Конфлікт поколінь. Епізод третій
1830-ті роки в Галичині знаменувалися конфліктом у середовищі української інтелігенції: молоді семінаристи та їхні викладачі з єпископами по-різному дивилися на майбутнє національне відродження русинів-українців, на ставлення до Австрії і Польщі, на роль народної мови в народному житті. Історія «Руської трійці» яскраво ілюструє цей конфлікт – традиційний конфлікт батьків та дітей, неминучий етап у розвитку народної культури та свідомості.
Нові віяння
В міру того, як у Галичині русини поступово усвідомлювали себе українцями, нацією, в галицької інтелігенції все більше визрівала думка щодо необхідності плекання своєї народної мови і літератури. Але шлях, який ліг у основу цього процесу, був досить тривалим.
Упродовж доби Середньовіччя, навіть ранньомодерного періоду, церковнослов’янська мова досить довго мала статус не лише церковної, а й мови навчання, шкільництва та офіційних документів. Народна мова залишалася для повсякденного вжитку. Її ми зараз називаємо староукраїнською, а сучасники називали її руською. Це було типовим явищем для Середньовіччя і Ренесансу: одна мова для молитви, друга для повсякденного вжитку, третя для художньої літератури тощо. І всі вони впливали одна на одну.
Якщо у XVI столітті Острозька академія з викладачами-греками, ортодоксальним православ’ям і церковнослов’янською мовою була вершиною мрій тодішніх церковників, то півстоліття по тому Петро Могила вже прагнув просвітництва у європейському дусі, з латиною та філософією. А наприкінці XVІIІ століття ми почали сприймали як належне руський (український) відділ в університеті, семінарію з викладачами університетського рівня і найвищий храм у Львові – не римо-, а греко-католицький.
XVIII століття з його просвітницькими ідеями, відносно цивілізованим характером воєн та здешевленням книг сприяло тому, що шляхетські діти йшли не лише до війська, а й в університети. Образно кажучи, бібліотеки перестали ховати за фортечні мури монастирів. Шкіл побільшало, програма навчання в них стала серйознішою, а вимоги до освіти серед духовенства значно зросли. Отже, вчителів, викладачів, учених, просто читаючих людей стало в рази більше, та й знань у них було більше. А як відомо, що більше людина має, то більше хоче.
На початку ХІХ століття, коли єпископ-просвітник чи священикпросвітник були вже звичним явищем, галицьке духовенство почало боротьбу за мережу народних шкіл із викладанням народною мовою. Школи, підручники, великі бібліотеки і народна мова в класі та на амвоні для покоління Левицького і Могильницького були великим досягненням. А вже їхні студенти сприймали це за належне, тому прагнули більшого. Крім того, для Івана Снігурського чи Михайла Левицького мова була найперше засобом просвітництва та ефективного церковного служіння. Їм вистачало того, щоби парафіяни були грамотні, тверезі та знали, у що вірять. Їхні студенти мріяли про повноцінний національний рух, який вийшов би за рамки церковних оновлень; про повноцінну національну літературу і про політичний рух за права пригноблених селян. Що ж, так, власне, й ростуть народи та здійснюється прогрес.
«Руська трійця»
У 1830-их роках кілька таких студентів об’єдналися в гурток під назвою «Руська трійця». Негласним головою цього товариства був семінарист Маркіян Шашкевич – талановитий юнак, якого, проте, свого часу хотіли вигнати із семінарії за порушення дисципліни та вільнодумство. Кістяком товариства були троє: Шашкевич та його друзі – Іван Вагилевич та Яків Головацький. Спільно з однодумцями вони «ходили в народ»: збирали пісні, легенди і приказки, інколи закликали селян боротися за свої права (чим викликали невдоволення поліції), а також мріяли про культурне й національне відродження руського народу від Сяну до Дону. До такої діяльності їх надихав приклад колег із Харкова, Полтави, Києва. І вони не приховували цього.
