Стосунки християн та юдеїв упродовж двох тисяч років переживали різні періоди. Ніде правди діти, що в плані «намацальної» переваги християни майже цілий цей час перебували на вигідніших позиціях. Це, звісно, різниться від регіону до регіону, але загальна картина все-таки на користь християн. Католицька Церква постійно еволюціонувала в своїх підходах та ставленні до юдеїв. Ще у ХІХ столітті в Римі юдеї були зобов’язані в суботу відправляти своїх представників для слухання християнської катехизи. Тож, своєю чергою, змушені були щось вигадувати і, як правило, багатші євреї платили біднішим, щоб ті робили це за них. Коли ж урочиста процесія проходила попри Велику римську синагогу, юдеї також були змушені виходити, щоби послухати проповідь. І намагалися заліпити воском вуха своїх дітей, щоб ті нічого не чули. Не думаю, що описаний підхід сприяв тому, що юдеї наверталися в християнство зі щирого серця і в повній свободі. А все ж названі епізоди є, мабуть, ще досить безневинними порівняно з тим, які ексцеси у взаємостосунках тут можна було б пригадати.
Історія
Звичайно, не варто думати, що історичні взаємини християн і юдеїв складаються лише з конфліктів та упереджень. Якщо говорити про останні два століття, то вже у часі Першого Ватиканського Собору в Католицькій Церкві, не в останню чергу у контексті наростаючого в Європі антисемітизму, з’явилося розуміння, що Церква повинна змінити своє ставлення до юдеїв. Антисемітизм, який ширився європейськими країнами, немов вірус, був одним із найдошкульніших болів голови Папи Пія ХІ. З його ініціативи американський єзуїт Джон ЛяФарж готував енцикліку проти антисемітизму і расизму Humani generis unitas («Єдність людської раси»), яку Папа так і не встиг проголосити в 1939 році. Чернетка цього документа лежала на столі хворого і знесиленого понтифіка в момент його смерті 10 лютого 1939 року. Після жахіть Другої світової війни і Голокосту відкладати справу ставлення Католицької Церкви до юдеїв було вже неможливо. Так з’явився документ під назвою Nostra aetate, частина якого присвячена саме юдейській релігії. Цей документ недвозначно говорить, що «хоч Церква є Новим Народом Божим, юдеїв не можна вважати за відкинутих Богом чи проклятих – так, ніби це випливає зі Святого Письма» (NA, 4). Після Другого Ватиканського Собору Латинська Церква в рамках богослужбової реформи вилучила різноманітні мстиві висловлювання з літургічних текстів, головно з Великої п’ятниці. Це процес, який був започаткований, але так і не завершений у нашій Церкві.
Понад півстоліття, які минули з часу Другого Ватиканського Собору, стали періодом взаємного зближення. Варто тільки пригадати історичні відвідини святим Іваном Павлом ІІ Великої римської синагоги в 1986 році. Вони стали прикладом для Папи Бенедикта XVI і Папи Франциска здійснити такі ж візити в 2010 і 2016 роках відповідно. Далі з нагоди 50-ої річниці проголошення соборової декларації Nostra aetate Апостольська Столиця оприлюднила новий документ під назвою «Бо дари Божі і покликання – незмінні» (Рим. 11, 29). І якщо Nostra aetate присвячує взаємостосункам з юдеями лише один розділ, то документ 2015 року вже цілковито присвячений цій темі та є більш деталізованим.
Досвід
Історія, викладена вище, може видатися комусь досить далекою, навіть чужою. Але ми, українці, маємо свій власний контекст взаємостосунків. Однак, як і будь-які взаємини, наші не були чорно-білі. Незважаючи на присутність в українській свідомості деяких літературно-карикатурних образів «жида визискувача» (часто радянського походження), в Україні, на тлі сучасної статистики в сусідів, можна спостерегти доволі низький рівень нетерпимості до єврейської спільноти. А постмайданний жартівливий мем «жидобандерівець» навіть став символом того, що нинішня українська боротьба проти агресора є спільною боротьбою для обох етнічних груп, які бачать Україну своїм спільним домом. Не слід також забувати, що Друга світова війна радикально змінила обличчя українських міст і сіл. Майже все єврейське населення було винищене. Я завжди з подивом слухав розповіді своєї бабці про те, як вона колись по суботах ходила по хатах коломийських юдеїв і за невелику плату запалювала їм п’єци. А ще вона пригадувала, що коли їй у школі проштрикнули пером око і ніхто не давав жодного шансу на відновлення, то лікарю-євреєві вдалося зберегти їй зір. Не знаю чому, але вона постійно наголошувала на тому, що він був саме євреєм. Її розповіді завжди являли мені якийсь інший галицький світ – світ, якого я вже не знатиму.
