополія?
Для зрозуміння причини ненависті москалів до Української Католицької Церкви мусимо глянути в давнє минуле. Отож українські владики, монахи і священики навернули племена московської землі до християнства, тому їхні єпархії входили в склад Київської митрополії, де сидів патріярхорівний митрополит, якому вони були вповні підчинені.
Одначе, починаючи з часів другої руїни Києва татарами 1299 року, коли митрополит Максим на власну руку переїхав жити на північ до Переяславля, затримавши свій стародавній титул: «Київський і всієї Русі», москалі крок-за-кроком зачали відходити від Києва. З тієї причини два роки перед смертю Максима Царгородський патріярх під натиском Українських Князів заснував Галицьку митрополію для всіх єпархій Галицько-Волинської Держави. Таким чином, з давної Київської Митрополії зачали творитися два осередки. Після смерти першого Галицького митрополита Ніфонта, його наслідником був іменований монах Петро із Спасівського манастиря в Володимирі на Волині. Він був визнаний патріярхом, але одержав тихий наказ переїхати на північ, що він зробив 1309 року й жив у Москві до своєї смерти 1326 року.
Таким чином, наш малосвідомий землячок, яких і сьогодні є ще чимало, допоміг московському князеві і за цю зраду свому народові і державі. Москва проголосила його своїм святим.
По упадку Галицько-Волинської Держави і по зайнятті Галичини й частини Волині королем Казимиром, останній постарався про відновлення Галицької митрополії, але після смерти митрополита Антонія 1391 року настав спір за особу його наслідника: король Ягайло іменував митрополитом архиєпископа Івана з Луцька, але, внаслідок протесту митрополита «Києва і всієї Русі» Кипріяна, що до 1393 року був на півночі, Галицька митрополія перестала існувати, хоч ніхто її формально не скасував. По смерті Кипріяна 1406 р. патріярх іменував його наслідником грека Фотія з Кипру, що тілом і душею приляг до Москви, а в Україну їздив збирати цінні рукописи й ікони та вивозити їх у Москву, тому русько-литовський князь Витовт прогнав його з України і зажадав від патріярха Евтимія дати окремого митрополита для українсько-білоруських єпархій, пропонуючи на те становище особу Григора Цамвлака, якого патріярх не прийняв і так зачався новий спір.
Українсько-білоруські владики з’їхалися на Синод до Новгородка на весні 1415 року і там формально обрали Григора Цамвлака Київським митрополитом. Колиж патріярх і тепер не прийняв їх вибору до відома, вони на свому другому Синоді 15 листопада 1415 року всупереч волі патріярха хіротонізували Григора на єпископа й інсталювали його на Київській митрополії. Тимто Єпископи – пишеться в Синодальному посланні – порадившись з князями, боярами, вельможами, архимандритами, ігуменами, монахами і священиками обрали й поставили Григора в сан єпископа на основі Апост. Уставу, давнім звичаєм руських єпископів, що при Київському князеві Із’яславі II були поставили в єпископи митрополита Климента, уживаючи мощі папи св. Климента.
«Таким чином – пишеться в згаданому посланні – ми не віддалюємо себе від Східньої Церкви, і будемо мати східніх патріярхів, митрополитів і єпископів за Отців і Братів і з ними визнаватимемо таку саму Ісповідь віри; ми хочемо лиш позбутись насилля, вмішування нецерковних людей до Церкви, симонії і всяких непорядків. /Акти Зап. России, І, ч. 24/ Можна бачити, що московський князь вже в тому часі використовував становище митрополита Фотія для здобуття політичних впливів на сумежні руські провінції. Митр. Григор їздив на Всел. Собор до Констанци, був прийнятий папою Мартином V і говорив з ним про молитовну єдність та служив слов’янську богослужбу для Отців Собору. /Монумента Медії Еві, і тд., Краків, 1891, 4.81/.
Слідуючого року митр. Григор умер, а Фотій знову зачав забігати на українські землі, 1421 р. він у Левові, Володимирі і в Вильні; своєю діяльністю він підготовив ґрунт, що Московська Церква не прийняла Флорентійської Унії. Після його смерти настав неспокій: Новгород Великий піддався під владу князя Свитригайла, який іменував митрополитом єп. Герасима із Смоленська; натомість московський князь іменував єп. Йону з Рязані. Серед такої суматохи митр. Герасим був спалений у Вітебську як бунтівник, /ПСРЛ, IV, 208-209/ а патріярх і цим разом відкинув Йону та іменував монаха Ісидора з манастиря св. Димитрія в Константинополі «Митрополитом Києва і всієї Русі». Як відомо, він був одним з творців Флорентійської Унії. Тепер московський князь Василь зірвав з Константинополем і Римом та поставив єп. Йону на «Московського митрополита» і так довершив довготривалу схизму.
Папа Пій II викляв Йону і відділив Московську митрополію від Київської, затвердивши монаха Григора на Київській митрополії. Це сталося 3-го вересня 1458 року. І ця дата була кінцем вмішування москалів до справ Української Церкви. Це тривало аж до другої половини XVII ст., тобто до перебрання Київської митрополії на Лівобережжі під юрисдикцію Московського патріярха 1686 року.
/Далі буде/
