Чи почуваєтеся ви у безпеці, коли читаєте газету, слухаєте радіо, дивитеся телевізор? «Та ніби. А що може статися? » – спитаєте ви. Утім не слід легковажити, бо на всіх вас при споживанні продукції масмедіа чатує реальна небезпека. Вона приходить непомітно – лише згодом можна зауважити, що щось не так. А можна й не зауважити – і це навіть гірше, бо означає, що ваші рецептори адекватного сприйняття світу не працюють справно.
Що сталося? Відповідь коротка: щодо вас була вчинена інформаційна агресія, і ваша безпека під загрозою. Якщо вчасно не відреагувати, то згодом ваше сприйняття світу буде кероване ззовні. Страшно?
Приблизно так має бути подана інформація про інформаційну безпеку на якомусь із центральних телеканалів. Але розглянемо все по черзі.
Дочка рабина
І почнемо з анекдоту про рабина. Якось на зборах рабинів обирали старшого. Кандидатура одного поважного чоловіка була відповідною. Але от встає якийсь інший чоловік і каже: «Як можна обирати головним рабином того, в кого дочка повія?». Здійнявся галас. Кандидат розгублено намагався захистити себе, мовляв, у нього взагалі нема дочки. Але його вже ніхто не слухав. Так того чоловіка й не обрали головним рабином. А що тут дивного? У нього ж, як кажуть люди, така-сяка дочка. І немає значення, існує вона чи ні, інформація пішла…
Думаєте, таке буває лише в анекдоті? Але ж анекдоти виникають на реальній основі. Інформація, яка не відповідає дійсності, однак була кимось запущена й активно підхоплена ЗМІ, створює ілюзію, що так воно і є.
Фейк, або завідомо неправдива інформація, стали повсякденною реальністю. Існують сайти-генератори фейкових новин, наприклад, про львівські метро і морський порт. Їх зробили заради жарту, але пишуть там професійно. Тільки тверезомислячий читач розуміє, що це вигадка. Для когось же «новина» про те, що у львівський морський порт ввійшов американський авіаносець, звучить вірогідно, особливо коли це постійний глядач російського «зомбоящика».
Останнім часом фейки трапляються щораз частіше. Он десятки українських видань опублікували інформацію, що українська купюра номіналом 200 гривень зайняла призове місце на міжнародному конкурсі. Купюра дійсно гарна, то чому б не
повірити в цю інформацію? І повірили. Приклад із 200 гривнями став майже книжковим і викликав дискусію у медійному середовищі щодо професіональності. Інші випадки, які варто згадати, стосувалися церковного життя. Рік тому в певних ЗМІ прозвучала інформація, що у василіянському монастирі у Жовкві відбувся обшук: шукали призовників, які там нібито переховуються від мобілізації. Чи могло таке бути? А чом би й ні? Українці були свідками багатьох дивних явищ. Але чи дійсно відбувся той обшук? Ні!
Інший випадок дезінформації, яку поширили ЗМІ, стосується виставки відреставрованої ікони у Львівському музеї історії релігії. В повідомленні не було нічого сенсаційного – це була звична для музею подія. Але річ у тім, що насправді нічого не було. Кому був потрібен такий несенсаційний фейк? Проти кого він створений?