Зрештою, греко-католикам не треба далеко ходити, щоби розгледіти в спільній українсько-єврейській історії, часом непростій і трагічній, світлі сторінки. В 1901 році під час канонічної візитації Митрополита Андрея Шептицького до одного з галицьких містечок його разом із греко-католицькою громадою вітала юдейська спільнота, вийшовши назустріч із Торою. Шептицький подякував і на знак поваги промовив до них гебрейською. А під час Другої світової війни сам Митрополит і його оточення допомогли врятуватися близько 150 юдеям, зокрема дітям рабина Левіна та рабинові Давидові Кагане. Про цей факт сказано вже багато, але ще більше, я переконаний, говоритиметься в майбутньому. Прикладом цього може бути те, що кілька років тому, в 2012-ому, нижня палата парламенту Канади на офіційному рівні визнала діяльність Митрополита УГКЦ Андрея Шептицького під час Другої світової війни прикладом «відданості основним правам людини».
Пам’ять
Усе, про що мовилося в першій частині цієї статті, є не просто «роздумами на тему». Річ у тім, що загальні, хоча й важливі речі не існують у якомусь абстрактному світі, а завжди мають дуже конкретний вимір. Тому в другій частині статті я хочу перейти до справ сучасних. А надто тих, які стосуються вшанування пам’яті померлих, особливо невинних жертв. Таке пошанування є невід’ємною частиною здоров’я суспільства, тим паче якщо йдеться про людей з релігійним світоглядом. Однією із ситуацій, коли загальний історичний досвід та нові католицькі підходи до взаємин між християнами та юдеями постають перед черговим конкретним випробуванням, є випадок зі створенням меморіального комплексу «Пам’ятай» на місці старого єврейського кладовища в Самборі.
Історія самбірської єврейської громади сягає XV століття, а на початку ХХ століття ця громада становила майже половину населення міста. Територія єврейського кладовища офіційно фіксується вже на початку XVIII століття. Нинішнього вигляду – пасовища для кіз, імпровізованого футбольного поля і частково смітника – йому надали в 1972 році, коли радянська влада вирішила бульдозерами знищити саму пам’ять про те, що тут було колись і що тут трапилося в часи Другої світової війни (тоді нацисти масово вбивали та ховали на цвинтарі тисячі євреїв із Самбора та околиць, практично знищивши 10- тисячну єврейську громаду міста). Тут же знайшли свій останній спочинок українці, поляки, представники інших народів, що чинили спротив окупантам або ж переховували євреїв. Ідея якимсь чином упорядкувати цю територію з’явилася вже за незалежної України, але перші проекти її втілення потонули в постійних суперечках та претензіях. В попередні роки на території колишнього кладовища по периметру місць масових розстрілів були встановлені три хрести. Як признаються в приватній розмові місцеві жителі, це зробили лише для того, «щоб ніхто там нічого не робив»…
У останні роки ініціаторам створення меморіалу і самим самбірцям вдалося вийти на більш-менш спільне бачення майбутнього цього занедбаного трагічного місця. Група канадських євреїв запропонувала проект, який дозволить гідно вшанувати і 1200 розстріляних там представників єврейської громади, і ромів, і тих людей, які переховували євреїв (українців, поляків). Окремий меморіал буде присвячений 17-ом розстріляним гестапо членам ОУН. Окрім того, центральна алея, що є вільною від поховань, стане впорядкованим громадським простором для самбірців, який увінчуватиме монумент із символічною назвою «Пам’ятай».
Епілог. Чи бути меморіалові?
Громадські слухання щодо створення меморіалу, які відбулися 26 квітня 2018 року в приміщенні міської ради Самбора, загалом тривали в конструктивній атмосфері. Своє звернення з проханням підтримати втілення задуманого надіслали місцевим жителям Патріарх Святослав і Патріарх Філарет, а сам проект був доопрацьований відповідно до попередніх пропозицій. Проте уже вкотре дискутанти повернулися до теми перенесення на нове місце трьох хрестів, оскільки християнські символи на єврейському кладовищі виглядатимуть нелогічно. Цю думку підтримував і блаженної пам’яті Патріарх Любомир Гузар.
Сторони озвучували різні аргументи, хоча деякі з них можна було б назвати радше забобонами, аніж християнською традицією. Деякі висловлювання звучали як інструменталізація святих речей… Як вихід із ситуації було запропоноване урочисте перенесення хрестів (так, наприклад, буває з хрестами, які переносять зі старого непридатного храму на нове місце). Звучала інформація, що до цього готові долучитися навіть самі предстоятелі Церков. У кулуарах зібрання дехто із самбірців влучно зауважив, що на християнських цвинтарях тимчасові хрести невдовзі після похорону без проблем знімають із могил і що їх можна потім бачити… на смітнику; що територія, на якій сьогодні стоять хрести, є в жахливому стані і стала пасовищем для кіз; що з цим занедбаним, але важливим місцем врешті-решт треба щось робити, а робити це без участі єврейської спільноти нелогічно і неможливо водночас. Після двох із половиною годин дискусії сторони хоч і не досягли консенсусу, але нібито наблизилися до остаточного погодження. І хоча погодження це, як може видатися спершу, ніби й спрямоване в минуле, та буде поглядом у майбутнє. Проект меморіального комплексу «Пам’ятай» може стати прекрасним прикладом міжконфесійної та міжособистісної співпраці, яка об’єднала людей із різних континентів. Прикладом, спрямованим у майбутнє, до якого не прослизнуть страшні тіні катастроф ХХ століття.
Анатолій Бабинський
