Отця Томаса Мертона означують «святим Августином XX століття». Теперішня людина в світі, який страждає від кризи цінностей і зіштовхнувся з явищем «постправда», потребує чтива, яке задовольнить її пошук правди про саму себе. У передмові до видання, перекладеного українською в 2017 році і презентованого того ж року на Форумі видавців у Львові видавництвом «Свічадо», єпископ УГКЦ Борис Ґудзяк дає високу оцінку отцеві Томасу Мертону (1916 – 1968 рр. ) як духовному авторитетові й мислителю минулого століття і розглядає суспільний та релігійний контексти, в яких зродилася «Семиярусна гора». Уперше книга була опублікована в 1947 році і стала бестселером. Після цього був ще з десяток книжок на релігійно-духовну тематику авторства отця Томаса Мертона. Варто сказати, що щедра письменницька нива знаменитого популяризатора католицизму стала наслідком ще й журналістської праці в різних американських виданнях.
Книжка, написана у вигляді автобіографії, розповідає про молоді роки автора. Свого часу американський тижневик про літературу Saturday Review охарактеризував історію молодості та покликання отця Томаса Мертона як «одіссею душі». Він провів ці роки у різних середовищах. Як зазначають авторитетні рецензенти «Семиярусної гори», сьогодні для читача книги важливо осмислити, як студент із декадентськими і гедоністичними думками став філософом світового масштабу… Кожен із нас на сторінках книги, напевно, знайде свої яруси до відкриття самого себе. Може, іноді маємо в голові стереотип, що великі мислителі чи навіть авторитетні духовні провідники свого часу були ідеальними дітьми чи взірцевою молоддю. Якраз приклад отця Томаса Мертона показує протилежне.
Походив він із мішаної протестантської родини (батьки були різних національностей, а материні батьки – американцями), але в обрядових практиках свого віровизнання не переживав відчуття Бога. Томас був захоплений полотнами батька, часто бував у високих мистецьких середовищах, читав літературу, яку рідко хто читає в такому віці, захоплювався тогочасними популярними письменниками. На сторінках Мертонової «одіссеї душі» можна побачити портрет цивілізації тодішньої Франції чи Швейцарії кінця 20-их – початку 30-их років XX століття, коли він після раптової смерті
матері разом із близькими родичами подорожував цими країнами, бував у музеях та інших визначних місцях, відкривав для себе культуру епохи Середньовіччя. Під час навчання в Кембриджському університеті (Велика Британія) молодий Томас ще більше занурився в світ літератури та поезії, пишучи власні вірші. Та все ж почав відчувати особистісну кризу, тільки набагато глибшу, яка буває в людей його віку, тому що цінності, якими він жив з дитинства, почали в його очах танути. Смерть батька стала для нього найболючішою раною, внаслідок чого бунт і егоцентризм Томаса сягнув найвищого піку. Подальші роки, які автор описує в книзі, показують нам поступове відкриття порожнечі та беззмістовності власного буття, яке доводить до «дна розпачу». Внутрішній стан молодого Томаса відображений у таких його міркуваннях: «…правда життя така: що більше ти намагаєшся уникнути страждань, то більше страждаєш… Душі – як атлети: їм потрібні достойні суперники, щоб проходити через випробування… рости, розквітнути в силі й отримати нагороду, відповідну до їхніх можливостей». Довівши себе в Англії до фізичного стану, близького до смерті, автор «Семиярусної гори» зауважує: «Найгірше, що може трапитися з людиною в цьому житті,‒ це втрата уявлення про дійсність. Найгірше, що трапилось в житті зі мною,‒ це залежність моїх гріхів у мерзенному холоді та байдужості навіть перед обличчям смерті».
Вийти зі стану збайдужіння до всього молодому Томасу вдалося завдяки філософським працям та поезії, а згодом і богословським працям. Для нас, громадян суспільства, яке стає все більш глобалізованим і відкидає релігійні цінності, можуть стати в пригоді такі настанови: «Я порадив би звичайним вірним (якби хто потребував моєї поради) уникати будь-яких суперечок на релігійні теми, а особливо про існування Бога». Водночас ті, що хотіли б мати аргументи в дискусії про існування Бога, можуть взяти до уваги посилання Томаса Мертона на працю з XIV століття блаженного Дунса Скота Opus Oxoniens.
