Хотів би покласти в основу своїх міркувань знамениті слова пророка Єзекиїла:
«Я зроблю з них один народ на моїй землі, на горах ізраїльських… і не будуть більш розділені на два царства. Вони не будуть більш себе сквернити бовванами своїми, гидотами своїми, і всіма гріхами своїми. Я їх вирятую від усіх їхніх відступств, якими вони грішили, і очищу їх і вони будуть моїм народом, а я – їхнім Богом» (Єз. 37, 22–23).
Є в цих словах щонайменше дві передумови, які уможливлюють буття народом: перша – подолання розділеності і друга – очищення людей від усіх гидот його, від усіх гріхів його. Їх іще можна було б назвати національною та моральною суб’єктністю.
Можна навіть не наголошувати на тому, що ці передумови є для нас не лише актуальними, а так, як і для стародавнього Ізраїлю – парадигматичними. Тому я дозволю собі ще і ще раз зупинитися на цих пунктах. І хотів би, щоб у моїх словах звучала не так пам’ять про минулі чвари, як осторога перед майбутніми розколами.
Єдність як передумова національної суб’єктності
Важко навіть перелічити, скільки великих провідників України говорили про брак єдності. Звичайно ж, опорою для нас є ціла наука про єдність і шкоду від роздорів, яка належить Митрополиту Андреєві Шептицькому. Його думки сьогодні вже добре знані, але я все одно повторю їх:
«Не треба Україні інших ворогів, коли самі українці українцям є ворогами, які одне одного ненавидять і навіть не соромляться вже тієї ненависті! Христос сказав: «Кожне царство, розділене саме в собі, запустіє, і дім на дім впаде […]» (Лк. 11, 18). Як довго не буде між нами християнської єдності, так довго й найслабший супротивник буде від нас сильніший! Як довго у національних справах більше пам’ятатимуть українці про власне індивідуальне добро, так довго загальна справа не буде могти успішно розвиватися. Бо тої загальної справи просто не буде, бо не буде її у свідомості й у совісті людей! ».
Але не без великого страху доводиться нам самих себе спитати, чи не страждає організм нашого народу – якщо наш нарід можна організмом назвати – на якусь моральну гемофілію, яка спричинює те, що кожна найменша рана є неначе невиліковною. Чому кожне непорозуміння між українцями, яке, як здається, можна було б легко усунути, переходить так часто у хронічний стан антагонізмів, спорів, яким нема кінця?!
Біль Митрополита повною мірою поділяв і Патріарх Йосиф Сліпий:
«Наша загальна національна хиба – роз’єднування і розбивання, свари і чвари. Ми радо схлібляємо і коримося чужим, щоби могти суперничати між собою і шкодити рідній справі. Дав би Бог, щоб опам’яталися ми всі від гори додолу і думали про майбутнє добро України і її Церкви, щоб закинули свої амбіції, і самсобіпанські вольності і користі, а Бога й Україну видвигнули як провідну ідею нашого життя, думок і діл!».
Якщо би так зібрати всі молитви й заклинання великих українців, присвячені темі єдності, то вийшла б велика Антологія національної суб’єктності. При цьому більшість наших провідників говорили і про роль Церкви у лікуванні поділів. Усі вони могли б повторити слова Митрополита Андрея:
«Якщо християнські різні Церкви в Україні мають сповнити завдання дати українському народові єдність, [вони] мусять позбутися того духу розколу і ненависті, який спричинює, що Українець Українцеві – ворог. Усі, скільки нас є, мусимо зробити все, що можемо, щоб помиритися і в собі самих побороти духа розколу і ворожнечі щодо братів».
Світлої пам’яті Блаженніший Любомир, який, до речі, у своєму посланні «Один Божий народ на Київських горах» узяв слова Єзекиїла за основу, також говорив про роль єдиної Церкви:
«На нашу думку, шлях до відродження цієї віри лежить, зокрема, через відродження єдиної Київської Церкви у єдиному Патріархаті. Натхненна прикладом святих страстотерпців Бориса і Гліба, вона очистить свою пам’ять від болю історичних кривд і загоїть глибокі рани розколів».
Отож, бути народом – важка ноша, і свій іспит перед Богом ми ще явно не склали. І коли я кажу «ми», то маю на увазі і українські Церкви, і нас усіх як громадян своєї країни. І коли я кажу про складання іспиту, то маю на увазі не підписання якогось урочистого акта примирення (хоч і він би не завадив), а передусім мозольну працю задля блокування отого гена ворожнечі, задля лікування отієї гемофілії, яка може проявитися будь-якої миті.
