Євген Сверстюк — відомий український письменник, мислитель, літературний критик, довголітній політичний в’язень, член Народнього Руху України за Перебудову, наприкінці 1989 р. прибув до США, де відвідав свого сина у Філядельфії. При цій нагоді гість з України, Євген Сверстюк, відвідав українські осередки в США і Канаді, виступаючи із своїми цінними доповідями. Дав інтерв’ю для радіо «Голос Америки» й інших журналів і газет.
Стаття Леоніда Рудницького, що її друкуємо на цьому місці, є побудована на доповіді про Євгена Сверстюка, що її автор виголосив від час зустрічі з громадою у Філядельфії, яку влаштували 90 Відділ СУ А і ЗУАДК, що відбулась ЗО грудня 1989 р. Євген Сверстюк вже повернувся на Україну.
Редакція
Євген Сверстюк — психолог, вчений, літературознавець, літературний критик — так колись писатимуть, чи радше вже й тепер пишуть в різних енциклопедіях та довідниках про цю небуденну людину наших днів. На українському культурному обрії постать Євгена Сверстюка унікальна. В’язень ҐУЛаґу — його засуджено ще 1973 року на 12 літ: п’ять — ув’язнення і сім — заслання, його літературно-критичні статті перестали друкувати ще в 1965 році в Україні, хоч він ще після того деякий час друкувався в пряшівському журналі «Дукля». Але 21 серпня 1968 р. «Дукля», як це каже Кошелівець, у вступі до збірника есеїв автора, «була розчавлена разом з «Празькою Весною» під гусеницями радянських танків», і Сверстюкові лишився був тільки один вихід: писати для себе, для своїх друзів та однодумців, іншими словами, стати автором самвидаву. Тому велика частина його культурного дорібку народилася в самвидаві, а згодом побачила світ і на Заході у формі передруків та перекладів у різних видавництвах та журналах.
Все це сказане, стисло беручи, не робить Сверстюка унікальною постаттю; багато українських культурних діячів друкувалися в самвидаві, багато сиділи в ҐУЛаґу. Не унікальне теж, що Сверстюк має освіту психолога та є визначним літературним діячем, і не криється та унікальність його в тому дивовижному, багатомовному трагічному факті, що після повернення із заслання він працював столярем. Нагадуються мимоволі слова німецького поета пізніх середніх віків, Ганса Сакса (1494-1576), котрий підписував деякі свої твори словами: «Діхтер унд Шумахер дацу» (Поет і вдодатку швець). Причини столярства Сверстюка не такі самі, що спонукали були Сакса стати шевцем, але про це не потрібно говорити. Не унікальне явище теж, що Сверстюк працював у технічній галузі — він був редактором журналу ботаніки — це, мабуть, теж довелося робити деяким культурним діячам, яких позбавлено можливостей працювати для рідної культури. Унікальність Євгена Сверстюка, його духовий гештальт, як це каже німець, криється в чомусь іншому.
В сучасному українському культурному світі Євген Сверстюк унікальний тому, що його світогляд, його настанова до життя і до культури, закорінені глибоко в українській духовості, в тій автентичній християнській духовості, яка породила таких велетнів української літератури, як Шевченка, якому Сверстюк присвятив кілька своїх наукових праць. Ця духовість дуже глибоко вкорінена в душу українського народу, але в Україні її приспано, а то й прибито в серцях культурних діячів роками гегемонії марксизму, соцреалізму та пан-російської культури; а у діяспорі знову ж, в багатьох випадках її цілком знищено духом секуляризму, що опанував нашим світом і якому ми, українці на Заході, особливо академіки, літератори та культурні діячі, на жаль, дуже часто піддаємося. Усупереч тій хворобі відступництва від свого кореня, на яку хворіє велике число наших провідних культурних та громадських діячів, як у діяспорі, та й в Україні, Євген Сверстюк вірить, що людина створена на образ і подобу Бога і що вона мусить виказати себе гідною свого Творця.
Віра Євгена Сверстюка в таку, можна сказати, християнську генезу людини, іде рука в руку з його вірою у незнищимість людського духа та конечність людської гідности. Це й уможливило йому перебороти не тільки довголітнє ув’язнення і не заломатися й не «покаятися», але й теж перетривати інші терпіння життя в країні, яка, згідно з його словами, «не терпить прагнення індивідуальности досягти своєї вершини». Поборення терпіння в собі при помочі тієї віри, що людина має призначення відтворити у собі цей образ і подобу Бога, дає йому сьогодні унікальний моральний авторитет, який знову є, мабуть, теж і причиною, що досі, не зважаючи на перебудову, Сверстюкова муза, його талант не є використані вповні для лікування цієї звихненої, скаліченої української культури, яка ще довгі роки засуджена на те, щоб клигати, заки діб’ється вона до того рівня, на якому повинна бути.
