Три великі історичні події стались в останньому часі, на початку другої половини 1990 року на Україні, а ними є: 1. Проголошення «Деклярації про державний суверенітет України», що був проголошений 16 липня 1990 p.; 2. Київ — столиця України — після довгих, довгих років уперше, 24 липня 1990 p., у вечірніх годинах побачив посвячений свій, національний синьо-жовтий прапор, офіційно прийнятий, на будинку Київської Ради народніх депутатів; 3. Собор св. Юра у Львові, що є символом Української Католицької Церкви, після 44 років знову опинився у руках первісних власників. У празник Преображення Господнього, також відомий під назвою Спаса, коли святять овочі, 19 серпня 1990 р. була вперше, після довгих років, відправлена торжественна Служба Божа, яку довершили владики і священики Української Католицької Церкви на чолі з правлячим Митрополитом, Блаженнішим Володимиром Стернюком, при багаточисленній участі вірних. Всі ці названі великої ваги і значення історичні події відбулись мирно, без насилля, без кровопролиття, що має особливе значення у винятковому процесі відродження України.
Для оцінки цих, мабуть неповторних, унікальних і непроминальних подій треба мати відповідну відстань часу, себто належну перспективу, щоб їх належно зважити. Ми їх прийняли із захопленням, із радістю і сльозами на очах, бо ж вони ще не так давно були для нас неосяжними, а сьогодні стаються незаперечною дійсністю. З другої сторони, коли ми на ці події глянемо навіть з недалекої перспективи минулого, коли про щось подібного було страшно подумати, а за висловлене слово, думку одержувано ім’я «зрадника», «українського буржуазного націоналіста» і т.д., за що безоглядно і суворо судили — карали строками довгих ув’язнень і заслань. Якщо на ці події глянути з такої перспективи, то ми побачимо їх особливе історичне значення, ми побачимо воскресаючу Україну і, що найважливіше, ми побачимо у тому всьому Божий палець. На повалених церквах невідклично будуть виростати Божі храми, Божі хрести.
Ще кілька років тому ми були безпорадні, навіть не могли подумати, як можна було допомогти нашій катакомбній Українській Католицькій Церкві і жорстоко поневоленому українському народові, якому вже і мову відібрано у його складній і тотально знищувальній ситуації. Не було найменших познак на внутрішню революцію, чого ми проти логіки сподівались, а ще менше на зовнішню інтервенцію. Така була дійсність. Процеси, що відбуваються під сучасну пору в Радянському Союзі, а тим самим і в Україні, не мають жодних паралель, жодних подібностей, вони є унікальними і мабуть неповторними в історії людства.
Трудно логічно пояснити, як вчорашні деякі комуністичні діячі сталінського терору і брежнєвського застою, які безжалісно, свідомо знищували найменші паростки української духовости, говорили про злиття народів, себто про один радянський народ, непримушено і добровільно приймали Деклярацію про державний суверенітет України і постанову , щоб офіційно у столиці України — Києві, де все ще, без найменшого сумніву, домінує імперський російський дух, повівав на будинку Київської Ради національний синьо-жовтий прапор. До речі, це одна з перших національних познак столиці України — Києва, що він є український, що історія України не починається з моментом комуністичної влади в Україні, але від древніх часів Аскольда і Дира, Олега, рівноапостольного князя Хрестителя Руси-України Володимира і т.д.
Собор св. Юра у Львові був не тільки твердинею Української Католицької Церкви, але всього українського народу. Коли вмовк Київ, тоді заговорив Львів. З Львівської гірки св. Юра Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький обороняв перед польською владою й Українську Православну Церкву. Коли Сталін на спілку з московським Патріярхом Алєксієм ліквідували УКЦеркву, то їм не йшлося тільки про Церкву, але про те, щоб убити українського духа. Це було не випадковим, і тому так відбувався затяжний бій, і тому так довго Московська патріярхія відмовилась віддати собор св. Юра у Львові.
Здавалось, що у процесі загального національно-політичного зрушення найлегше буде знайти зрозуміння до полагодження релігійно-церковних питань зі сторони російсько-церковних кіл, а зокрема Московської патріярхії. На жаль, дійсність виявилася протилежною. До питання розв’язки Української Католицької Церкви мали більше зрозуміня світські, а навіть невіруючі, як віруючі Московської патріярхії на чолі з її ієрархією. Це вони насильно, не по-християнському держали собор св. Юра, не передаючи його первісним власникам. Це вони привозили до Львова з добрим знанням української мови російських священиків, щоб під мурами св. Юра відправляти св. Літургії. Це вони вдержували «бабушок» і «дєдушок», які ніби мали перерішувати, кому належить собор св. Юра. Навіть в останній хвилині новообраний московський Патріярх Алексій телеграмою до українців-католиків перестерігав, щоб не перебирали собору св. Юра, застрашуючи, що це матиме погані наслідки.
Телеграма московського патріярха не мала жодного впливу на вирішену постанову, і процес перебрання св. Юра, який відбувся без насилля, мирно і законно. У празник Преображення Господнього, 19 серпня 1990 p., що залишиться історичною датою, після 44 років переслідування, приниження і цькувань, була відправлена торжественна Служба Божа при великому здвизі вірних (300 тисяч), яку довершив Владика Володимир Стернюк у сослуженні 5 владик і 35 священиків. Це велике торжество привітав Патріярх Мирослав-Іван Любачівський. Привітання друкуємо побіч. Мабуть, Львів ще такої радости і торжества не переживав. Це був справжній вияв повноти українського Львова.
Всі три названі історичні події є визначальними у невідкличному поході нескореного українського духа народу до повної незалежности християнської України. І городи України знову засіяють хрестами перемоги.
М. Г.
