Під такою назвою редакція одержала есей з України, автором якого є західньо-український автокефаліст, протоієрей Мирон Сас-Жураковський, який друкуємо нижче. Вважаємо, що варто з цим документом часу запізнатись нашим читачам журнала, щоб краще бачити ситуацію на релігійно-церковному полі в Україні, а в першу чергу в Західній Україні. Бажаємо, щоб читачі журнала запізналися з аргументацією одного з провідних і активних західньо-українських автокефалістів. Підкреслюємо і наголошуємо слово «західньо-український автокефаліст», бо він у жодному випадку не є тотожний, зовсім інший — відмінний від київського автокефаліста. Це слід все мати на увазі.
На підтвердження того можна навести низку прикладів, а в даному випадку можемо покликатись на листа о. Володимира Забігая з Січеслава, що на Україні, який був надрукований у журналі за січень 1991 р. Читач мав нагоду прочитати листа о. В. Забігая і есей о. М. Сас-Жураковського і побачити два протилежні підходи до цієї ж самої теми. Обидва є членами, священиками тієї ж самої Української Автокефальної Православної Церкви. З есею Сас-Жураковського дише ненависть, злоба і неправди, а від В. Забігая — любов і турбота за долю обидвох Церков — Автокефальної Православної і Католицької. Такі феномени сьогодні на нашій батьківщині є незаперечними явищами, і до них ми повинні бути належно приготовані та бути цього свідомими.
Вже тут дозволимо собі звернути увагу хоч на деякі моменти в статті Жураковського. До речі, варто тут підкреслити, що протоієрей Мирон Сас-Жураковський є один з головних організаторів і промовців на Соборі Української Автокефальної Православної Церкви у Києві, який проголошував Патріярхат УАПЦеркви. З великим жалем доводиться ствердити, що його стаття насичена нехристиянським змістом, приписуючи Українській Католицькій Церкві неправдиві факти. Скільки в цій статті написано історичної неправди! Ось хоч би згадати, — чи справді Україна прийняла православну віру? Чи справді у той час, коли Київська Русь приймала християнство, існувала православна Церква і православ’я? Україна прийняла християнство без жодних прикметників. Не зашкодило б, якщо б ми перестали воювати за прикметники, а більше звернули увагу на основну суть Христової Церкви, на зміст нашого християнства. На цьому скористав би український нарід. На жаль, основне пішло у тінь, на другий, ніби менш важний, плян, а менш суттєве поставлено на вістря ножа.
Коли ми вже біля прикметників, то варто було б собі поставити питання, коли було українське православ’я і коли воно перестало існувати? Властиво, що сталося, хто його намагався проковтнути і таки проковтнув! Якщо ми собі дамо на це відповідь, тоді ми зрозуміємо, чому київські владики на чолі з митрополитом М. Рогозою, без перемишльського і львівського єпископів, пішли на унію з Римом. Київські владики дуже добре бачили і відчували, до чого змагає наш північний сусід, тому намагались втікти з цих обіймів російського цареслав’я.
Унія давала нам шлях виходу з ізоляції у широкий західній світ. Ось недавно ми відзначали 1000-річчя християнства Руси-України. Заходами Української Католицької Церкви при допомозі Апостольської Столиці, а зокрема папи-поляка, слов’янина Івана-Павла II, цю історичну подію святкував з нами майже увесь католицький світ. Православний світ цю подію святкував у Москві, а Київ був тільки відлунням того.
Незаперечним залишається факт, що північний сусід силою навертав уніятів на православ’я, а львівська і перемишльська єпархії ще сто років залишились православними і щойно 1700 р. прийняли унію з Римом. Цього вони не зробили під примусом сили, як це діялось у орбіті російського православ’я. Існують незаперечні факти, що католицька Польща, хоч у підготові до акту унії була за унією, але після підписання унії вона радше її поборювала, чим допомагала, бо вона в тому мала інші задні пляни, бо уніятська Церква стала самобутньою, окремою, східньою віткою Христової Церкви. У зв’язку з польськими плянами прозелітизму папа Урбан VIII заборонив католиків східнього обряду перетягати до Римо-католицької Церкви. Тут варто також опрокинути о. Жураковського, що не папа Урбан VIII придбав для нашої Церкви назву «греко-», але Австрія, яка бажала відрізнити католиків східнього обряду від римо-католиків.