Не забуваймо, що ті люди, котрі мали свою індивідуальність, котрі заповідалися на провідників, творців культури, були на Україні осунені, а часто навіть зліквідовані. Доля Сверстюка є тут дуже добрим прикладом. Зразу після університету він працював на чисто технічній редакційній роботі. Дисертація його не була пущена до обігу; в концтаборі він, очевидно, працював чорноробочим, а після табору, як вже було сказано, столярем. Спитаймо: як може народ, позбавлений сил своєї творчої інтелігенції, а особливо праці тих індивідуальностей, які завжди ішли прямо, безкомпромісовим шляхом, відкидаючи усі намагання обмежити свободу їхнього духа, бути здоровим і динамічним та творити нові духові вартості? Трагедія України сьогодні полягає теж в тому, що вона дальше змушена говорити зі світом устами не завжди тих її синів і дочок, які заслуговують на це право говорити в імені своєї матері. Натомість, ті, що на це право заслуговують, ці, що здобули собі це право ув’язненням, терпінням, стійкістю і нескореністю, ще досі не мають тих можливостей.
У світлі сказаного стає теж ясно, що у Сверстюка, не може бути численних грубезних томів наукового чи то публіцистичного дорібку. Є у нього, натомість, цінні, високо-оригінальні есеї, літературознавчі праці, якими він здобув собі місце в історії української культури, зробивши ними новий та тривалий вклад у неї. Мабуть, найбільш відомі між його есеями — це праці Собор у риштованні й Іван Котляревський сміється, а недавно, наприкінці 1989 року, появилася його Чорнобильська притча, памфлет на 42 сторінки, що його можна назвати квінтесенцією християнської філософії Євгена Серстюка. Всі три твори виказують, що їхній автор — це більше, ніж літературознавець чи літературний критик. Собор у риштованні, стисло беручи, це не тільки інтерпретація архитвору Олеся Гончара, не тільки оборона Гончара від нападків режимних критиків, але головно й перш усього, це аналіза духа нашого часу та основних проблем сучасного людства взагалі, а українців зокрема. Ось як аналізує Сверстюк Цайтґайст нашої доби: «Нині брак великої мудрости, великої поваги і любови до людини, великої відповідальности за спадщину предків і долю нащадків відчувається як найбільша рана людства».
Інтерпретуючи твір Гончара, Сверстюк розшукує ті опори духу, завдяки яким український народ ніколи не затратив свого національного «я»: «Основним сенсом роману Гончара, — пише Сверстюк, — є пошук опори духовности, пошук живих джерел людяности, розгадування народніх традицій і святинь, за які тримається народ в розхитаному світі стандартизації, в прагненні зберегти своє єство, своє обличчя».
Коли призадумаємось над тими словами, то ясно зрозуміємо, що не тільки українцям в Україні, але й українцям у діяспорі потрібно соборів, потрібно духових абсолютів, які ми теж затратили в країнах добробуту й матеріялізму.
Собор у риштованні — це один із великих критичних творів нашого часу. У ньому знаходимо тонку аналізу проблематики сучасного світу і виклик кожному із нас боротися за краще життя, старатися залишити клаптик світу краще після себе. Ось що читаємо дальше в тому есеї:
«Атмосфера, позбавлена духовного і творчого напруження, не має умов утримати людину на людському рівні. В ній навіть не можна осмислити граней, де починається браконьєрство, а де — вищі нетлінні цінності. Як можуть бути неутилітарні цінності в світі, де споживацтво і корисливість стають нормою? Там ще можна наказати не чіпати соборів як культурно-історичних пам’яток. Але ж ідеться не про самі споруди, а радше про нас самих, про атмосферу плекання духа творчости і збереження. Передусім навколишньою атмосферою визначається життєвий стиль і творчий дух нашого сучасника, його ідеали, критерії, мотиви — як вони виявляються у ставленні до народу, до великого і вічного. Чи він прагне піднестись і розширити свої горизонти так, щоб, великими очима глянути на проблеми сучасного світу, чи він тупо рветься зрівняти все до своїх горизонтів».
Це, безперечно, глибокі слова, які автор цих рядків дуже часто цитував, вживав, як базу своїх міркувань, і знаходив у них надхнення.
