Одним із трендів є протиставляти Церкву та масову культуру, мовляв, щось є елітарне, а щось – для масового споживача. Агностики ж кажуть, що сама Церква, яка налічує мільярд членів, є масовою, а їхній світогляд, навпаки, пропонує альтернативу. У будь-якому разі зв’язок Церкви і культури, чи радше Церков і культур, цікавий. Про нього, про проповідь поколінню X, феномен велелюдних хресних ходів у сучасній Україні та інші жести і прояви релігійності «Патріярхат» розпитав владику Бориса Ґудзяка, єпископа Паризької єпархії святого Володимира Великого і президента Українського католицького університету.
– Кажуть, що в сучасному світі Церква втратила домінантність і є просто одним із гравців на ринку ідей. Чи відчуваєте ви, що це так? Яку частину ринку «тримає» Церква?
– Великим спасенням для Церкви є, коли вона може позбуватися ілюзії домінантності чи ринкової конкуренції, тому що це абсолютно протилежне стилю нашого Спасителя. Адже Він не запанував ні владно, ні комерційно.
Важливе інше: аби Церква зберігала свою таїнственність, свою здатність свідчити. Ісус закликав своїх послідовників бути «дріжджами і сіллю». У добрій хлібині кількість дріжджів є мінімальною і, як правило, вистачає лише малої кількості солі, щоби надати страві смаку. Коли наш Господь проповідував, Він не раз промовляв до тисяч. Ми знаємо, що при примноженні хлібів було п’ять тисяч чоловіків, не рахуючи жінок і дітей. Для цього Христос збирав народ на схилах пагорбів, у амфітеатральних умовах з доброю акустикою. Зараз це називають ефективними комунікативними навичками. Але той, хто навіть побіжно знайомий з Євангелієм і Страстями Господніми, знає, що з тих тисяч, що слухали, згодом викрикували «Осанна! », стелили квіти і галузки при Його в’їзді до Єрусалима, буквально через кілька днів залишилося дуже мало, майже нікого. Цей натовп не супроводжував Його до кінця в Його пасхальній дорозі.
У перших століттях Церкви християн теж було небагато. Ми бачили, як у радянський час Церква була видимо знищена. Греко-Католицька Церква в Україні, яка налічувала майже 3000 священиків перед Другою світовою війною, під час виходу з підпілля мала заледве 300, і то більшість похилого віку. Якщо взяти довоєнне число вірних – приблизно 4 мільйони, то в 1980-их роках лише до 40 тисяч вірних, тобто один відсоток мали регулярний контакт із підпільною Церквою. Малі цифри, правда? Але ця Церква залишилася «сіллю і дріжджами». Вона не пішла на компроміс із лукавою ідеологією та брутальною системою, тому була здатна давати нове життя та піднімати дух цілого народу.
Ще один, сучасніший приклад – рік тому ми бачили, як авторитет немічного сліпого Патріарха-емерита викликав пошану цілої країни, яка була присутня на його похороні у Львові та в Києві або спостерігала через засоби масової інформації. Ціла країна – політики та бізнесмени, митці і гіпстери, сильні світу цього і люди на маргінесах Церкви і суспільства – хотіли попрощатися з Патріархом Любомиром Гузаром. Чому? Що в ньому таке було? Він же просто хотів “бути людиною”.
З огляду на це нам слід зосереджуватися передусім не на цифрах і ознаках сили чи влади, а на автентичності. Бо жодна культурна течія не скасовує правдивої любові, взаємної поваги, слухання. Сьогодні ми можемо слухати й чути одне одного, можемо виявляти терпеливість, яку нам показує Господь, можемо
в черговий раз намагатися жити за Євангелієм. Здається, Честертон говорив, що проблема із християнством не в тому, що воно не вдалося, а в тому, що ніхто ще не дуже пробував бути християнином.
Церква молода, і висновок про наш час ми зможемо зробити через 20 тисяч років. Тому я б не спішив формулювати клепсидру Церкви в Україні.
