У попередніх числах журнала ми інформували про зустріч Ватиканської делегації з представниками Московської патріярхії та представниками Української Католицької Церкви в Україні. Ми у наших підміченнях підкреслили, що Українська Католицька Церква стала безіменною, бо ж у назві прикметник «українська» викинено, а залишилось «католицька церква східнього обряду». Ми надіялись, що це якийсь недогляд, але, як бачимо з документів з чотиристороньої Комісії, що це стало дійсністю. Це було одною з точок протесту Архиєпископа Володимира Стернюка, що причинила до залишення залі нарад. В останньому числі «Патріярхату» ми подали інформацію, що Владика В. Стернюк залишив залю нарад. Тут друкуємо офіційний документ — становище українських єпископів Української Греко-католицької Церкви в Україні, у якому у чотирнадцяти точках з’ясовані вимоги нашої Церкви. Названі вимоги повністю піддержує Патріярх Мирослав-Іван. На нашу скромну думку, ці вимоги не ставлять особливих передумов для дальших переговорів, але без деяких не можна приступати до будь-яких розмов.
На жаль, з дальших двох документів чи радше одного документу і статті, про це немає ні згадки, а це є справа визнати недійсним під кожним оглядом т.зв. «собор» з 1946 р. у Львові. З цієї ґенези треба виходити, тоді всі інші похідні проблеми від них матимуть відмінні виміри. У «Зверненні чотиристоронньої Комісії», яке підписав ватиканський представник архиєп. Марусин і митроп. Методій від Московської патріярхії, як також у наступній статті, яка з’явилась у «Сільських вістях», за 30 березня 1990 p., пишеться і наголошується, щоб в переході легалізації не вживати насильства, що зовсім правильно, але варто було хоч десь одним словом згадати, що проблема, яку розглядають і в справі її договорюються, сталась у наслідок безоглядного насильства. Чому ватиканські представники бояться назвати правду, а Московська патріярхія ухиляється цю ж незаперечну правду визнати й засудити?
Ми вже тут згадали, що обговорюється і домовляється про безіменну якусь католицьку, східнього обряду, Церкву, але не про українську чи греко-католицьку. Це ж наявна образа. Просимо звернути увагу, що у надрукованому Зверненні…, що його підписав Владика Марусин, є написано: «католиками східнього обряду», а в дужках — (греко-католиками). Нам невідомо, чи так написано у офіційному документі, бо цей документ передруковано з газети Стемфордської єпархії «Сівач» за 22 квітня ц.р. Згідно із становищем владик Української Католицької Церкви в Україні, домовлення і всякі звернення, де іде мова про безіменну католицьку церкву східнього обряду, за яку розписався з рамени Ватикану арх. Марусин з представником Московської патріярхії, є неважними.
Окрему увагу бажаємо звернути на статтю, що з’явилась у «Сільських вістях» за 30 березня 1990 р. під назвою «Діяти мудро, відповідально», автором якої є П. Юрченко. Стаття написана ніби розважно, розбірно і навіть переконливо, але автор не договорює до кінця і не іде до генези самої проблеми. Звичайно, так краще, бо все випливає логічно і гладко, дивіться, що маєте, і користайте, а воно так просто і гладко не є.
П. Юрченко наголошує, що, мовляв, до цих справ не повинні втручатись позацерковні організації, бо, мовляв, вони роблять мітинги і безпотрібну пропаганду. Очевидно при цьому не забуває згадати, щоб не було насилля… Як вже вище було сказано, що насилля було в корені і його виявив не тільки Сталін, але ж Московська патріярхія. Автор схвалює, що підсумкове комюніке підписали тільки представник Ватикану арх. Марусин і представник Московської патріярхії митроп. Методій. І тут сталась дискримінація. Чому ж не було підпису представників Української Католицької Церкви в Україні і формально повинен би бути і четвертий представник Української, чи вірніше Російської Православної Церкви. При цьому Юрченко підкреслює, що обидва представники, які підписали комюніке, заявили по радіо і телебаченню, що є цілком задоволені результатами договорень. Чому ж би ні! Але немає найменшої згадки, чи з цього також задоволена Церква, у справі якої домовлялись.
Юрченко підкреслює, щоб св. Юра й інші храми не брали силою. Все і всюди підкреслюється чомусь ту силу, насилля і т.д., тоді коли цього насилля зі сторони УКЦеркви не було і немає. Коли віруючі з своїми священиками разом переходять на католицьку віру, то ж, само собою, вони залишаються в тій же самій церкві, де були, і не потребують нічого перебирати чи чинити якесь насильство. Це простий і закономірний процес без жодного насильства. Насильство сталось у 1946 р. Це треба визнати і сказати, що це справді було велике насилля, яке тривало понад сорок років.
Автор підкреслює, що все добре йшло, але під кінець архиєп. Володимир Стернюк залишив залю нарад. Для П. Юрченка не вміщається в голові, як можна вимагати визнати недійсними постанови Львівського «собору» з 1946 р. і вимагати патріярхату української, чи як автор вживає, «греко-католицької Церкви». П. Юрченко пише:
«Мабуть, не варто вдаватися до загальних оцінок цієї заяви греко-католицьких єпископів на кшталт «протест», «обструкція» тощо. Від цього справа врегулювання релігійної ситуації на Західній Україні не виграє, а реалізація сподівань віруючих — і греко-католиків, і православних — вільно і спокійно, в мирі і злагоді між собою, на законних і справедливих засадах задовільняти свої релігійні потреби, безумовно, не посунеться вперед ні на йоту».
Автор багато сказав. Не треба застрашувати, бо той час проминув. Владика Стернюк не вимагав нічого, чого Українській Католицькій Церкві не належить чи не прислуговує. Чому ж. би УКЦерква не могла бути піднесена до гідности патріярхату? Що в тому злого? Чому ж Московська патріярхія не може анулювати злочинного акту т.зв. «собору» з 1946 p.? Ануляція т.зв. «собору» піднесла б престиж Російської Православної Церкви, це був би справді доказ, що вона відновилась і стала на справжній Христовий шлях. Коли ж ідеться, що справа не посунеться ні на йоту, як твердить П. Юрченко, то це ще велике питання. Ось Московська патріярхія і всі кремлівські вожді та й загалом всі чиновники на протязі майже півстоліття кричали, що такої Української Католицької Церкви немає, вона самозліквідувалась і т.д., і сьогодні та УКЦерква є і про її права і пограбоване майно йде мова. УКЦерква не вимагає жодної ласки, жодних привілеїв, вона вимагає того, що їй забрано і пограбовано — вимагає свого права. Це не домовленя, коли Українську Греко-католицьку Церкву ставиться, як безіменну. Ми віримо, що Українська Католицька Церква осягне свої забрані від неї права.
П. Юрченко закликає до спокою, до злагоди і до порозуміння. Навіть згадує про Українську Автокефальну Православну Церкву, але він не каже, чому диригенти домовлень з Московської патріярхії не включили до комісії і не зробили її п’ятичленною чи п’ятисторонньою. Було б цікаво почути, чому цього не зроблено, якщо б це було зроблено, то вони напевно не мітингували б.
Автор свою статтю кінчає: «… в цій справі всім необхідно діяти мудро і відповідально». Це правильно, але до цього треба додати, справді щиро, правдиво і по-християнському, а Христова Церва нас учить — заподіяну кривду треба направити… Нашій Українській Католицькій Церкві зроблена більше як кривда, нас намагались змести з лиця землі, але наша Церква існує і буде існувати при Божій допомозі без жодної ласки власть імущих, і такої вона не потребує.