Подібну оригінальність погляду та глибину думки знаходимо в есеї Іван Котляревський сміється. Знову, йдеться тут не тільки про реінтерпретацію Енеїди Котляревського, але і теж про нову інтерпретацію самобутньости українського духу, про аналізу того розкладеного національного тіла-організму та його поновного оживання. Ось слова з початку есею:
«Ніякою логікою не пояснити нам наших відроджень після поразок і самого факту нашого національного існування: ми живемо в стихійно-іраціональному, в глибинах, самим корінням, що вічно пробивається паростками і рідко досягає нормального цвітіння. Лише в глибинних джерелах вільно народжується наша сила, яка на поверхні не має жодної видимо стійкої форми існування. Наші перемоги нагадували нічний бенкет на руїнах чужого палацу. Зате наші поразки кожен раз здавалися остаточними — нас вирубували на пні, забуваючи в кривавому п’яному газарді, що в глибинах недосяжне коріння, а в нашій землі — проростає кинуте в бою зерно».
Сверстюк осмислив життя людини у світлі філософій таких різнородних мислителів як Ґете, Шіллер, Кант, Шаміссо, Сант-Екзюпері, Паскаль, Вольтер, Дідеро та багато інших. Інші, глибші, бо ближчі джерела його філософії — це рідна українська традиція: Сковорода, Шевченко, Леся Українка, Франко, Микола Зеров та інші велетні українського духа й слова. У есеях Сверстюка відчуваємо, як він пережував, перетравив ту багату культурну спадщину України та Европи й що він творчо та оригінально застосовує думки своїх попередників до свого завдання: чи то у шуканні засобів естетичного виховання людини, чи то у шуканні способів збагнення сутности та популяризації мистецтва, чи в розвиненні педагогічно-психологічних засобів навчання дітей, чи у пізнанні творчости поодиноких поетів, від Шевченка до Симоненка, чи у віднайденні джерел української духовости. Як колись Івана Котляревського, так і тепер, мутатіс мутандіс, Євгена Сверстюка, ополонила українська культура й він став голосом народнього духа і знаряддям українського світогляду.
Цей глибокий християнський етос творчости Сверстюка, що обумовив його світогляд і з якого виростають його твори, знайшов свій найсильніший вияв і у згаданій брошурі Чорнобильська притча.
Тут (хоч слід на адресу видавця зробити закид, що твір не дуже дбало виданий і що його треба буде перевидати з поправками) знаходимо Сверстюка визначення християнства, спробу охопити його суть і важливість для сучасної людини, а головно для української людини, й устійнити ролю Бога в житті людини двадцятого століття. «Християнство, — пише Сверстюк, — є вченням для вироблення індивідуальности через пізнання Найвищої Особи. Його мета — особа, індивідуальність, яка зберігає дар любови і силу обдаровувати — роздавати… Християнство вчить моральної непохитности і не розуміє гнучкости людини на вимогу минулих обставин. Християнство не визнає морального релятивізму і пристосування до волі особи, яка має владу».
При кінці цієї своєї сума теолоґіка Сверстюк доходить до висновку, що головна криза сьогодні — це криза людини, що її хочуть «перебудувати ті, які виховали, і на тих самих ідеях». А для тих власть імущих нашої доби такі абсолюти, як «право, совість, правда» — це лише інструменти. Та порятунок в наших руках; ми, люди двадцятого століття, яке бачило так багато аварій та катастроф, яке було свідком найбільшого знущання людини над людиною, мусимо повернути до Бога. Ось як кінчає Сверстюк цей свій твір:
«Без Бога — правда, честь і сама особа непотрібні… Моральні цінності — недійсні. Там починається інша, свавільна гра, гра без правил. Дай нам, Боже, здобутися ще на один урок: відживлення змученої занедбаної душі. І дожити до свята духовного єднання з усім світом».
Не можна кінчати хоч би й тої короткої аналізи творчости Євгена Сверстюка, не згадавши його поезій. Очевидно, не маємо тут наміру подати вичерпної аналізи, навіть не поверхової. Читаючи вірші Сверстюка, відчуваємо, що усі вони, як це колись висловився про свої вірші Франко, правдиві «Шмерценс-кіндер», у яких так багато, багато болю і терпіння. Читаючи їх, ми можемо пізнати бодай трішки той творчий процес, яким автор перетворює терпіння в красу. Сверстюкові дав Бог талант висловлювати все це, що він відчуває. А це є завжди велике, добре, чесне.