Є кілька припущень з приводу того, чому виникли згадані фейки. Звісно, через них можна дискредитувати інституцію чи особу. До прикладу, начебто від імені і з електронної пошти митрополита УПЦ (МП) Олександра Драбинка поширювалася інформація, яку можна тлумачити двояко і яка могла його скомпрометувати. Цю інформацію подали деякі ЗМІ. Проте сам владика нічого такого не казав, і взагалі мейл, із якого робили розсилку, не його. В тій ситуації загалом усе зрозуміло: була створена фейкова поштова скринька, з якої надходила вміло написана інформація нібито від імені владики. Це робили конкретні особи з конкретною метою – дискредитувати церковного діяча, який зайняв позицію, що не збігається із прокремлівським курсом керівників УПЦ (МП). А чи могли вже згаданою інформацією про обшук дискредитувати василіянський монастир у Жовкві? Так, оскільки представлена в новині подія також може викликати негативне тлумачення: ченці вдалися до протизаконних дій – переховують тих, що уникають служби в армії. І навіть коли це заперечити, то частина споживачів інформації цілком можуть припустити, що «щось там було». . . А от несенсаційний фейк про ікону, можливо, був типовою помилкою журналістів. Але мета навіть таких фейкових вкидів у інформаційний простір набагато стратегічніша.
Кому потрібні фейки?
Загалом фейки можуть бути цілком безневинними жартами журналістів (як-от новина про львівський морський порт). Їх можуть робити для того, щоби перевірити, чи журналісти-копіпейстери хоча б елементарно перевіряють інформацію. Але загалом такі неправдиві новини – небезпечний засіб маніпуляції, за допомоги якого створюють іншу інформаційну реальність. Усе починається, як правило, із короткого повідомлення, яким перевіряють читача на реакцію. Далі йде системна робота над творенням меседжів, що сіють сумнів, недовіру, спотворюють дійсність, переставляють місцями події, зі злочинців роблять героїв, заперечують певні факти, провокують ненависть і конфлікти тощо.
Яскравим прикладом таких інформаційних злочинів в Україні у комплексі є діяльність прокремлівських ЗМІ, які перетворюють читачів/глядачів/слухачів на зомбі, не здатних сприймати реальність такою, якою вона є, а бачити її лише в руслі путінської пропаганди. Всі ці «розіп’яті хлопчики» та інші вигадки російських пропагандистів знаходять довірливу публіку не лише у Росії. Чимало українців також є жертвами прокремлівських медіа через місцеві канали, а Russia today разом із сателітами затуманює свідомість багатьох у всьому світі. Знову ж таки, у цих випадках використовують настільки витончені методи маніпуляцій, брехні та пропаганди, що й досвідчений західний споживач «з’їдає» це без фільтрування.
Що вже казати про довірливого українського, якого безперестанку «обробляють» не одне десятиліття. Результати останнього процесу яскраво видно не лише на політичному рівні. Чого варті високі рейтинги довіри в абсолютно популістських політиків зі шлейфом аморальних і злочинних дій. Ці діячі з командами досі «обробляють» електорат через мас-медіа. Та й на церковному рівні все більш відчутно, як за допомоги конфесійних і упереджених світських медіа, через проповіді формується закритий світогляд вірних. Пастві подають маніпулятивну інформацію, створюють для неї образ зовнішньої агресії. Свідомість людей спрямовують у певні сектантські форми.