– Але чи є Церква справжнім агентом змін на ринку ідей?
– Все сказане не означає, що не виринає легітимне питання ефективної комунікації Церкви та її більшої чи меншої здатності поширювати свідчення про Христа. Звичайно, є над чим задуматися. Ми живемо в час радикальної детрадиціоналізації, коли майже всі категорії, котрі сприймалися століттями чи тисячоліттями, хитають або заперечують. Сьогодні в Європі немає однієї спільної антропології, тобто ми не можемо погодитися щодо того, ким є людина. Традиційне християнське бачення людини – творіння Бога на Його образ і подобу, з душею, тілом і духом – не є загальноприйнятим. Є багато сумнівів до вимірів нашого життя – чи є воно вічним, а чи закінчується могилою? А це все обумовлює на свідомому чи підсвідомому рівні наш побут і стосунки, наші цілі й пріоритети. Сьогодні Церкві важливо знаходити поставу, категорії та мову для того, щоби висловлювати віковічні істини і представляти їх у сучасний спосіб для сучасних людей.
Пострадянська людина має здорову природну алергію до загроз і насилля. І хоча молодь майже нічого про радянський час не знає, певні травми тоталітаризму є транспоколіннєвими. Досвід минулих поколінь, яких система заганяла в кут, викликає також серед молодих підозру до систем загалом і до широких наративів, які обіймають дійсність. Людина боїться, що обійми можуть її задушити. Водночас у своїй самотності мріє про ці обійми. Прагне бути в Домі Отця. Як їй допомогти зрозуміти, що в Церкві вона є вдома і що ця будівля не обмежує її волю, а навпаки – допомагає зрозуміти, ким вона є і в чому полягає її воля. Це сучасний виклик для Церкви.
Є багато способів «підвищення конкурентоспроможності».
Важливо, щоби дух свободи, яка реалізується у відповідальності, був у церковних духовних закладах, щоби семінаристи довіряли своїм настоятелям (а це на жаль не так), а вони, своєю чергою, викликали довіру. Важливо, щоби в родинах батьки могли ставати для дітей моделлю Божого батьківства, бо завершився час автоматичного визнання авторитетів. Можливо, навпаки, ми живемо в час автоматичного заперечення авторитетів і передання. Християнський духовний досвід годі спонтанно створити тут і тепер. Традиція в принципі—здорова і необхідна. Наше життя передається, воно саме по собі є traditio, і в час, коли всяка традиція скептично сприймається, цей аспект Церкви важко пояснити. Але це не означає, що він не потрібен.
– Різні дослідження показують зростання народної релігійності в Україні, і підтвердженням цього є масові прощі та хресні ходи. Хтось каже, що це нове Середньовіччя. Як думаєте, з чим це пов’язане і про що свідчить?
– Хоча у ХХ столітті насильницьким методом в Україні намагалися нищити церковне життя, перекреслювати віру людей, відбулася дуже потужна десакралізація та секуляризація, певний консерватизм комунізму все ж таки стримував детрадиціоналізацію культури, і вона наче заморозилася. Процеси, що в той час вирували на Заході, до неї приходили пізніше, а тому з іншою силою нанизувалися вже на інший досвід наступного покоління. Водночас церковне, духовне, релігійне стало суворо забороненим плодом, який завжди приваблює. Звичайно, той факт, що наше суспільство переживає різні негаразди, також може бути чинником, адже ми пам’ятаємо народну приказку: як тривога, то до Бога.
Це такий соціо- чи культурологічний погляд, одна з гіпотез, але вона зовсім не вичерпна, бо не показує глибини людського досвіду й переживань.
Для мене кожен вияв духовного пошуку є потенційно виявом природної потреби людини, і оцінювати мотивації особи чи соціальної групи, яка бере участь у релігійному житті в даній країні, непросто. Нема якогось одного чинника. Спільні прощі, масові літургійні зустрічі свідчать про те, що люди потребують солідарності, спільного духовного досвіду і шукають їх. Шукають Бога, відповіді на свої питання, які матеріальний, суто раціональний підхід до життя не дає і не може дати.