Віднайдення modus vivendi і внутрішнє потрясіння через відкриття присутності Бога ‒ наступний період Мертонової «одіссеї душі». Подорожуючи Італією, зокрема Римом, він досвідчує Бога через естетику величних храмів. У стінах римських базилік автор уперше в житті відчув, що таке прагнення щирої молитви. В часі канікул у Кембриджському університеті молодий Томас переїжджав час до часу до своїх дідуся та бабусі у США. Попри ще нестійкий мінімальний релігійний досвід він зауважує: «Взагалі-то мені ще вистачило здорового глузду розуміти, що шукати групу ідеальних людей, ідеальне суспільство, релігію чи церкву було б безглуздям…». Ця думка може і нас заторкнути, коли ми у своїх церковних середовищах іноді відчуваємо оте прагнення шукати всього ідеального і коли бачимо недоліки інших, то, може, знеохочуємося в добрих намірах…
У одній з рецензій про хроніку життя Томаса Мертона після смерті батька зауважено: «Численні ретроспективи автора дають змогу читачу заглибитися в компактний внутрішній світ пережиттів і роздумів, який був пов’язаний із зовнішнім чуттєвим життям, або родинним». Тому через пережиття в Томаса виробився критичний погляд на сучасний йому світ середини 30-их років, коли панували провоєнні й антинацистські тенденції. Автор внутрішньо дозріває до зустрічі з надприродним, однак не до кінця позбувається своїх людських травм, які повністю залікуються в подальших подіях. Він починає усвідомлювати, що «ще не винайшли поки бомби, яка б мала хоч наполовину таку ж руйнівну силу, як смертний гріх…». Невпорядковане життя Томаса під час навчання в Кембриджі завершилося фінансовими обмеженнями з боку рідного дядька, і тому він переїхав до маминих батьків у США. Покидаючи Англію, Томас уже мав переконання, що вона стала на той час зовсім іншою – «мерзенною», не такою, яку він любив у дитинстві. «Ми живемо в суспільстві, вся політика якого спрямована на те, щоб збудити кожен нерв у людському тілі і утримувати його у стані максимальної напруги…» Чи не ті самі духовні проблеми переживаємо ми в період значних геополітичних змін?
У час світоглядної кризи і відкидання цінностей «старої» Європи юнак захоплюється ідеями комунізму в Нью-Йорку, але ця ідеологія стає для нього занадто простою релігією. Він вважає комунізм «продуктом занепаду капіталістичної системи». Під час навчання в Колумбійському університеті Мертон відвідує зібрання, де пропагують ідеї Маркса і потім намагаються втілити їх у життя. Водночас критичний студент бачить різницю в задекларованих ідеях і реальних вчинках політиків. Та все ж пошук Бога і живої віри переважив у Мертоновій душі: «У кожній людині є природна потреба істинного розуміння Бога: ми народжені спраглими пізнавати й бачити Його, й інакше бути не може». Під час навчання в Колумбійському університеті він зустрів у своєму колі друзів студента-індуса Брахмарі, який приїхав до США цілковито бідним юнаком, та все ж зумів соціально інтегруватися в тодішнє американське суспільство. У бесідах Томаса Мертона з другом Брахмарі варте уваги питання місіонерства і релігійної мультикультуральності в Азії: «Серед головних причин невдач усіх християнських місіонерів проникнути в глиб мільйонних народів Азії він (Брахмарі – Авт.) називав той факт, що вони продовжували жити на набагато вищому суспільному рівні, аніж місцеві мешканці».
Розчарування колишнім собою та поступова деморалізація і фашизація світогляду сучасників призводила до подальшої туги Томаса за відкриттям себе самого в християнській вірі. Попри інтелектуальне зростання завдяки тогочасним трендовим літературним і філософським творам Томас Мертон усвідомлює, що дорога до справжнього християнства передбачає й низку інших кроків. «Як нас деколи вводять в оману прості ідеї, взяті з книг! Вони змушують нас думати, що ми справді розуміємо речі, щодо яких не маємо ніякого практичного досвіду взагалі». В епоху тиражування й популярності різної мотиваційної літератури у ділянках, наприклад, психології чи економіки, чи не накладається ця проблема й на частину нашої читаючої аудиторії?