Для цього через контрольовані ЗМІ поширюється завчасно підготовлена інформація. Ці медіа діють так, аби переконати споживача інформації в своїй виключній правоті. Звісно, більшість медіа та творців повідомлень і без того впевнено заявляють, що саме їхня думка правильна. Утім пересічний споживач інформації може отримувати меседжі з різних джерел, може порівнювати, оцінювати, робити висновки, формувати думку. Натомість «зомбомедіа» мають завдання відключити цю здатність у споживача – начебто роблять це за нього і в тому напрямку, який потрібний замовнику. Відтак, отримуючи інформацію з однобоких джерел, споживач доволі швидко цілковито довірятиме каналам її поширення. Як кажуть, не віритиме власним очам, а бачитиме всюди небезпеки, ворогів, змови тощо. І лише «свої» медіа та інституції, лише їхні речники («журналісти» чи «пастирі»), а також їхні власники, замовники меседжів викликатимуть довіру, спокій, надію і впевненість. Це вже чіткі ознаки авторитарної секти. Та чомусь людина звикла, що маніпулювати можуть ким завгодно, тільки не нею…
Сьогодні, особливо в соцмережах, можна знайти багато жертв, носіїв і речників «фейкового світу». Вони входять у дискусії, провокують їх, вони безапеляційні й прямолінійні. Інформації та погляди, які вони поширюють, взяті з тих самих медіа, часто однотипні, стандартні, бо сформовані як «темники» в одному центрі. Дискутувати з такими особами важко, навіть неможливо. Вони нерідко синхронно повторюють певні меседжі, що доводить те, що ними централізовано маніпулюють. Також можна фіксувати певні хвилі активізації та затихання їхньої активності. Найкращий приклад щойно сказаного – інформаційно-маніпулятивна діяльність певних мас-медіа Московського Патріархату. З початком агресії Росії проти України вони розпочали діяльність, спотворюючи реальність і продукуючи «штампи». Приміром, більшість релігійної громади вирішує перейти до УПЦ КП із храмом, а видання МП голосять про захоплення. Активісти фіксують сепаратистську діяльність певних священиків УПЦ (МП), а вони заперечують це. Доведено, що відбувається вторгнення Росії в Україну, а в МП й далі розповідають кремлівську байку про громадянську війну. Люди обурюються, а ці медіа роблять свою справу. І жодній конфесії нічого їм протиставити. Однак цим справа не обмежується…
Дивіться в корінь
Якщо хочете побачити ще й наслідки маніпуляцій, спотворень, дезінформації, спробуйте з’ясувати ставлення, скажімо, православних до греко-католиків. Загалом серед прихильників як КП, так і МП буде негативне ставлення, сформоване в спільному пострадянському семінарійному середовищі на московській історичній матриці. Якщо запитати представників так званих традиційних Церков щось про протестантів, то й тут спрацюють певні стереотипи. На жаль, нам, християнам, у більшості своїй не вдалося подолати негативно-стереотипне ставлення одних до одних, особливо в тих сферах, де ми мало спілкуємося.
Майдан став тим радикальним винятком, коли віруючі різних конфесій і релігій знайшли щось спільне між собою. Подальші військові дії теж поставили людські стосунки над конфесійними розбіжностями. Але завданням Кремля було не лише протиставити УПЦ (МП) іншим Церквам, а й посіяти протистояння усіх з усіма. І це ще не розпочате протистояння вони завчасно назвали релігійною війною, запустивши відповідний фейк.
Причин для конфліктів і в Україні, і в інших країнах достатньо. Але чи багато є сьогодні акцій, організованих, скажімо, УПЦ КП проти УПЦ (МП)? Ні. Перехід громад – діяльність людей на місцях. Це їхнє право вибору. Виступи речників УПЦ КП теж не можна вважати закликами до насильницьких дій. Але неоднозначні акції відбуваються, і за ними стоять певні діячі, у тому числі «братчики» Дмитра Корчинського. Він сам часто фігурує як речник радикальних активістів – у інтернеті неважко знайти інформацію. Зокрема, багато є повідомлень про те, що Корчинський причетний до провокації на Банківській 1 грудня 2013 року. А ще в 2006-ому він був союзником Наталії Вітренко, відомої прокремлівською діяльністю та акціями проти УГКЦ. Також Корчинський вихваляв діяльність Віктора Медведчука – кума Путіна. Це більш ніж серйозні факти для роздумів. Саме Корчинський останнім часом все частіше фігурує в медіа.