Протоієрей М. Сас-Жураковський часто приписує УКЦеркві вживання фізичної сили чи насилля. Якщо хтось уживав фізичне насилля, то це все стосувало московське православ’я-цареслав’я, за яким завжди, і сьогодні включно, стоїть імперська влада. Цікаве явище, що православний світ, а зокрема українські автокефалісти, де потрібно і не потрібно з ненавистю і навіть огидженням висловлюються про Рим, себто Апостольську Столицю і єзуїтів. Конкретно ніхто не може назвати, яку кривду для українського народу чи для Української Православної, чи Української Автокефальної Церков зробив Рим, не вчинив, жодної кривди не ліквідував ні одної з українських православних Церков.
Що Рим, як християнський центр, стоїть на високому рівні, це його велика заслуга, що Рим не спирається на світську владу і силу. Поборники єзуїтства у православному світі забувають факт, що був час, коли єзуїтський чин не мав ніде пристанівку, а Катерина II допомогла і зберегла єзуїтський чин. Треба не забувати, що єзуїти створили сильну і на високому рівні школи. Вихованцем єзуїтської школи був не тільки Богдан Хмельницький, Іван Виговський і багато більше, але й митрополит Петро Могила.
Шкода, що протоієрей М. Сас-Жураковський хоч трохи не понюхав єзуїтської школи, але вихований за сталінських і застійних років Брежнєва і у своїй душпастирській праці користується аргументами з сталінського арсеналу, що не має нічого спільного з християнським змістом. Так, як пише Сас-Жураковський про унію, уніятів і Греко-католицьку Церкву, так писали експерти від атеїзму і комунізму, коли УКЦерква була поставлена поза буквою закону. Цікаво було б знати, де був тоді протоієрей Мирон Сас-Жураковський, які займав становища і позиції, коли всі українські католицькі владики, сотні священиків, ченців і черниць і тисячі мирян були арештовані й заслані на далеку північ?
Дотепер ніде в хроніці не занотовано, що члени Української Католицької Церкви вживали фізичної сили, за ними не стояли державні чинники, а, навпаки, вони їх поборювали. Навіть тоді, коли вони перебували у підпіллі — катакомбах, боролись мирно за своє право на існування, нікого не вбили і не зробили жодного насилля. Протоієрей Жураковсь- кий робить закид українцям-католикам, що вони вчинили насилля у Преображенській церкві у Львові. Про те вже ми у минулому році писали, як ця подія відбулась. Там не було найменшого насилля, що підтвердили безпосередні свідки, і це виявила розмова у посадника міста Львова Б.Котика. Цей закид Жураковського можна зачислити до «зброї» з московського православного арсеналу.
На закінчення завважень можна тільки поставити питання протоієреєві Миронові Сас-Жураковському, для чого і для якої цілі, як священик, зловживає своїм саном і замість любови, згоди, миру і правди свідомо поширює ненависть, «війну», незгоду і неправду або півправду? Чи нас ще мало били як українців, як православних автокефальників і українців-католиків? На Україні місця є багато для всіх, не тільки для православних і католиків, але й протестантів.
Редакція
* * *
ЩО ДАЛИ ТАК ЗВАНІ УНІЇ УКРАЇНСЬКОМУ НАРОДОВІ?
«Це поклик лихого діла,
що лихо народжувати мусить».
Й. В. Гете
В історії всякого народу є свої світлі і темні сторінки. Грядущі ж покоління з позиції поступу стараються, коли не виправити помилки предків своїх, то хоча б не наслідувати їх в своєму сьогоденні. Такими темними і вкрай болючими сторінками нашого українського національно-релігійного життя є дві, з далеко зайшовшими наслідками, історичні події: так звані з 1596 року Берестейська (Брестська) Унія та з 1654 року Переяславська угода. Це стверджує не тільки Михайло Грушевський — цей незаперечний авторитет нашої історії, та кров’ю сліз серця свого праведного православного український великий наш Кобзар — Тарас, але й запеклі уніяти — історики Томашівський і Липинський, характеризуючи ці унії-угоди ім’ям руїни.
