Шлях до національного маніфесту: Греко-Католицька Церква і українське відродження в Галичині
Епізод другий
У XVIII – на початку ХІХ століття стараннями кількох поколінь унійних митрополитів та єпископів Греко-Католицька Церква ствердилась, захистила свої права і стала головним стрижнем українського суспільного життя. З’явилася ціла плеяда сумлінних та діяльних церковних діячів – інколи посередніх, хоча й старанних клириків середньої ланки, інколи блискучих та відомих – таких як Петро Білянський, який відкрив у Львові семінарію і український відділ при Львівському університеті, або Антін Ангелович, який попри сильний тиск з боку поляків та росіян і негаразди під час наполеонівських війн домігся відновлення знищеної росіянами греко-католицької Києво-Галицької митрополії.
Наступником Ангеловича став Михайло Левицький (1774 – 1858 рр. ) – священик, єпископ, згодом митрополит і кардинал, просвітник, меценат, чиї заслуги ще не повною мірою оцінені істориками. В минулій статті мовилося про формування так званої галицької церковної породи. Так от, Михайло Левицький був типовим її представником як дрібний шляхтич, син сільського священика. Станіславівська гімназія, «Барбареум» (українська семінарія у Відні), потім докторський ступінь. У 1798 році – висвячення на священика, згодом – викладання пасторального богослов’я у Львівському університеті. В 1813 році, через 15 років після висвячення, Левицький став єпископом-ординарієм у Перемишлі – древньому руському місті.
Єпископом Перемишльським Левицький був недовго – всього чотири роки. Водночас брав участь у Віденському конгресі, протестував проти релігійних утисків у Росії, відстоював права русинів та їхньої Церкви перед поляками. Мабуть, на цих переговорах цей стрункий красень із аристократичними манерами зміг здобути повагу і в цісаря, і в Папи, що й визначило його подальше переведення у Львів. Отже, займатися справами Перемишльської єпархії в Левицького не було часу. Але дещо зробити він встиг: найперше звернув увагу на нижанківського декана отця Івана Могильницького, який відкривав у своєму деканаті народні школи. У післявізитаційному акті Левицький писав:
«Подобалося нам, що в тій парохії, що стоїть під проводом Всечеснішого отця Декана, ми знайшли все найкраще. Тому похвалюємо душпастирську ревність всечеснішого о. Декана і заохочуємо його в Господі, щоби видержував в цій ревності Йому підчинених душпастирів».
Іван Могильницький (1778 – 1831 рр.) теж мав типову для свого часу біографію: виховувався в родині сільського пароха, навчався в парафіяльній школі, гімназії, Львівській семінарії, на богословському факультеті Віденського університету, одружився, був висвячений на диякона, згодом на священика, ще згодом став деканом. На цій посаді активно займався організацією народних шкіл, власним коштом видав Катехизис, написаний живою, народною мовою. Тут на нього й звернув увагу владика Левицький. Разом вони створили при єпархії дяко-вчительський інститут, який готував учителів для народних шкіл. Ректором його був Могильницький.
Також Левицький і Могильницький заснували в 1816 році «Товариство священиків греко-католицького обряду в Галичині для поширення письмами просвіти і культури серед вірних». Видавали релігійні й загальноосвітні книжки переважно народною мовою. До речі, це була перша українська наукова установа! Статут її писав Могильницький, а в передмові від імені єпископа зазначалося, що засновується це товариство, тому що «…ми пізнали під час канонічої візитації нашої єпархії, що в усіх місцевостях цілковито бракує книжок з катехитики й гомілетики, допомогою яких душпастирі користаються при поясненні Слова Божого і тлумаченні правил християнського життя і які вірні нашого обряду самі можуть використати для своєї духовної користі».
У рамках діяльності товариства Левицький видав Катехизис Могильницького, його ж-таки Буквар і водночас (уже будучи номінованим на митрополита) просував указ, який зобов’язував усіх деканів використовувати саме Катехизис Могильницького.
Отець Іван був одружений, тож Левицький не міг призначити його своїм наступником. Новим Перемишльським владикою він зробив Івана Снігурського (1784 – 1847 рр. ), людину тієї ж породи: із сільської священицької родини, яка навчалася у Самбірській гімназії, а потім отримала стипендію з релігійного фонду і поїхала продовжувати навчання у Львові. Там Снігурський давав приватні уроки, заробляючи цим собі на прожиття і підтримуючи овдовілу матір, а в 1804 році поїхав на навчання до Відня. Там його, студента, призначили служити при місцевій грекокатолицькій парафії, а потім дозволити викладати на богословському відділені у Віденському університеті, аж поки цісар (найімовірніше, за поданням Левицького) не призначив його Перемишльським єпископом. Головним помічником і найближчим соратником Снігурського мав стати інший протеже нового митрополита – той самий Могильницький, якого Левицький призначив крилошанином, митратом капітули і радником при консисторії. Тоді ж він став депутатом Галицького сейму і отримав від цісаря лицарське звання та австрійський герб. Так само став депутатом Сейму Снігурський.
Отже, новий єпископ і його вірний помічник та однодумець почали розвивати справу, започатковану Левицьким. Перші десять років займалися справами на периферії (створювали народні школи і запроваджували в них народну мову навчання, шукали книги для бібліотеки, збирали кошти). А потім світ побачив одразу два надважливі результати праці цих двох корифеїв – катедральний хор, який згодом став справжнім музичним училищем, і друкарню.
