Слово владики Бориса Гудзяка на відкритті конференції з нагоди 45-ліття «Патріярхату»
Коли журнал «Патріярхат» починав діяти, його праця, його редакційна політика, сама назва до великої міри були проти течії. З одного боку, організація мирянства, яка стоїть за журналом «Патріярхат», була вселенським явищем у Католицькій Церкві після Другого Ватиканського Собору. Але мирянський рух, який породжував «Патріярхат», відрізнявся від загального мирянського руху тим, що репрезентував Церкву, яка була в особливих обставинах.
Якщо Церкви у Європі, Північній Америці, навіть у деяких країнах Південної Америки представляли суспільства, які переживали економічне благополуччя і розвиток після руїн Другої світової війни, то Українська Греко‑Католицька Церква (чи як тоді її на Заході називали – Українська Католицька Церква) перебувала під великою загрозою. На материку вона була поза законом. Її єрархи, душпастирі, сотні тисяч мирян пережили ув’язнення і переслідування. У Радянському Союзі вона була найбільшим соціальним тілом спротиву радянському режимові, радянській системі. Від 1946 по 1989 рік вона була найбільшою нелегальною Церквою в світі.
На Заході, коли почав діяти журнал «Патріярхат», еміграція була вже у чергових своїх поколіннях: у Бразилії та в Західній Канаді – вже у третьому поколінні, а еміграція повоєнна, що доповнила попередні економічні еміграції, – у другому поколінні, яке швидко асимілювалося. Сьогодні ми можемо констатувати: якщо ці перші економічні еміграції через своє положення в компактних поселеннях, часто на аграрних територіях, у певній ізоляції, змогли зберігатися до третього покоління, то нині ми бачимо, що ця еміграція по Другій світовій вій ні приблизно на 75 відсотків асимілювалася через одне покоління. А якщо не асимілювалася, то ще зберігала мову, пам’ять. Але це друге покоління не було присутнє ні в громадському житті, ні тим більше в церковному.
У такому кліматі після 1960‑х років, які бачили глобальну культурну революцію, що ставила під знак питання основні засади громадського, родинного, церковного життя, саму антропологію, самі базові столітні і тисячолітні філософські питання, у такому кліматі, де потужно розвивався вже не просто жіночий рух, а радикальний фемінізм, у такому кліматі, де всякі єрархії і всякі авторитети ставилися під знак питання, у атмосфері, в якій кличем ставали передовсім через рокову музику і пов’язану з нею культуру слова «Не довіряй нікому, хто має більше 30‑ти років!», у такому кліматі постає журнал під назвою «Патріярхат».
Патріархальність з різних причин в глобальній культурі засуджувалася і реконструювалася. А в українській Церкві і народі з появою Йосифа Сліпого певні патріархальні принципи ставали авангардом. Як це виглядало? Мені здається, аналіз і осмислення цих десятиліть є завданням цього ювілею. Без сумніву, нам слід підкреслити внесок редактора Миколи Галіва, редактора Петра Дідули, всіх членів теперішньої і попередніх редакцій. Слід згадати роль Світового Патріярхального товариства і проаналізувати та оцінити, наскільки поставлені перед собою цілі цього товариства, мирянського руху і самого журналу здійснилися. Але моя пропозиція до всіх причетних до журналу і до редакції щодо майбутньої праці – тримати на увазі цей широкий контекст, в якому розвивається наше церковне життя, та оцінювати, наскільки своєрідним є життя нашої Церкви, нашого мирянства і наскільки своєрідним є цей журнал.
Якщо подивитися на долю цього видання, годі було при його початках чи навіть на екваторі його 45‑літнього існування уявити сьогоднішній стан нашої Церкви, стан нашого мирянства і перспективи цього журналу. Середовища, пов’язані з «Патріярхатом», стояли за тим, щоб нарешті після тисячоліття нашого християнства жінки в Україні ставали академічними богословами. Наша патріархальність, наш патріархат дуже відрізняються від поняття патріархальності – так, як воно панує, і так, як воно деконструюється постмодерною культурою, популярною культурою і філософськими течіями в другій половині ХХ століття. Можливо, зберігаючи без апологій перед цими тенденціями певні традиційні поняття, надаючи їм цілком нового значення, цей журнал, як і ціла наша Церква, робить неоціненний внесок у сучасне вселенське церковне життя.