Ці явища не були б для нас, українців, трагічними і ганебними, коли б вони проминули, немов та негода чи пригода, що залишає по собі лише прикрий спомин… Та, на жаль, вони ще й сьогодні не перестають калічити українські душі.
Причиною Брестської Унії були не стільки релігійно-церковні зацікавленості, скільки політичні. Наша Україна, тобто тодішня Київська Русь, прийняла християнство з тодішньої православної Візантії, хоча ще й до офіційно-остаточної, але давно вже практично поділеної Апостольської Православної Церкви на Східню, із збереженням імени, і на Західню — латинсько-католицьку. Київська Митрополія, таким чином, була тісно пов’язана з Грецією, звідкіля й черпала духовно-церковну культуру, перетворюючи її в свою, собі тільки притаманну українську національну культуру та Церкву.
Внаслідок же втрати в другій половині XIII сторіччя під тиском монголо-татарських орд своєї державности нашої України-Руси національні території з 1362 року поступово потрапили спершу під Литву, а згодом, після 1569 року, їх перебрала під свою руку Польща. Ось тоді й почалася полонізація переважно української знаті й міщанства в надії закріпити за собою українські землі, що, одначе, не приносило бажаних успіхів, бо бастіоном опору і національної опори свідомости предків наших, всього народу була православна їх віра і Церква. Це незабаром зрозуміли загарбники, як і те, що здійснити свої ті прагнення можна тільки знищивши релігійно-церковну окремішність українського народу від польського — його православну віру і Церкву.
Польща завжди була агресивною супроти своїх східніх православних сусідів, поперше тому, що вважала себе носієм культури на «Дикі поля», а подруге, як наскрізь католицька держава, почувала себе до обов’язку поширювати католицизм серед «схизматиків»-православних, бо цими діями вона сподівалась тепер наміць прибрати до своїх рук ті лакомі українські землі та ще й набути вагомости і впливу в католицькому світі…
В надрах же не менш експансивного католицизму, зокрема Єзуїтського Ордену, що мав сильний вплив на духовне, церковне і державне життя римо-католицької Польщі, народилася ідея і визрів плян поступової асиміляції України через хитро-мудру злуку — Унію двох християнських віросповідань до кінцевої мети: «Один Бог, одна Церква, один народ».
Цей Орден намовив свого вихованця — короля Польщі Зигмунда ІІІ, щоб той своїм авторитетом та владою монарха коли не залучив до католицтва верхівку православного клиру, то хоча б її спонукав до злуки-унії з ним. Єзуїтська ідея ця співпала як з загарбницькими інтересами корони польської, так і з намаганнями папства знищити прокляту ним «схизму» на Сході, нехай і за брудним принципом, але мета, мовляв, оправдує засіб методу: нацькувати українця, розпаливши конфесійну, а тим самим і національну ворожнечу серед українців, вимотати їх сили та ослабити православний спротив.
На цю таємну пекельну авантюру, прикриту благопристойним «фіговим листочком» миру в державі та християнської єдности, піддався православний митрополит Рогоза з п’ятьма єпископами, крім перемишльського та львівського. Без відома і згоди свого духівництва та пастви 1 червня 1596 року була здійснена та сепаратна горе-спілка — Унія в місті Бресті (Берестя), за угодами якої те новонароджене православно-католицьке дитя повинно бути грецького (православно-українського) обряду за формою Богослужінь, треб, звичаїв, архітектурою храмів з наявністю православних ікон та іконостасів, але католицькою за змістом, з підпорядкуванням Римським папам та належної назви: Греко-католицька Церква (з булли 1596 року папи Климентія VІІІ).
Цей протиканонічний розкольницький самовільний вчинок шести ієрархів був засуджений в тому ж Бресті та того ж 1596 року 6 жовтня Собором православних ієрархів, вірних святому православ’ю, на чолі з Патріярхом Никифором та відповідно затаврований відступницьким і зрадницьким. Кращі сини народу нашого: Виленський, князь Острожський, письменник Клирик Острожський та багато інших виступають на оборону українського православ’я — тієї душі та оплоту єдности народу — проти згубного розколу, проти запроданства і ренегатства уніятства.
