(М.Д.) – Наслідки ядерної аварії, яка сталась 26 квітня 1986 року на Чорнобильській атомній електростанції, далі тяжать на українське населення. Ми мали нагоду зустріти людину, яку було вислано в Чорнобиль для виконання робіт, пов’язаних із ліквідацією наслідків аварії. Це о. Михайло Гаврилів, відомий як монах-василіянин, який від років їздить по країні й несе добре слово поміж народ.
Слава Ісусу Христу, шановний отче! Як мені відомо, ви перший український греко-католицький священик, який був висланий в Чорнобиль. Чи можете нам розказати про умови, за якими ви туди поїхали, і про умови, які ви зустріли на місці?
М.Г. — Справді, в 1987 році, в вересні місяці, військомат призвав мене до армії, на т. зв. спеціяльну службу. Ми не знали, куди ми їдемо, а потім виявилося, що ми поїхали в Чорнобиль. Чому саме мене призвали до армії, — це ясно. Тому, що ми в той час дуже активно займалися справою легалізації Української Греко-католицької Церкви. Зокрема велику роботу в цьому напрямі робив Комітет Захисту Греко-католицької Церкви, в якому працювали Йосиф Тереля, о. Григорій Будзинський, пані Стефанія Січко та багато інших. Тому те було невигідне властям, які на той час ще серйозно не думали про легалізацію нашої Церкви і не передбачали, що Ґорбачов поїде до Риму і буде зустрічатися з Папою. І тому вони вирішили в якийсь спосіб ізолювати тих людей, які займаються такою діяльністю. На той час таких людей було небагато. Тоді панував ще такий, знаєте, страх і загальна непевність: що буде дальше? Мене вирішили забрати в Чорнобиль. Але я дуже вдячний Богові, що я в тому Чорнобилі побував. Це дивно звучить, але то справді є провидіння Боже.
Ну, що в Чорнобилі можна побачити? Перше за все хочу сказати, що там ніхто не співає пісень. Де люди не співають пісень і де вони не є веселі, то там є сумне місце. І чим ми там займалися? Ми займалися ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції, яка сталася 26 квітня 1986 року. Захоронювали ми там, так як то кажуть військовою мовою, заражені об’єкти і ті солдати, які безпосередньо захоронювали ті заражені об’єкти, вони бували дуже близько від реактора, бо фактично там робота щойно проводилася. Я працював опалювачем — кочегаром на котельні, на тому пункті, де милися солдати, які поверталися із зони. Умови для життя там важкі. Перш за все важко психологічно витримувати те гнітюче напруження, важко ввесь час знаходитися в невідомості і перед тим невидимим ворогом, яким є радіяція.
Дуже є важко, але що стосується побутового життя, то можна сказати: там створені добрі умови для солдатів. Мається на увазі житло, хоч палати може й тісні, їжа там дуже калорійна і високоякісна. Також кожної неділі приїздили з концертами різні групи. І навіть досить поважні, такі як з Київської філармонії. Я ще хочу сказати, що трохи мало інформують солдатів про те, що діється в самому Чорнобилі, і які є пляни на майбутнє. Може, тепер більше про це говорять, але тоді говорилось дуже мало, і солдати були цим незадоволені.
М.Д. — Хочу спитати вас, чи ви, як священик, сповняли там якусь спеціяльну місію?
М.Г. — Так. Коли я приїхав до Чорнобиля, то я сказав, що я виконую 62, 63 статтю Конституції СРСР, тобто я служу в армії. Це є мій почесний обов’язок, як записано в Конституції. Але я хочу, щоб ви, командири, теж з почуттям почесного обов’язку виконували 52 статтю Конституції СРСР, себто дали мені право й можливість відправляти Службу Божу, бо я греко-католицький священик. І вони на перший раз мені дозволили, усно, правда, ходити в ліс і там молитися, тобто відправляти Службу Божу в тому ж лісі. Ні, в лісі мені не було цікаво відправляти Службу Божу, тому я пішов поза ліс і знайшов таких віруючих людей, в хаті котрих я відправляв Службу Божу. Й треба сказати, що ці православні люди дуже радо мене зустріли і молилися разом зі мною. І так, в недовгому часі, за тих два з половиною місяці, що я там був, я розгорнув таки дуже широку місіонерську діяльність в селах Чорнобильської зони. І коли вже мене звільняли з Чорнобиля, то сам політрук сказав: «Забирайся, щоб твого духу тут не було, тому що ти зробиш мені тут уніятський полк». Будучи в Чорнобильській зоні, я звичайно читав вечорами солдатам Євангеліє, відповідав на їх релігійні питання. І справді це була місія. А тепер я хочу ще сказати, що незабаром буде надрукована (так сподіваюся) в Канаді книжка-нарис про Чорнобиль, про моє перебування в Чорнобилі, про ті всі умови, в яких живуть солдати. Вона буде називатися «Зірка Чорнобиль дивиться на нас». Ну, це шотландський письменник Кронін написав таку книжку «Зірки дивляться на нас», і тут нав’язується і до тої книжки шотландського письменника Кроніна, і до зірки чорнобиль-полин, яка, як знаємо в Апокаліпсі, мала впасти на землю і затруїти третю частину. А треба сказати, що в Чорнобилі служать солдати від 30 до 45 років, то, так би мовити, демографічний підхід до цієї справи, тому що від тридцяти років, правдоподібно, вже в сім’ях дітей не народжується. І тому вважають, що краще брати саме таких, від 30 років і більше, бо в них в сім’ї діти вже не будуть народжуватися, бо якби народилися, будуть вони, звичайно, хворими. Чорнобиль — це є велика проблема. Про це зараз багато пишуть і говорять. Чорнобиль — це також справа милосердя, і я думаю, що кожна людина, яка вболіває за долю своєї батьківщини — України, а навіть скажу ширше — нашої землі, повинна дуже уважно придивлятися до тих екологічних умов, в яких живе й бореться за чистоту нашої плянети, тому що екологічне забруднення — це є щось страшне, що може нас знищити навіть без війни. Чорнобиль — це велике попередженя.