Далі Томас Мертон описує хроніку свого входження у католицтво: хрещення, служіння як мирянина в спільноті Гарлема (Нью-Йорк) і врешті монашество. Він розмірковував перед Таїнством хрещення в латинському обряді про те, яку роль відіграє катехизація неофітів: «Якби люди краще розуміли, що означає бути наверненим із запеклого, дикого поганства, з духовного рівня канібалів або Стародавнього Риму до живої віри і до Церкви, вони ніколи не вважали би катехизацію чимось незначним і неважливим». У цих думках міститься досвід людини, яка це все пережила сама, будучи при цьому інтелектуалом міжвоєнного часу. Після хрещення Томас Мертон висловлює переконання: ким би людина не була за статусом, «земля, до якої її привів Бог, не така, як земля єгипетська, з якої людина вийшла». У подальшому молодий Томас намагався втілити в життя принцип «бути добрим католиком означає бути святим».
Вельми цікаво для тих осіб, які думають про монаший стан, побачити Мертонову дорогу. Він перейшов через сумніви, внутрішні муки, страх, прислухався до порад духовних провідників. Після невдалої спроби стати монахом-францисканцем успішно працював на посаді викладача англійської літератури і середньовіччя в Колумбійському університеті. «Поступова переміна мислення чітко помітна в цій книжці, як і в її порівнянні з пізнішими творами, творить образ людини, яка розвивається, яка націлена на осягнення обраної цілі, а одночасно не позбавлена людських зламів і реакцій на них», зазначено на польському літературознавчому сайті «Шухляда». Переживши глибокі для себе реколекції в монастирі трапістів у Гетсимані, за деякий час після роздумів Мертон вступив до цього ордену. На такий відважний, як на Томаса Мертона, крок спонукало його й заохочення баронеси Катерини де Гук, яка створила доми для просвіти темношкірих осіб у бідних кварталах Нью-Йорка (Гарлем), де Мертон як викладач Колумбійського університету коротко спробував себе в служінні просвітництвом. «Гарлем є мовби божественним актом звинувачення місту Нью-Йорк і людям, які живуть у середмісті і заробляють там гроші. Борделі Гарлема, його масова проституція, його банди наркоторговців і все інше є віддзеркаленням політичних перелюбств – численних й окультурених ‒ на Парк Авеню. (…) У певному сенсі Гарлем – це те, що Бог думає про Голлівуд», ‒ гостро характеризує автор «Семиярусної гори» тогочасну систему цінностей американської столиці.
Вступ до монастиря монахів-трапістів відбувся наступного дня після входження США у бойові дії Другої світової війни (за висновками медкомісії Мертон не підходив навіть на санітара). Ось як описує автор свій внутрішній стан, коли був прийнятий до ордену: «Я був вільний, я віднайшов свободу. Я належав Богові, а не самому собі, а належати Богові означає бути вільним від усіх хвилювань, скорбот і тривог, пов’язаних з цією землею і з любов’ю до земних речей». Для тих, що цікавляться особливостями служіння різних орденів Католицької Церкви, «Семиярусна гора» якраз є чудовим джерелом для знайомства з монахами-трапістами. У кожному їхньому монастирі, як зазначає Мертон, є такий напис: «Коли ж хто гадає, що він побожний, і свого язика не вгамовує, то своє серце обманює, марна побожність того». На сторінках книги мають місце влучні портрети Мертонових співбратів по новіціяту (перша монаша школа), короткі характеристики духовних наставників, священиків. Томас Мертон, обравши в Гетсимані монаше ім’я Maria Ludovicus, і далі підтримував зв’язки зі своїми колегами-інтелектуалами, родичами, і його приклад надихнув декого на прийняття католицької віри. «Дозрівання до того, щоби побачити себе в правді на противагу своїй колишній особистості, слабкості і їх прийнятті, поєднаному з глибокими філософськими і релігійними роздумами, починається власне із «Семиярусної гори», яку можна вважати досконалим вступом до розуміння особи і філософії Т. Мертона», ‒ зазначає авторка рецензії на польському літературознавчому сайті szuflada.net.
І наостанок подаю думки рецензентки Каміли Камінської про потенційну аудиторію цієї книги: «Припускаю, що «Семиярусна гора» сподобається кожному, хто шукає надії, миру, свободи та, основне, ‒ Бога. Т. Мертон описує семиярусну гору чистилища, яка так направду стосується всіх нас, не тільки майбутнього священика. (…) Варто пошукати в його житті вказівок, як нам поступати, як йти за голосом серця і врешті, як відчитувати знаки, які даються нам Господом». Адже сьогодні світ щораз більше приглушує наш голос серця через різні причини.
Ігор Скленар, доцент факультету журналістики Львівського нацуніверcитету ім. І. Франка