Так, наприклад, Виленський своїми посланнями до уніятських єпископів звинувачує їх в корупції, доказує їм їх користолюбство — рушійну силу їх відступництва. «… Покажіть мені, — пише він між іншим, — ви, що в’яжете згоду (унію), де, котрий з вас покинув дім, села, маєтки, достаток, рідню і світське життя ради Бога? Чи не ваші це милости біскупства докопались, щоб ще більший скарб маєтків, достатків, грошових скарбів і прибутків у Церкві Божій знайти, слуг собі вдвоє знайти, добра собі вдвоє і втроє примножити, славою віку цього користуєтесь». В посланні ж до вірних православ’ю українців він таврує Унію і закликає: «Бо не в папу ви хрестились і не в королівську владу, щоб вам давав вовків і злодіїв, розбійників і антихристових таємників. Краще вам бути без владик і попів, дияволом поставлених. До церкви ходити та православну віру зберігати!…». Ось як відзивається цей український святець-праведник про уніятів, розбійниками і злодіями їх називаючи, і він не помилявся!..
Наступили сумні часи роздору, що переріс у всенародне горе через широке застосування насильств, бо уніятські єпископи, відповідно до середньовічної засади «чия влада, того й релігія», при підтримці державної влади польського панства і Римо-католицької Церкви на чолі з орденом єзуїтів, чинили брутальні злочини супроти православних, що противилися унії. Про це виразно пише Клирик Острожський до відступника від віри батьків-прабатьків уніятського єпископа Фотія: «… що ви (уніятські єпископи) накоїли своєю згодою (унією)?.. Чи є де місто, чи є де місце, якого ви не заповнили б плачем і риданням, стогнанням і зойками і сльозами людей Богопереданої віри? Ви порізнили світ, потурбували людей, висушили в людях обопільну любов, посварили батьків з дітьми, погнівили брата з братом, нацькували один проти другого».
Остаточну картину тих сумних часів можна змалювати, привівши характерну частину документу — промови-виступу посла до Сойму польського депутата від Волині, виголошену у Варшаві в 1620 році: «… Яке ж то поширення слави Божої при помочі цієї нововинайденої унії? Уже в багатьох місцях церкви запечатані, церковне майно заграбоване, в манастирях замість монахів замикають худобу… В Могилеві і Орші церкви запечатані, а священики розігнані. В Пінську зроблено те саме. Ліщинський манастир обернено на арешт… Внаслідок цього діти без хресту відходять… тіла померлих вивозять з міста без церковних обрядів як стерво, народ жиє без благословенства супружжя, умирає без сповіді й без причастя. Чи це не образа Божа? У Львові православним боронять торгувати і робити ремесло. Як умирають, то не вільно їх погребати з церковними обрядами. Мерців православні можуть вивозити тою брамою, котрою вивозять гній. До урядів православних не допускають, а тільки католиків». Коментарі до цих джерел історії України-Руси зайві!
Насилля набули масового характеру та спричинились, як і було спляновано, до релігійно-національної, так би мовити, громадянської війни між українцями, що привела до цілковитої руїни національного життя, яка стала загрожувати загибеллю українській нації, втрачанням надбань своєї культури, віри, мови, територій та всього, що становить обличчя та народу душу.
Реакцією на акцію асиміляції, того брутального окатоличування і полонізації українців, появляється в Україні нова сила — козацтво, в яке приймаються лише ті, хто зуміє довести визнання віри православної, що ототожнювалось з українством. Зовсім природнім є, мабуть, те, що воно з уніятами і єзуїтами в переговори не вступало, не жартувало, а чинило, як належить народнім месникам, за всі кривди того народу…
Козацтво — це реальна народня сила, наснажена святим національним православ’ям, було тією силою, яка спромоглась відродити втрачену українську державність, що визначають навіть історики противника — поляки Чермак, Шайноха, Закшевський та інші. «Ой, як ненавиділи її — так далеко, що ту ненависть паталогічною спадковістю передали з тих далеких часів аж в новітні забороною довоєнного уніятського єпископату молитовного згадування тієї Козаччини, Гетьманщини та всіх наших предків православних, що становлять історію суверенітету України та боротьби за нього, бо вони «схизматики!..».