М.Д. — Ви сказали, що в Чорнобилі ніхто не співає пісень, значить — люди сумні, без надії. Як ви могли їм подати якусь надію на дальше життя?
М.Г. — Віруючій людині легше, тому що віруюча людина знає одну велику правду, що її життя не закінчується смертю, що вона буде жити дальше, і що вона очікує загального воскресіння мертвих, і що рано чи пізно доведеться вмирати. Це не є якась ілюзія, як кажуть атеїсти, а віра в реальне потойбічне життя. І з такими людьми легше. Всі люди, які працювали в нашій військовій частині Прикарпатського військового округу, власне, були віруючими людьми, і тому, коли я їм увечері читав Євангеліє, вони дуже уважно слухали. Тільки один в нашій 32-ій палаті, де ми знаходилися, з Волині, заявив, що він не має віри в Бога. Решта всі, а там також були й інші волиняни, ніхто такого не сказав. їм була дивною тільки одна річ. Як можна прощати ворогам і підставляти ліву щоку, коли б’ють по правій? Оце єдина була для них проблема. Але Євангеліє справляло на них сильне враження. І я скажу навіть більше: як священик, я ніколи не зустрічав, щоб люди так уважно слухали Боже слово, як там. Отже, я думаю, що в нормальній країні, в нормальних умовинах, де людина є вільною, де Церква є вільною, було би дуже добре, щоб ті солдати, які працюють над ліквідацією наслідків якоїсь аварії на атомній електростанції, мали можливість самим читати Боже Слово, щоб вони могли слухати це Слово, щоб там було Святе Письмо, щоб там було розп’яття, щоб там була якась каплиця, де солдати могли б сповідатися, приймати Святе Причастя, могли б навіть мати якесь інше приміщення, в якому могли б, скажімо, збиратися і молитися. І саме на це теж треба звернути увагу. Я, як священик, перебуваючи там, відчув, що солдати того хотіли, що це була б для них велика заохота і підтримка у їхній нелегкій праці, бо вони виконують дуже шляхетну працю. Теж дійсно є великий ризик, підставляти себе на вплив нуклеарних випромінювань і знати про те, що це може мати фатальні наслідки для їхнього здоров’я.
М.Д. — Чи ви змогли їх переконати, що Бог сильніший від радіяції?
М.Г. — Я так не ставив питання, що Бог сильніший від радіяції, що Він може, так би мовити, дати їм здоров’я. Але я хотів їм сказати, що Бог ту їхню працю може дуже рясно благословити, тому що вони виконували велике діло милосердя і навіть патріотичну велику справу перед рідною батьківщиною — Україною. Тому що вони рятують Україну від тих страшних наслідків аварії, і що Бог їх буде винагороджувати тут великими ласками і потім, по смерті, в небі, тобто освятити, осакралізувати ту їхню діяльність в тому Чорнобилі. То є важливе, щоб вони то зрозуміли, щоб перемінити ту їхню працю з примусової — у шляхетну. Важливе, щоб вони розуміли, що їх не загнали тут примусово працювати, що вони мусять відпрацювати, але щоб вони, опинившись там примусово, змогли цю працю перемінити в службу іншим людям. Служити іншим — то вже є справа милосердя.
М.Д. — Дякую, отче, за таке цікаве і завжди актуальне інтерв’ю.
М.Г. — Прошу дуже. Слава Ісусу Христу!
Д-р Михайло Димид зустрів о. Михайла Гавриліва в Берліні в травні 1990 р.