Важливо помічати усі можливі аспекти релігійного пошуку і сакральної експресії. Отримавши сьогодні (27 квітня. – Авт.) нагоду зустрітися з кількома сотнями молодих людей у рамках регіональної зустрічі Тезе у Львові, я був вражений увагою, участю в дискусії, духовною свідомістю наскрізь сучасних людей. Це дивує з перспективи атеїзованого суспільства, хоча вірити в Бога і бажати ділитися цією вірою з іншими цілком нормально.
– Чи повинна Церква пристосовуватися до змін у культурі, чи сама її змінювати?
– Церква є культуротворчою, хоча її вплив на культуру, зважаючи на час та обставини, різний. Християнство – це релігія втілення. Це не якась ідеологія, низка моральних правил чи філософських ідей, а жива зустріч з Богом в історії, яка відбувається в житті особи і спільноти на матриці культури. При цій живій зустрічі матриця розвивається, змінюється. Тому співвідношення і взаємовпливи Церкви та культури є неминучими. Церква свідомо ставиться до культури і свідомо її творить, розуміючи, що людина не може діяти, спілкуватися, жити без своєї культури.
– Якби виникла потреба описати сучасну культуру чужопланетянам чи людям, які житимуть через мільйон років, як би ви це зробили?
– У світі багато культур – сотні, якщо не тисячі. І всі вони мають унікальні характеристики. Особливість сучасної культури – це технології, які творять своєрідний знаменник у глобальному контексті, хоча й не нівелюється особливість місцевих культур – елітних чи масових. Вплив сучасної комунікації і технологій глобалізує спілкування і витягає периферію перед очі загалу, тож певний тренд стає швидко відомим і доступним на всій периферії.
– Ви бачили, як Церква промовляла до бейбібумерів та хіпі, самі промовляєте до покоління X. Як варто говорити із представниками різних субкультур і поколінь, аби не втрачати новизни звістки?
– Сьогодні слід передусім проповідувати слуханням і прикладом, увагою до іншого, яка з пошаною ставиться до таїнства кожної людини. Передача віри нині вимагає діалогу, зустрічі, діл, які промовлятимуть чіткіше, аніж слова. Єрархічність структур замінюється мережевою матрицею. І Церква тут абсолютно «на своїй території», адже, з одного боку, має єрархічний вимір, а з другого – великий мережевий досвід упродовж двох тисячоліть: чи в ранньому християнстві, чи в своїй місійності у другому тисячолітті, чи в підпільному житті у Радянському Союзі.
Увага до таїнства органічно пов’язана з радістю та гумором. Якщо Церкві, її членам притаманні мир, радість, гумор і служіння, це буде найкращою проповіддю.
– Часто чуємо про загрози для Церкви від сучасної культури. А які ж можливості вона дає?
– Завдяки сучасним комунікаціям можна переступати через колосальні бар’єри, передавати не лише ідеї, а й звук, образ, відчуття. Наприклад, цікаво спостерігати, як священики нашої Церкви на різних континентах дивляться, як служать у соборі в Києві (завдяки, наприклад, «Живому ТБ»), як вони уважно аналізують, обговорюють різні літургійні жести. Важливі статті чи відео передаються миттєво і стають відомими одночасно в різних куточках. Ми отримуємо чудовий фундамент для спільної одночасної дискусії.
Особа, яка шукає відповідь на певне духовне питання, може поставити Google будь-яке запитання і неодмінно знайде відповідь. Наше завдання в тому, щоб забезпечити достатню кількість якісних пропозицій та відповідей на ці запитання.
– А чи достатньо їх?