Записуючи народні пісні, вони самі почали писати поезії. Так у 1833 році побачила світ рукописна збірка «Син Русі», що містила поезії про красу природи та славетне минуле руського народу:
Ту сильноє бє джерело,
ту ся дідам добре вело,
ту з врагами ся борбило,
ту татаров на смерть било,
ту лицарі наші жили,
руські князі ту княжили,
ту-сь рад кожний десь ховати,
бо Русь – край наш, наша мати
Були там і заклики піднятися й відродити давню велич князів та козаків:
Час сон довгий покинути,
Котрий тяжить нам повіки,
час вже стати – світ глянути,
досить спання через віки,
Час! Час ум наш розярити,
най блистає єго сила,
милость к музам защіпити
щоб і в руськім серці тквіла!
Ну і, звісно, члени «Руської трійці», як діти своєї епохи, просто не могли не бути хоч трішки революціонерами, взоруючись на ті народи в складі Австрійської імперії, які відверто вважали себе поневоленими: половина Балкан, поляки, італійці, угорці. До того ж в уявленні багатьох представників інтелігенції національний рух був невіддільним від визвольних змагань. Габсбургів молоді семінаристи вважали гнобителями, а поляків – товаришами по неволі. Саме тому дехто з гуртка Шашкевича був пов’язаний із польськими революційними товариствами.
«Русалка Дністрова»
У 1837 році «Руська трійця» видала збірку під назвою «Русалка Дністрова». Надрукували її в Будапешті (столиці Угорщини, яка мріяла про незалежність від Австрії) і включили у цей альманах народні пісні, думи, оповідання, зібрані під час своїх етнографічних експедицій. Звісно, всі ці пісні і думи мали за мету пробудити в читачів патріотичні настрої та спонукати на відродження давньої слави. Недарма в передмові один із упорядників, Іван Вагилевич, писав: ««судило нам ся послідніми бути, бо коли другі Славяне вершка ся дохаплюют і єстлі не уже, то небавом побратаються з повним ясним сонцем, нам на долині і в густій студеній мраці гибіти. Мали і ми наших півців і наших учителів, але найшли тучи і бурі, тамті занеміли, а народові і словесності надовго ся здрімало, однакож язик і хороша душа руска була серед славлянщини як чиста слеза дівоча в долоні серафима».
Тобто інші слов’янські народи вже багато пишуть, друкують, розвиваються і борються за свої права, а ми тільки починаємо. Проте скоро займемо своє місце серед інших народів – як рівні між рівних. Далі Вагилевич пише: «зволила добра доля появитися і в нас зберкам народних наших пісень, і іншим хорошим і ціловажним ділам, суть то здорові повносильні рістки, о котрих нам цілою душею дбати, огрівати, плекати і прощати док під крилом часу і добрих владнувателів хорошою і кріпкою засіяют величею».
Під «хорошими і ціловажними ділами» маються на увазі, як вказано у примітках Вагилевича, «Енеїда» Котляревського, збірки українських пісень і приказок Максимовича, князя Цертелева та інших, словник Войцеховича, граматики Левицького, пісні Гулака-Артемовського та інші видання, що з’явилися у Києві, Харкові, Перемишлі, Будапешті, Львові. В них є чіткий акцент на єдності нашого народу від Перемишля до Харкова, його культурний зв’язок з іншими слов’янами. Ще один цікавий момент: Вагилевич стверджує, що в мові взяли собі правило «пиши як чуєш, а читай як видиш» – за це маємо їм подякувати.
Значення «Русалки Дністрової» для літературного життя Західної України важко переоцінити. Це була перша повноцінна збірка українських пісень, на сторінках якої ми дали знати про себе як про націю зі здоровими національними амбіціями – мати свою розвинену культуру, більше прав тощо. До того ж це була перша художня публікація українською народною мовою в Галичині, надрукована не церковнослов’янською кирилицею (нею перед тим писали всі українські книги), а так званим гражданським шрифтом, над яким почав працювати ще Петро Могила, удосконалив Петро І, та яким писали й друкували Котляревський, Максимович, Костомаров, інші українські класики. І це зробили греко-католицькі семінаристи!
