Нещодавно відбувся строго засекречений Синод Владик УКЦ, що його чомусь названо «шостим Синодом». Напрошується питання: а що, властиво, сталось із тими Синодами, які відбувались старанням Патріярха Йосифа від часу його приїзду до Риму із московської неволі?.. Чомусь їх замовчується, хоч вони є частиною історії УКЦеркви. Це правда, що із Ватикану йшли заборони відбувати Синоди, і це мало негативний вплив на деяких владик. А втім, заборони ті були вислідом т.зв. «Східньої політики Ватикану». Вони залишаються важними документами несправедливости зі сторони Апостольської Столиці.
Синоди — це дуже важливий об’єднуючий чинник, необхідний у житті та нормальному розвитку кожної помісної Церкви. Нашу Церкву призначили були на асиміляцію і злиття з римо-католицькими Церквами — отже на певну загибіль. І все це із політичних причин, як із політичних причин до цього часу не дійшло до визнання Патріярхату УКЦ.
Тепер, щоправда, Синоди відбуваються, але за попереднім дозволом папи та апробатою порядку нарад. Отже, під час Синодів не вільно говорити про різні важливі справи, якщо не було на них дозволу. Це виглядає на обмеження, яке не повинно мати місця при кінці 20-го століття.
Перший Синод владик УКЦеркви відбувся в 1963 році (28 вересня до 28 листопада). Саме ним започатковано нову добу в історії УКЦеркви на поселеннях. До того часу владики УКЦеркви могли відбувати тільки спільні конференції на взір римо-католицьких. Ухвали того роду конференцій не мали зобов’язуючих постанов. Коли із сибірської каторги прибув до Риму Глава УКЦеркви, він надав цим нарадам зміст і оформлення Синоду, згідно із традиціями Східніх Католицьких Церков. Вже на цьому першому Синоді ухвалено, що рішення, прийняті двома третинами голосів, є правосильні.
Під час Синоду 1963 року нарадами проводив Блаженніший, і тоді відбулось дев’ять сесій Синоду при участі 17 владик, які 10 жовтня схвалили зміст промови Блаженнішого, виголошеної 11 жовтня 1963 року. Згідно із протоколом Синоду «всі присутні владики згодилися, щоб цей текст Первоієрарха із внеском піднести Києво-Галицьке Архиєпископство до гідности патріярхату був прочитаний у імені всього українського єпископату». Після цієї історичної промови, виголошеної 11 жовтня 1963 року під час 2 Ватиканського Собору та схваленої спонтанними оплесками біля 2,500 римо-католицьких владик із цілого світу, міжнародня преса писала про Блаженнішого як про Патріярха УКЦеркви. Ніхто в тому часі не міг сподіватись, що політичні мотиви візьмуть верх над християнською справедливістю.
Слідуючі два синоди відбулись у 1964 році (16 владик; 11 сесій) та в 1965 році (18 владик; 13 сесій).
Заплянований на жовтень 1967 року четвертий архиєпископський Синод не міг відбутись з огляду на натиск згори, що мало негативний вплив на наших владик. Щойно у 1969 році (28.ІХ до 4.Х) відбувся той важливий Синод із участю 18 владик при нагоді посвячення собору Св. Софії у Римі. У широко наміченій програмі присвячено зокрема багато уваги справі патріярхату УКЦеркви. У висліді вирішено вислати до Папи Павла VI письмо, підписане всіми владиками із проханням піднести Києво-Галицьке Архиєпископство до гідности патріярхату. У своєму слові на закінчення Синоду Блаженніший сказав; «Очевидно нам ніхто нічого даром не дасть, але ми мусимо самі мозольною працею здобувати. Увесь нарід і всі вірні стоять за нами одною лавою. Справи, які ми вирішили, є для спасіння нашої Церкви. Після ухвал приходить черга на працю і на переводження їх в життя. Дай, Боже, щоб ця єдність зростала дальше, і Боже благословення спочивало на ній. Слава во вишніх Богу!» (Архиєпископські Синоди Українського Єпископату і їх правні основи).
Вже 4 жовтня 1969 року було видане спільне Послання, підписане всіми владиками, яке було рівночасно звідомленням із праці Синоду та поданням його постанов.
