Така була тема наукової конференції, що її влаштувало Релігійне Товариство «Свята Софія» в Канаді, разом із Каледжем св. Михаїла при Торонтському Університеті. Конференція ця відбулася у приміщенні студентського центру Бреннана цього каледжу, а дата її, дарма що здавна плянована на 1-3 грудня, випала особливо значуча. Бо в переддень появилася відома заява голови Ради в Справах Релігій при Раді Міністрів УССР, Миколи Колесника про право реєструватися релігійним громадам. А в день конференції саме й відбувалася історична зустріч Папи Івана-Павла II з генеральним секретарем Михаїлом Горбачовим у Римі. Через те довелося не одному із доповідувачів виправдуватися, що його виступ опрацьований без погляду на найновіші, тоді ще невідомі, події.
Живу актуальність справ, що їх обговорювали, підкреслював безпосередній телефонічний зв’язок залі нарад із Українським Пресовим Бюром у Римі. Через нього приявні мали нагоду чути тричі голос о. канцлера Івана Дацька, який інформував про найновіші події до останньої хвилини та відповідав на запити.
Почуття безпосередньої участи в подіях, які саме проходили, творила теж добре оформлена виставка світлин із останніх днів у Львові та Галичині взагалі, як теж у Києві. Привіз ці важливі документи голова Канадського Т-ва «Свята Софія» о. М. Татарин, який власне перед двома днями повернувся із подорожі в Україну. Там мав він нагоду, між іншими, відправляти Святу Літургію у нововідзисканій для нашої Церкви львівській Преображенській святині та, очевидно, зустрічався із владиками УКЦеркви і Комітетом Захисту УКЦ. Про свої враження із цієї поїздки він розказав ширше під час конференційного бенкету.
Господарі конференції, відділ постійного навчання при Каледжі св. Михаїла на чолі з головою відділу п-і проф. М. Марокко, доклали справді всіх старань до бездоганної організації технічної сторінки цієї імпрези. Від ректора каледжу вітав приявних, крім неї, проф. Вільям Данфі, а предсідником-модератором був професор слов’янських мов та літератур Річард Маршал.
Можна підкреслити технічну справність організації цієї конференції, але ще більше признання належиться організаційному комітетові під проводом о. Тараса Дусанівського за зміст її. Програма доповідей була подумана справді всебічно, а до співпраці притягнули найкращих знавців церковних відносин на Сході Европи.
Жаль тільки, що участь у конференції не була надто велика — до 60 осіб, головно духовенства. Участь брали одначе постійно три почесні, високопоставлені гості,-а саме: Митрополит Максим Германюк із Вінніпегу, Владика Торонтський Ізидор Борецький та голова Української Православної Церкви Америки й Канади, яка підлягає Вселенському Патріярхові в Царгороді, Владика Всеволод.
Конференцію розпочали, після вступної молитви, привіти владик. Письмово вітали її Блаженніший Глава УКЦеркви Мирослав-Іван Любачівський, який дав їй своє благословення, та митрополит львівський Володимир Стернюк, який, між іншими, підкреслив вірність УКЦеркви у краю — ідеї Києво-Галицького патріярхату.
Митрополит Максим повідомив у своєму вступному слові, що він вислав ґратуляційну телеграму Митрополитові Володимирові із нагоди дозволу на реєстрацію українським католицьким громадам в Україні. Змалював теж візію майбутнього, що її поділяє наша Церква, як у краю, так і діяспорі: візію повороту Глави УКЦ Мирослава-Івана у свої правні володіння, до катедри св. Юра у Львові, далі скликання синоду усіх владик УКЦ, як із діяспори, так і з краю, та відкриття можливостей ближчого порозуміння з православними церквами. Останні бо події — це вислід не лише довготерпіння членів нашої Церкви, але й виразний знак дії Божого Провидіння над нами.
Владика Ізидор, особливо відомий та шанований за свою непохитну поставу в останні часи, згадав, що відродження нашої Церкви після довгих років переслідувань було беззастережною надією як покійного Патріярха Йосифа, так і його великого попередника, Слуги Божого Андрея Шептицького. Далі Владика Ізидор згадував із зворушенням, як два роки тому йому доводилося служити Святу Літургію разом із Митрополитом Валодимиром пошепки, потайно у його скромному особистому приміщенні, рік пізніше вже при співучасті прекрасного хору сестер св. Вінкентія, а востаннє вже зовсім явно та без страху.
У першій вступній доповіді о. д-р Петро Біланюк, професор Каледжу св. Михаїла, з’ясував історичне становище Української Церкви. На його погляд, слова Спасителя «Ідіть і навчайте всі народи» треба інтерпретувати як вказівку, що Церква Христова — це збір національних Церков в одній містичній злуці.