– Церковних пропозицій щораз більше. Багато парафій мають свої веб-сайти, де є стрим богослужінь, багато душпастирів і свідомих мирян активні у соцмережах. Це можна, звичайно, професіоналізувати, але, можливо, не завжди варто, адже одним із трендів сучасних комунікацій є певний «аматорський підхід», під який навіть професіонали намагаються мімікрувати.
– Навесні увесь світ був свідком скандалу у Facebook, який з необережності чи з інших причин зробив особисті дані сотень тисяч користувачів відкритими для досліджень та маніпуляцій. У соцмережах ми самі ділимося особистою інформацією, і поняття «для друзів» стало доволі розмитим. Де межа нашої відкритості?
– У СРСР секретні служби хотіли б мати інформацію, щоби тримати людину «на гачку», а ми зараз цією інформацією добровільно ділимося та ще й дивуємося, що хтось шукає способів нас піймати. На жаль, у світі є лукавство і бажання використовувати іншого. І віртуальний світ має ті ж вади. Ми на цьому прикладі яскраво побачили, що наша емоційна спонтанність реєструється і залишається постійною складовою мета-даних, які стають інструментом для маніпуляції. Для мене цікавим є особистий аспект – Google «нічого не забуває». В таких обставинах дуже важко прощати, адже образ, символ чи доказ провини є постійно доступним. І хоча це стосується насамперед публічних осіб, воно змінює й нашу щоденну поставу, хоча непомітно, багато хто «гуглить» особу, щойно з нею познайомившись.
– Ми часто говоримо про Церкву та культуру, але чи має Церква свою корпоративну культуру? Що таке культура Церкви як організації?
– Немає однієї монолітної церковної культури. У посттридентійському католицизмі була колосальна уніфікація і глобалізація певних норм, стандартів і стилів. Ми побачили і позитиви, і негативи такої монолітності. Наприклад, це призвело до латинізації Східних Церков. Нині, зокрема після Другого Ватиканського Собору, в Католицькій Церкві є розуміння скарбу культур, мов і відмінних досвідів. Папа Франциск пропонує звернути увагу на підходи самого Ісуса Христа, які були безпосередніми та позначені сходженням до нас, до нашого болю, гріха, смерті. Підхід Христа був особистий, наративно-образний, із промовистими жестами, ніжний, не клерикальний, з великою увагою до маргіналізованих: бідних, жінок, хворих, грішників. Тому Папа говорить про Церкву як про польовий шпиталь, запрошуючи її членів часом забруднити руки, заохочуючи пастирів «мати запах своїх овець». Це є концепція заангажованої небайдужої Церкви. Думаю, такою була Церква, яку формував наш Спаситель, і такою вона має бути в майбутньому.
– Чи не є популярність Папи Франциска також продуктом масової культури, яка любить ікони і жести?
– Без сумніву, сучасна культура уможливила глобальний феномен Папи Івана Павла ІІ і Папи Франциска. Обидва мали дар харизматичної комунікації, говорили про Христа, були близько до людського болю, подорожували, любили людей. Багато людей це бачили і бачать. У кожного свій дар, творити фейкові іміджі – не вихід для Церкви. Ми ж не знаємо, наскільки тиха молитва пустельників змінює світ, її не знімають та, мабуть, і не треба. Ефективність, дохідливість різних духовних підходів ми побачимо краще з перспективи вічності.
– Стосовно Папи Франциска: його Twitter надзвичайно популярний, але чи можемо ми вмістити вчення Церкви у дві сотні символів?
– Звичайно, короткі та миттєві комунікаційні підходи мають обмеження. Вони не провадять людину на глибину, бо отримати тривалі глибокі відчуття через миттєвий імпульс неможливо. Духовне життя —не магія чи лотерея, коли ми отримуємо щось за ніщо. Духовні цінності коштують і то дорого. Вони передбачають жертву. Однак миттєві комунікаційні варто використовувати, щоби промовляти до більшої кількості людей, пам’ятаючи, однак, про обмеження.
Розмовляла Мар’яна Карапінка