Характерно, що у всі часи українського національного збудження і руху за відродження адекватно активізується і Католицька Акція. Це явище спостерігаємо й сьогодні: відродженій автокефалії (самостійності) української православно-національної віри і свідомості католицизм негайно протиставляє себе, як і завсіди не утруднюючи себе вибором засобів.
Пізніші апологети Унії стараються відхреститись від цих злочинів супроти українського народу, мовляв, їх чинила польська державна влада, пани та десь трішечки й ксьондзи з єзуїтами, а не уніяти. Одначе факти — це явища вперті та переконливі. Так, державний канцлер корони польської Лев Сапіга чей же не потурав українцям, за них дбаючи, коли, злякавшись жорстокої акції майбутнього уніятського «святого» Йосафата — єпископа Полоцького, старається того дещо стримати, коли пише йому: «…це правда, що я сам є творцем тої Унії, то опустити її не годиться, але ніколи мені на думку не прийшло, щоб ви (Кунцевич) мали навертати людей до унії так насильним способом. Чи не відомі вам голоси нерозумного простого люду, що волить піддатись туркові, як терпіти такий утиск у своїй релігії і Богослужінні… Ваші надужиття власти і ваші вчинки кермуються більше честолюбством і приватною особистою ненавистю, ніж любов’ю ближнього. А тепер подивімся що до вас: повні трибунали, повні ратуші, повні урядові канцелярії позовів, скарг і нарікань, а цим легше утвердити не унію, а роздор… коли на людські сумління натискається насильством, коли замикаєте церкви, щоб люди були без хресту, без Богослужіння, без Тайн, як які погани… Покажіть, чого ви позискали до унії, кого ви з’єднали тою своєю жорстокістю? Ви пишете: «треба б її (схизму) заборонити і з держави викинути». Нехай не станеться в нашій вітчизні такий злочин… Жидам, татарам не боронять в королівстві їх божниць, а ви християнам заперечуєте церкви і звідси такі слова до розмов ідуть, що волять поганинові-туркові піддатись, ніж терпіти на своїм сумлінні такий утиск».
Мова документів, мабуть, більш переконлива від аґітаційно-пропаґандивних намагань новітніх апологетів унії 1596 року та сучасних емісарів католицизму в Україні! Не можна тому не привести бодай один абзац Йосафата Кунцевича «свято-отцівської» відповіді на лист Лева Сапіги в дусі по-уніятському братолюбному: «Що за диво, що ця схизматицька голота з більшою прихильністю відзивається про турків, як про його величність нашого набожного католицького короля. Тим то карами треба б це хлопство відстрашити від таких слів, а не свободою!».
Ось як: ні більше, й не менше… А одурена уніятством частина українського народу немов би у насмішку над пам’яттю батьків-прабатьків своїх — тих жертв насильницької Унії, під штандартами архипастиря Полоцького, молитвами своїми ревними порою благають того «милосердного святого Йосафата покрову й влаштування рідному їх краю»… Яка жорстока плата глумом за невігластво людське!.. Народня же наша українська мудрість вчить, що яблуко від яблуні далеко не відкочується, бо ж нею таки народжується, подібно,як і діяльність цього уніятського «святця» надихається його духовним батьком — папізмом, що дійсно безпристрасно висвітлює архівна історія: «Повстань, королю! — гласить булла папи Урбана VІІІ 1624 року до короля Польщі Зигмунда ІІІ. — Візьми зброю і щит, і коли цього добро держави (твоєї) вимагає, згноби гадину цієї зарази (Православної Церкви) вогнем і мечем!» і наші уніяти аж надто постарались догодити своєму ідолу-божкові, що собою підмінив Христа — Сина Божого, рівним чинячи себе йому, бо ж главою Церкви Римо-католицької зробив себе папа, на відміну Вселенській Апостольській Православній, у якої є завсіди лише один глава її — Христос-Господь; його папи — розпорядження видає католицька догматика за непомильні, як голос самого Бога устами папи.