Якщо за допомоги Google провести аналіз ЗМІ на факт появи там інформації від того ж Медведчука, то можна вичислити декілька медіа, які раптово з’явилися в останні роки і вже «прославилися» провокаційними заголовками та «джинсовими» матеріалами. От такий собі сайт «Знай» нерідко публікує матеріали з провокаційними заголовками чи то на загальну ура-патріотичну тематику, чи то на користь УПЦ (МП), а то й відверто проти неї. Подеколи видає очевидні «темники» від кума Путіна. І такі сайти вкладають гроші в розкрутку та шукають аудиторію, на яку намагаються впливати. Хтось ведеться на нібито антиросійську новину, а потім читає вже про «великі» заслуги Медведчука у звільненні наших полонених, «ковтає» його меседжі про те, як має бути завершена війна на сході України тощо. Таким чином засівається пропаганда – непомітно і сплановано… А тепер загляньте у свою стрічку новин на Facebook, чи нема там інформації з подібних сайтів? А у ваших друзів? Чи не стали й ви жертвою-носієм вірусу інформаційної війни?
Сьогодні важливо дивитися на джерело інформації, на те, хто подає певний меседж, чим «дихає» це видання, наскільки ЗМІ незаангажоване і чи не є воно поширювачем «темників» та «джинси». Саме з цього варто починати сприйняття інформації, а не із заголовка! Один лише заголовок – стандартна приманка для читача.
Фільтруйте інформацію
Інформація – як вода: якщо вона брудна і її пити, то невідомо, яку хворобу можна підхопити. Фільтрувати потрібно і видання, і спосіб подання інформації, і зміст. На жаль, майстри маніпуляцій вміють знаходити ключі до неретельного споживача. Так, у пік активності догналіти охопили своїм самвидавом більшість областей України, знайшли виходи до місцевих рад, навіть самі борці з догналітами повторювали їхні меседжі.
Завдання навчити вірних фільтрувати інформацію давно стало важливим для Церкви. Про це мовиться у її документах щодо масмедіа ще з 1960-их років. Тепер ця проблема загострилася через так звану гібридну війну Росії проти України та всього вільного світу. Медіа часто мають більший вплив на вірних, аніж клир. І якщо ЗМІ, які нерідко є радикально секулярними, формуватимуть світогляд пастви, то її ряди скорочуватимуться. Тут варто згадати випадок із публікаціями в одному львівському виданні, у яких оббріхували Блаженнішого Любомира та життя в монастирях. Наклад газети моментально розкупили, а пізніше настоятелі монастирів констатували, що зменшилося покликання молоді до чернецтва. Згодом ці наклепи були спростовані, видання програло суд. Але хто про це знає?… Маємо ситуацію майже таку, як у анекдоті про дочку рабина.
Загалом як відповідь на всі ці виклики необхідне спокійне осмислення того, що відбувається, відокремлення правди від брехні, щирого слова від маніпуляції. Бо як говорить Святе Письмо, правда визволить нас, а паном брехні є сам сатана. Завершити аналіз та рефлексії на тему маніпуляції з медіа хочеться словами Мирослава Мариновича. Аналізуючи те, які види зброї масового знищення застосовували у війнах ХХ століття, він каже: «Винаходом гібридної війни, яку ще остерігаються назвати третьою світовою, стала фейкова бомба. Це також зброя масового ураження. Вона залишає незаторкнутими будівлі, інфраструктуру й навіть людські тіла. Вражає, натомість, лише людську душу. Найголовніша сила глибокого ураження у фейковій бомбі – Недовіра. Її жертви – розгублені люди, не спроможні відрізнити правду від брехні. Її символи – дискредитація українського Майдану, Brexit і підірвані виборчі системи західних демократій.
Першою жертвою агресії стала Україна, проте «фейкова» війна є світовою. Вона підриває спроможність урядів приймати правильні рішення, оскільки вони починають оперувати не об’єктивними фактами, а їхніми суб’єктивними інтерпретаціями. Тому найголовнішою жертвою цієї війни стає Правда. Схоже, ми впритул наблизилися до тієї останньої війни, яка йтиме між Добром і Злом та яку звично називають Армаґеддоном…». Як бачимо, перед християнами, покликаними плекати життя в Правді у всіх вимірах свого земного буття, стоїть дуже великий виклик.
Тарас Антошевський, директор Релігійно-інформаційної служби України