Слідуючий, себто п’ятий Синод, відбувся в 1971 році (31. X до 5. XI) при участі 16 владик з нагоди посвячення храму Жировицької Богоматері, що його Блаженніший для УКЦеркви урятував. Між іншими справами продискутовано тоді текст Конституції (Патріярхальний Устрій помісної УКЦ), що її опісля предложено Папі Павлові УІ. Також тоді вибрано членів Постійного Синоду, який є традиційним для Східніх Католицьких Церков. Опісля ще відбулись Синоди: шостий (листопад 1973 р.) і сьомий (липень 1975 p.).
З огляду на труднощі зі сторони Апостольської Столиці, а вслід за тим також зі сторони деяких наших владик, Патріярх Йосиф був змушений три слідуючі Синоди назвати Синодальними нарадами. Вони відбулись у грудні 1976 p., у листопаді 1978 р. та у вересні 1979 р.
Під час Синодальних нарад 1978 р. було обговорювано також справу підготови до торжественного святкування ювілею 1000-річчя Христової Церкви в Україні. Тоді створено 17 листопада Центральний комітет святкувань. Приготований учасниками меморіял Патріярх Йосиф вручив нововибраному Папі Іванові-Павлові II під час авдієнції 20 листопада 1978 року. Саме на той меморіял папа відповів листом з 19 березня 1979 р. Останні Синодальні наради, які властиво були десятим Синодом, відбулися у вересні 1979 року і були цілком присвячені справам 1000-річчя Церкви України. Тоді також вибрано владичу екуменічну комісію.
Протоколи і постанови Синодів, які відбулися від приїзду Блаженнішого із московської каторги до 1979 року, були поміщувані у різних річниках Благовісника. Отже, знаємо про порядок їх нарад, обговорювані справи та постанови, а також про кожночасну кількість та імена учасників.
Слід відмітити, що у своїх стараннях оформити єпископат УКЦеркви в одну цілість і тим забезпечити її нормальний розвиток, Патріярх Йосиф діяв згідно із постановами 2 Ватиканського Собору. На жаль, ті важливі постанови 2 Ватиканського Собору свідомо не здійснювано на самих верхах Апостольської Столиці.
Дня 24 березня 1980 року відбувся надзвичайний Синод, бо його скликав і був його предсідником Папа Іван-Павло II. На порядку нарад був тільки вибір коадьютора з правом наслідства.
У 1980 році відбувся ще один Синод, якого наради тривали від 25 листопада до 2 грудня. Програму його приготовила новостворена Підготовча комісія, бо на зібрання Постійного Синоду Апостольський Престіл дозволу не дав.
Поміж 14 точками порядку нарад була справа заперечення канонічности т.зв. львівського псевдосиноду із 1946 p., яким московська патріярхія у тісній співпраці із НКВД намагалась знищити Українську Католицьку Церкву в Україні. Проти осудження цього насильного синоду негайно запротестував московський патріярх, а вслід за тим прийшла «вимога Римського Престолу не проголошувати нічого з синодальних документів ані не виконувати нічого з синодальних рішень чи постанов без виразної згоди Римського архиєрея». Ця заборона відносилась також до Синодального Соборного Послання для страждущих Братів в Україні і на засланні.
Від того часу відбулись ще Синоди у 1983 р. (30.1 — 12.11), в 1985 р. (22.IX — 5.Х), у 1987 р. (21-30.ІХ) та останній, названий чомусь шостим (24.IX — 8.Х). Всі вони були засекречені.
Нехай ці рядки будуть пригадкою, що неможливо й шкідливо є промовчувати тих десять перших Синодів УКЦеркви, які відбулись перед скликаним папою надзвичайним Синодом 1980 року, бо цим викреслюється важливу частину історії нашої Церкви і діяльности Патріярха Йосифа, який з подивугідною послідовністю, без огляду на великі труднощі, постійно старався знайти вихід із нераз безнадійної ситуації, створеної прихильниками діялогу з Москвою.
П.С. Вже перед тим була мова, що не варто ставити чисел синодів, щоб обминути зайвих непорозумінь і самі синодальні отці прийняли були постанову чи рішення, що не буде ставитись число, але з підкресленням: синод такого то року. Мабуть, це забулось і знову починаємо від себе. Варто на ці питання звернути більше уваги, щоб не вносити замішання.
Редакція