Думається, одначе, що таке людиноненависницьке розпорядження — булла папи Урбана VІІІ — напевне не голос Бога любови (І Йоана 4, 7-8), його, папи, устами, а скоріше голос того, «…що був душогуб споконвіку… неправдомовець і батько неправді» (Йоан 8, 44). «…Гірше ляха свої діти її (Україну) розпинають…»(Т. Шевченко) — ці вірні слуги королівського трону і папського престолу — уніяти за цим розпорядженням із шкури вилазять та вогнем і мечем допомагають польським панам-воєводам, біскупам і ксьондзам гнобити ту ненависну їм «заразу-схизму», тобто своїх українських православних братів і сестер.
Як вже було сказано, характерним є те, що і в наш час однієї спроби-зусилля національного відродження у всіх його аспектах, зокрема — вирвати українське православ’я з-під понад 300-річного поневолювання його московським цареслав’ям — миттєво католицизм тут як тут, та ще й з претенсійністю на рятівничого українського народу яко нації… Як би не так? Навпаки, тільки не Унія, що була придумана, як інструмент поетапного розмивання католицько-польським альянсом української самобутности з метою асиміляції народу з його землями! Святому Промислу Божому дяка, що положив творцям тієї унії недооцінити сили якраз традиційно-обрядової сторони, яку лише на першому етапі окатоличування тимчасово полишено! Не католицька, отже, суттєвість, а тільки те «греко-», тобто українсько-православна обрядовість, а не сповідування насильно нав’язаної нової уніятської віри зберегла таки ту, хоча й з відчутним католицьким наслоїнням, українську національну окремішність простого люду. Станься навпаки, Галичина була б вже давно територіяльно польською і римо-католицькою, що зацікавленими сучасниками враховано як історичний урок!..
Сьогодні, після 43-річної сталінської заборони, Йосафата Кунцевича плем’я йде, отже, ще далі, тобто до того другого, рішучого етапу окатоличування українців: не Унію — того не оправдавшого надій православно-католицького гібрида реанімувати бажає, ні, а вже просто і напролом латинізувати українців тепер заходиться, змагаючись вже за так звану Українську саму лише окремішню Католицьку Церкву (УКЦ), про яку та її «українство» ніколи раніше не чувано в Україні, замовчують те «греко-», тобто православну складову сторону тієї горезвісної Берестейської з католицизмом Унії, що практично її цим анульовує, і то з усіма витікаючими з цього консеквенціями.
Відмовившись від того «греко-», на майно, одначе і Церкви того «греко-», тобто православних, бо ж самому католицтву властиві костели, а не церкви, перелицьовані в католиків уніяти претендують і вимагають без всякого сорому. Тому й не диво, що вони і тепер прибігають до насилля з заліззям в руках при недавньому варварському нападові — захопленні православного Свято-Преображенського храму в місті Львові, а також брехні, розповсюджуючи летючки з твердженням, що тільки через Католицьку Церкву приходить українцям спасіння, а чи під час перезахоронення жертв кривавого та дикого сталінізму у Дем’яновому Лазі на Івано-Франківщині, спекулятивно використовуючи загальну скорботу та гнів присутніх, вони закликають їх до клятви (?!) не йти до Православної Церкви, підло та підступно так дезорієнтовуючи маси української людности, немов би ці злочини — діло рук не сталінських катів, а православ’я.
Чому?! Для чого?! З якою метою???
Переманити український народ з-під теж чужої нам юрисдикції московської та простісінько знову в кабалу до Ватикану і папи запроторити його намагаються «неопатріоти», не гребуючи навіть таким брудним спекулятивним, чистісінько єзуїтським засобом: підняти святий для всякого менш-більш свідомого українця той «схизматицький» православний Тризуб Володимира Великого і не менш «схизматицький» жовто-блакитний прапор суверенітету православної Української Народньої Республіки (УHP), святотатськи так і злочинно підмовляти «… братів незрячих гречкосіїв»…» на Юдине гидке діло!