Любов до хорового співу пробудилася в серці Снігурського ще тоді, коли він у Відні почув співаків зі Східної України, які виконували літургію та псалмоспіви композитора Дмитра Бортнянського – українця, який працював у Петербурзі. І ось у 1828 році на доручення Снігурського професор богослов’я Йосиф Левицький замовив у Петербурзі «много партитур славного Бортнянського». Потім такі надходження стали систематичними. З часом перемишльський хор став взірцем для інших галицьких міст, і саме під його впливом у Західній Україні почала розвиватися музична культура. Серед протеже Снігурського був і Михайло Вербицький – автор музики українського Гімну.
Не менш значним здобутком стала й друкарня, яку єпископ викупив у поляка Я. Голумбієвського, одразу вибивши ще й дозвіл на заснування української друкарні в Перемишлі (перед тим усі книжки єпархія друкувала в Будапешті). Друкарня ця одразу ж почала друкувати підручники для народних шкіл, які й далі відкривали на теренах єпархії. Інспектором шкіл став Могильницький, він же стежив за підручниками, а ще, окрім букварів і катехизисів, написав «Граматику язика словенсько-руського». Передмову до неї під назвою «Відомість о руським язиці» потім видав українською і польською як окрему статтю, де доводив, що наша мова не є діалектом польської чи російської, не є різновидом церковнослов’янської, а повноцінною мовою східнослов’янської групи. Окремо отець Іван наголошував, що руська-українська мова походить ще з часів Київської Русі, Галицько-Волинського королівства та Польсько-Литовської доби: «Народ може втратити державність свою, але його народність і мова назавжди лишаються у його власності, і ніяка сила не може відібрати їх в нього. Панування, під яким народ перебуває, народності його не змінює. Чехи чи угорці під пануванням австрійським так само залишаються чехами і угорцями. Так само і з русинами – кілька століть вже пройшло, як зникла держава руська, закладена Володимиром, але мова руська живе і жити буде в устах русинів поміж іншими слов’янськими мовами».
При цьому Могильницький наголошував на спільності цієї мови для всіх земель «Малої та Червоної Русі», чітко відокремлював руський народ і мову від російського народу і мови, вважаючи, що назви «Росія» і «російський народ» походять із XVIII століття, а перед тим були «Московія» і «московити».
Помер Могильницький під час епідемії холери, а свій маєток заповів Церкві з умовою, щоб доходи від нього йшли на стипендії для гімназистів з бідних священицьких родин. Варто зазначити, що благодійником він був ще за життя: не маючи власних дітей, брав на виховання сиріток, а потім влаштовував їхні шлюби з гідними церковниками, у тому числі і з Закарпаття. У цьому, треба сказати, був стратегічний розрахунок – тісніше поєднати два «полюси» Карпат, але про це пізніше.
Благодійництвом займався і владика Снігурський: підтримував молодих українських літераторів, виплачуючи їм гонорари з власної кишені. А ще відновив Братство святого Миколая в Перемишлі, яке займалося охороною пам’яток старовини і допомагало бідним студентам. Останній пункт був особливо близьким владиці, бо свого часу він сам отримав путівку у велике життя завдяки стипендії від релігійного фонду. Паралельно заснував фонд допомоги вдовам і сиротам, був одним із засновників товариства «Просвіта» на Прикарпатті, а під кінець життя відкрив духовну семінарію в Перемишлі – другу в Галичині.
Отож, стараннями Снігурського та Могильницького у Перемишльській єпархії були відкриті близько 400 парафіяльних шкіл, понад 20 тривіальних (середніх) і дві головні, окрім семінарій, хору і музичного училища. Талановиті студенти отримували стипендії. В школах запроваджували викладання народною мовою (та й у повсякденному житті заохочували послуговуватись нею) \.
Звісно, цей перемишльський гурток не діяв самостійно – зі Львова Снігурському та Могильницькому допомагав професор Іван Лаврівський, а загальну підтримку та керівництво здійснював митрополит Михайло Левицький. Цей талановитий владика, мабуть, найвидатніший в історії після Андрея Шептицького, поширював перемишльські доробки на усю українську Галичину – шкільництво, розвиток народної мови. Паралельно заснував товариство тверезого життя та дбав, аби парафіяльні священики відповідали тим високим стандартам, які він встановив: народна мова, освіченість, тверезість. Водночас робив усе, щоб піднести престиж української Церкви. Сам себе митрополит навмисне позиціонував як князь Церкви і поводився відповідно, а титулування його кардиналом і примасом Галичини (нечувана тоді честь для українця) було логічним завершенням його прагнень. Одним із символічних кроків митрополита було повернення в церковну власність зачиненого австрійцями Унівського монастиря. Тут Левицький влаштував свою літню резиденцію і звідси керував церковним життям. Через кількадесят років Шептицький влаштує тут студитський монастир.
Ще одним проектом Левицького було приєднання до Галицької митрополії закарпатської Греко-Католицької Церкви. Спільно зі Снігурським він висвятив майбутнього Мукачівського єпископа Василя Поповича. З часом Папа Лев ХІІІ оприлюднив план об’єднання двох руських Церков, але угорці повстали проти цього. Так само не мали успіху протестації митрополита, зате всі його (і його однодумців) заходи з відкриття та розвитку народних шкіл, просвітництва, запровадження народної мови у церковний обіг увінчалися неабияким успіхом. Понад те, призвели до таких стрімких і якісних змін у нашій Церкві, що вже у 1830-их роках між старим і новим поколіннями священиків ледь на настала криза. Але про це в наступному числі журналу.
А поки що варто завітати до Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького і подивитися на портрети Могильницького, Снігурського та передусім на розкішний парадний портрет митрополита Левицького. Інтелігентне обличчя, поважна постава – справжній князь Церкви.
Віктор Заславський, історик, співробітник Жовківського музею, публіцист