Для цього батьки мають оповідати дітям перед сном казки про те, як брак єдності робив народ жертвою Дванадцятиголового Змія. У школі вчителі мають привчати дітей миритися і співдіяти разом. В університетах професура має вчити студентів творити мережі довіри й солідарності. І в храмах люди мають усвідомлювати, що Бог промовляє до них не лише з ікон, а й зі стражденних облич їхнього оточення. А Правда втілена не так у церковних доктринах, як у любові, за якою Христос має впізнати Своїх учнів.
Духовне очищення народу як передумова моральної суб’єктності
Слова Єзекиїла про духовне очищення означають лиш одне: люди не зможуть бути Народом, якщо не стануть моральним тілом. Саме з цією думкою і проривався до наших умів та сердець Митрополит Андрей Шептицький, формулюючи своє послання «Наша державність», або, як його часто називають, «Як нам будувати Рідну Хату?»:
«Такою могутньою та такою, що забезпечує щастя всім громадянам організацією може бути Батьківщина тільки тоді, коли не буде цілістю, складеною штучно з різних і різнорідних частин, а подібним до моноліту організмом, себто тілом, оживленим одним духом, … [буде] не тільки матеріальним, а й моральним тілом».
Ось вам і концепція моральної суб’єктності – «морального тіла», виписана Шептицьким рівно 75 років тому!
Патріарх Йосиф писав у своєму «Завіщанні» про своє завдання в діаспорі після свого звільнення:
«Треба було знову починати працю відродження в самому корені, від самих основ. А основи я бачив в науці, молитві, праці і християнському праведному житті».
Якби ми жили в час Івана Предтечі, то щоб спонукати суспільство до духовного очищення, надягнули б власяницю, споживали сарану й дикий мед та волали б до людей з пустелі. У середні віки ми стали б свідками появи нового релігійного руху чи, якщо хочете, нового монашого чину, який поставив би собі за мету відвернути людей від гріха.
Як виглядатиме духовне очищення сьогодні, у час ґаджетів і вай-фаю, я не знаю. Знаю лише, що воно мусить відбутися. Без цього не запрацюють жодні політичні проекти чи економічні програми. Без цього Україна не набуде своєї новітньої суб’єктності. Без цього Східна Європа і далі борсатиметься в епігонстві та імітаціях, не будучи спроможною сказати своє цивілізаційне слово.
Перебуваючи тут, у Києві, я додам до цього переліку ще й згадку про цивілізаційне піднесення Києва. Воно є нашим завданням і водночас нашим єдиним шансом. Бо якщо взагалі є таке поняття, як «дух землі», то він не терпить будьяких ідеологічних симулякрів та імітацій. Якщо відродженому Києву справді призначено в творчому пориві сформувати нові сенси, то це можуть зробити лише вільні й духовно збагачені люди, звільнені від моральних пошестей сьогодення.
Отож, не нові передвиборчі політтехнологічні проекти з вигадливими бігбордами потрібні сьогодні Україні, а масовий рух за моральне відродження суспільства.
А на якій території відбуватиметься оця невидима битва за преображений Київ? У самому Києві чи, може, в Галичині або ж у краї козацької Січі? Щодо цього маємо дуже цікаву підказку Патріарха Йосифа Сліпого:
«До кого належить молодь – до того і майбутнє. Молода душа – це терен боротьби, де рішається питання, чи суспільність має бути християнською чи безбожною. Вже замолоду рішається і стелиться дорога життя людини, і залежить від того, чи зародки доброго чи зла візьмуть верх».
Ось чому саме молодь є сьогодні для наших Церков місійною територією. Ось чому напевно не буде великого гріха, якщо перефразувати відомий стих із Матея (25, 36) і доповнити його такими словами: «Я молодим був на роздоріжжі – і ви прийшли до мене».
Тому я вірю, що саме нинішній молоді, яка вже не є «гомо совєтікус», вдасться нарешті подолати розколи й набути моральної суб’єктності, а тому й стати нарешті Народом, якому єдиним Пастирем буде Бог.
Мирослав Маринович, Директор Інституту релігії і суспільства, віце-ректор УКУ