Ось ті наглядні приміри — факти їх навертання до віри «правовірної» католицької їх історичною та їм притаманною єзуїтсько-католицькою методикою підступности, лицемірства, брехні, розпалювання ворожнечі, погроз, насилля та цілої низки інших такої ж проби засобів. Серед чесних людей, навіть тих, хто, на жаль, не знає своєї рідної історії та розагітовані Католицькою Акцією, такі методи боротьби — не прийнятні, вони із арсеналів тих, що втратили почуття українця, і орієнтуються на Варшаву і Рим, тільки б не на своє історичне рідне Київське і незалежне…
Проклін лихого діла проявляється зараз протипоставленням цінностей в антагоністичним поділенням одного народу на два табори: подавляючій більшості, десь близько 45 мільйонів православних українців, вона — Унія з її «святим» Йосафатом — це біль і ганьба, уніятській же, чи б то пак тепер вже католицькій меншості, що становить нехай навіть аж 5 мільйонів, — вона є гордістю і святістю! Дійсно, такого глуму історії не зазнали жодні інші народи на землі!..
Проклін лихого діла (як це мислить гуманіст Ґете) полягає в тому, що воно народжує лихо, так і унія стала в Україні тим лихим початком тієї руйнівної ланцюгової реакції, що лихом тим докотилась до наших днів, навіть днів сьогоднішніх, ось так плюндруючи душі сучасних українських немовлят віри, все підсіваючи диявольського куколю ненависти, злоби та сепаратизму на поділення між одним народом, подібно Берлінській стіні, знову по річці Збручу… Тому так і напрошується на відому галичанам своїм болем за довоєнну розчетвертовану Матір-Україну, нашу популярну пісню, переспів: «Ой, не надійся ти, уніяте й ляше, бо по Збруч ніколи вже не буде ваше, бо встає вже та православная козацька слава!».
Одначе, всякій людині XX віку належить невід’ємне право її свободи совісти, тобто сповідувати ту чи іншу віру, а чи зовсім жодної, тільки ж у згоді з морально-етичними нормами того права та такими, що не граничать із свавіллям, зневажаючим ще й інші почуття співвітчизників! Та, всупереч всьому, ні та 1596 року Берестейська з отмокатолицизмом польським Унія з її сумним та ганебним наслідцями аж до сучасних змагань, ні 1654 року Переяславська з Московщиною своєрідна військовооборонна унія, суть якої роз’яснено пізніше нам як «возз’єднання», з не менш сумною його атрибутикою анексій державности, Церкви, історії, культури та всього, що з цього слідує, ні нелюдське і жахливе сталінське чавило, що немов би втиснуло народ український в небуття, бо ж навіть мова українська в Україні стала рідкістю, — все це разом взяте виявилось неспроможним знищити душу українську, сторожем і цілителем якої завсіди було, є і буде її українське православ’я. Воно в народі нашім у ріднім краю встає немов то фенікс з попелу руїни страшної, встає переможно, встає, очищене вогнем мученицьким випробувань та страждань, встає, щоб просвітити, зігріти і оживити ту душу народу українського до повнокровного життя в братній любові та єднанні всього народу в Ісусі Христі — єдинім Учителі, єдинім Царі і Господі-Спасі нашім на віки віків!
Настав, отже, час тобі рішати, народе хрещений український: чи займатись тобі й далі тільки пошуками мила, ковбаси та ще теплого хліба, а чи піти за крикливим галасом мітингових закликайлів Римові-Ватикану із України на поклін, чи, мабуть, годі вже хилитися, мов під’яремний, а, може, почуєш нарешті ще й голос втретє воскреслої із мертвих рідної твоєї Української Автокефальної (самостійної) Апостольської Православної Церкви, що прагне вивести тебе з більш як 300-літнього духовного католицько-польського Єгипту та цареславно-московського Вавилону «…на тихі води, на ясні зорі…» — до твого Храму спасіння, правди і свободи, який ще 1000 років тому збудував і заповів тобі твій Святий Рівноапостольний Православний Великий Князь Київської Руси Володимир, то «… і забудеться самотня давняя година, і оживе добра слава, слава України, і світ ясний, невечерній тихо засіяє… Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!» (Т. Шевченко «І мертвим, і живим, і ненародженим…»). Амінь!
Протоієрей Мирон Сас-Жураковський