Батьки і діти
На жаль, доля цього альманаху була трагічною: австрійський уряд заборонив його і наказав вилучити наклад – 800 примірників із тисячі. Решту видавці встигли продати або роздати друзям. Ініціатором заборони «Русалки Дністрової», як, зрештою, і «Зорі», був Венедикт Левицький – цензор українських книг і театральних вистав та водночас священик і викладач. Він не хотів, аби через романтичні нахили Шашкевича і компанії уряд пов’язував русинів та їхню Церкву з польським революційним рухом.
Ця заборона була очікуваною з огляду на державну політику імперії Габсбургів. Австрійський уряд побоювався розпалювання міжнаціональної ворожнечі в державі, де й без того все було непросто. Був уже і прецедент такої заборони: ще в 1834 році «Руська трійця» вирішила друкувати поетичну збірку «Зоря», до якої мали ввійти і народні пісні, і твори учасників гуртка, і програмні документи із закликами повстання проти поневолення. Цензура цю збірку заборонила, а поліція взяла семінаристів під нагляд. Галицький митрополит Михайло Левицький теж побоювався, що вихід «Русалки Дністрової» зіпсує його відносини з австрійською владою – адже саме його дипломатичні здібності й підтримка з боку уряду дозволили зробити чимало для просвітництва народу. Тож «Русалка Дністрова» стала заручницею внутрішньої політики багатонаціональної імперії, чий уряд не хотів зайвий раз, як то кажуть, розхитувати човен.
Однак незгода між семінаристами та їхнім церковним «начальством», на мою думку, не була чимось більшим, аніж суто внутрішній конфлікт поколінь. Старше покоління знало або з власного досвіду, або з оповідань попередників, як було за «братньої слов’янської» Польщі, і наскільки покращилося становище русинів після приходу «гнобителівавстріяків». Знало воно й те, як Марія-Терезія допомагала засновувати семінарію у Відні, як Йосиф ІІ зрівняв у правах релігії та нації, як цісар Франц відновив митрополію, наскільки легше в нових умовах стало і жити, і служити, і просвітництвом займатися. А молодь дивилася на світ інакше: її захоплювала романтика визвольної боротьби, приклад сербських і польських повстанців. Недарма в «Сині Русі» були переклади з Міцкевича.
Тому Шашкевич хотів швидких революційних змін, а Левицький ішов шляхом еволюції.
Крім того, варто пам’ятати, що і Шашкевич, і Вагилевич, і Головацький, і решта членів «Руської трійці» були семінаристами, а значить майбутніми священиками. Священик, навіть парафіяльний, людина підневільна, яка має узгоджувати свою діяльність із єпархіальною владою. А семінарист тим паче має стежити за своєю поведінкою і не робити зайвих рухів без благословення наставників.
Михайло Левицький, тодішній греко-католицький митрополит, дуже суворо стежив за моральним рівнем священства і кандидатів на нього. І от у «Русалці Дністровій» майже всі пісні були в кращому випадку про те, як якийсь славний козаченько когось убив (чи його вбили), або про нещасливе кохання із сумним фіналом. Був там і вірш із натяками на непристойні речі…
Епілог
Однак цей конфлікт поколінь не вилився в серйозне, масштабне суспільне протистояння. Члени «Руської трійці» не зазнали утисків за діяльність у ній. Хіба що їх трохи покартали за це в семінарії, – у Росії за це щонайменше відправили б на заслання. Вони закінчили навчання, були висвячені й скеровані на служіння в парохії. На жаль, через смерть Маркіяна Шашкевича в 1843 році гурток припинив існування… Події наступних років показали, що церковне керівництво було аж ніяк не проти національного відродження, що старих єпископів і професорів зарано відправляти на відпочинок, що в умовах нового часу вони здатні сказати своє слово, стати в один ряд із молодими та показати їм «стару школу». Маються на увазі події 1848 року, які увійшли в історію під назвою «Весна народів».
Віктор Заславський, історик, співробітник Жовківського музею, публіцист
