Ваша Святосте, Високопреосвященніші і Преосвященні Владики!
«Слава святій, єдиносущній, животворящій і нероздільній Тройці,
Отцю, і Сину, і Святому Духові».
Після довгих десятиліть ієрархія Києво-Галицької Церкви і всієї Руси за Божим благословенням прийшла й обіймає спільного Батька «Церкви, що в ній предсідає в любові» (св. Ігнатій Богоносець). Ми щиро і довго молилися в ділах покаяння, щоб ця щаслива хвилина прийшла, і тужили за її світанком. Нас супроводжують сотки тисяч українських мучеників за віру, мільйони ісповідників, що віддали життя за вірність Церкві і святій справі єдности і які сьогодні радіють з нами на небесних висотах. Про цих сказав наш Святіший Отець Папа Іван-Павло II: «Ця Церква впродовж поколінь, протягом сторіч виявляла завжди велику вірність супроти Апостольського Престолу, супроти єпископів Риму, супроти Папи. Ця вірність зобов’язує нас, зобов’язує мене, в цьому випадку, бути однаково вірним їм» (Оссерваторе Романо, 18-19 січня 1988).
Цю вірність, Святіший Отче, Ви нам повсякчасно доказуєте і завдяки їй ми приходимо до Вас сьогодні як Церква вже з тисячолітньою християнською традицією, яка від часів свого Хрестителя св. Володимира зберігала єдність із Вселенською Церквою і повну спільність із християнським Сходом. Так. як Митрополит Михайло Рогоза й інші наші великі Отці Київської Церкви в часі Берестейського Собору 1596 року, так і ми, ієрархи-нащадки цієї ж Церкви, заявляємо нашу Віру перед Вашою Святістю, підтверджуючи повноту нашої церковної єдности. Ми дякуємо Вашій Святості за повсякчасну піддержку нашій Церкві, яку Ви виявляєте впродовж Вашого понтифікату і завдяки якій ця наша радісна зустріч з Петром у Римі стала дійсністю.
Перед нами стоїть завдання запевнити і закріпити існування нашої прадідівської Греко-Католицької Української Церкви на рідних землях, бо це передумова до нашого апостоляту і праці серед нашого народу. Щоправда, зупинився час переслідування нашої Церкви в Україні, але її боротьба за існування і діяльність продовжується. Ми заявляємо тут спільно перед світом, що наша Церква живе і вмирати не хоче, бо вона має сповнити своє завдання, яке намітив ще Папа Урбан VIII: «Через Вас, мої Русини, надіюся навернути Схід», — і вважаємо, що наша єдність з Апостольським Престолом не сміє стати причиною дальших понижень чи непорозумінь. Ми є нерозлучною частиною Вселенської Церкви, ми є Церквою Київського обряду в злуці з Петровою скалою, з якою були з’єднані в першому тисячолітті всі Церкви.
Відомо, що Українську Греко-Католицьку Церкву перед 45 роками поставлено поза законом і ми сьогодні очікуємо від держави регабілітації і її повної легалізації як правної особи. Все це поможе нам піднестися на власні ноги, загоїть наші рани і дасть нам силу допомогти нашому народові віднайти світло Христової Євангелії. Це теж не буде ні на шкоду, ні на пониження іншим Церквам, які були теж переслідувані, хоч не перебували у катакомбах.
Не дивлячись на важке минуле між нашою та Православною Церквою, коли ми були багато разів скривдженими, ми є готові простити, забути і почати способи нового співжиття на основі правди, справедливости й любови, так як ми це вже зробили напередодні великого Ювілею Тисячоліття Хрещення Київської Руси.
Ми дякуємо Вам, Святіший Отче, що скликали нас до себе, до вічного міста Риму, як до дому Батька, і будете вислуховувати слова про наші потреби і просьби на майбутнє. Одначе, наша вдячність ще більше тому, що цим нашим збором Ви підкреслюєте канонічну й еклезіяльну єдність всієї нашої Церкви в Україні й на поселеннях, яка проіснувала лихоліття в союзі любови.
Ми гаряче бажаємо вислухати голос наших Владик з України і ми знаємо, що любов та єдність пануватимуть і Бог миру буде між усіма нами (див. 2 Кр. 13, 11).
З цим упованням на Бога і його Пресвяту Матір починаємо цю нашу братню зустріч, на яку призиваємо благословення Отця, і Сина і Святого Духа. Амінь.
Ватикан, 25 червня 1990 р.
+ Мирослав І. Кардинал Любачівський