У цій мозаїці національних Церков, з яких кожна складає свої окремішні цінності у цілість, Українська Церква має окреме значення. Вона побудована на етосі хліборобської культури, яка сягає своїм корінням ще неоліту (трипільська культура). Прикметне їй сприймання природи, як прихильної людині сили, твору Божого. Культ Матері-Землі спричинився до окремого почитання Богоматері в нашому народі. Також замітне розуміння релігії в емоційно-естетичній площині, зі слабшим розвитком раціональних елементів, як ось церковного права. Українська Церква має свої безпосередні апостольські традиції ще від побуту св. Андрея Первозванного на нашій землі та теж і через те — повне право на свою самобутність. Зокрема довготерпіння нашої Церкви, яке стало для неї своєрідним очищенням-катарзисом, надало їй ще своєрідну харизму, яка визначає її поміж іншими національними церквами.
Дальші дві доповіді були присвячені історичній перспективі сучасних подій. Професор-емерит Торонтського Університету Б. Будурович схарактеризував період історії УКЦеркви між двома війнами, під Польщею, згадуючи, як зовнішні обставини польської окупації і тиску, так і розвиток подій і постав внутрі нашого громадянства й Церкви. А. Кравчук, докторант теологічних наук, тепер пов’язаний із Українським Науковим Інститутом Гарвардського Університету, спинився на постулятах, які наша Церква правно ставить у зв’язку з легалізацією, це зокрема незалежність від світської влади та вдержання традиційних своїх впливів на світське суспільне життя.
Проф. Б. Боцюрків із університету Карлтона в Оттаві проаналізував політику М. Горбачова супроти національностей та релігій. Архимандрит о. С. Келегер, близький співпрацівник Владики Ізидора Борецького, подав перегляд найновіших подій, які визначували відношення між урядом СССР та Російською Православною Церквою — з одного і ватиканськими колами — з другого. Ці події довели поступово, хоч ще не до повної легалізації УКЦеркви в підсовєтській Україні, але хоч до близької її можливости.
Доповідачі із Риму о. д-р І. Дацько та керівник Українського Пресового Бюра Соня Глутковська не могли, зрозуміло, покинути саме в ці дні Риму, де можна було сподіватися таких долеконосних рішень для нашої Церкви. Отже їх доповіді прочитав д-р А. Сороківський, довголітній співпрацівник відомого Кестон Каледжу в Англії, сьогодні ж теж член УПБ в Римі.
Темою доповіді С. Глутковської була постава західніх офіційних чинників супроти УКЦ та її легалізації. Тут вона підкреслювала, що слід звернути особливу увагу на збільшення наших голосів у цій справі для вироблення потрібної прилюдної прихильної нам опінії.
Отець І. Дацько старався передбачити у своїй доповіді «чого можемо сподіватися від теперішніх переговорів про легалізацію УКЦеркви».
Д-р Марко Бойцун із Кестон Каледжу, відомого своїми об’єктивними дослідами над питаннями релігії в СССР, розглянув можливі наслідки легалізації УКЦеркви для всього суспільства в СССР. Наслідки ці можуть бути дуже далекойдучі, як для офіційних чинників, так і зміни поглядів і постав супроти нашої Церкви й загалу.
Отець М. Татарин, голова Т-ва «Свята Софія» та випускник і докторант Каледжу св. Михаїла, просліджував діялог поміж Українською Католицькою та Російською Православною Церквами. Тут послужив йому матеріялом не лиш його довголітній досвід у ширенні нашої правди поміж неукраїнським населенням Канади, але і його переживання з першої руки, під час такої недавньої подорожі в Україну.
Особливо цікава та знаменна була доповідь священика Української Православної Церкви Канади о. д-ра І. Куташа із Монтреалю. Він аналізував відносини між Українськими Церквами — Католицькою і Православною в дусі справжнього екуменічного взаємного зрозуміння і бажання співпраці.
Доповіді цілого ряду неукраїнців кинули проблематику нашої Церкви на тло міжнароднього контексту. Професор Томас Бирд із Квінс Каледжу Нью-Йоркського Університету розглянув можливий вплив легалізації УКЦеркви на діяспору і старався передбачити поставу супроти неї в різних зацікавлених чинників, як ось: уряду СССР, Ватикану, патріярхії Російської Православної Церкви, ієрархій та мирянства УКЦеркви в краю і діяспорі.
Професор Педро Ромет із Університету Вашінґтона в Сієтлі, США, спинився на стараннях Ватикану для поліпшення долі інших католиків на терені СССР, поза УКЦерквою. Декан теологічного факультету Колегії св. Михайла, о. М. Фагі, розглядав вплив екуменічного діялогу між Вселенською Церквою та Царгородським Патріярхатом — на справи Української Церкви.
В ділянці екуменічної думки мала вершинне значення промова Владики УПЦеркви, пов’язаної з царгородським патріярхатом, Всеволода, виголошена в час святкового бенкету. Владика Всеволод вже брав нераз участь в екуменічних відправах, які ініціювала Торонтська Епархія, та загально відома його незвичайно позитивна постава супроти нашої Церкви. Він підкреслив, що вважає як нашу католицьку, так і православні українські Церкви — одною Київською Церквою. Знаменне його твердження: «Питання стоїть не в тому, чи можлива злука наших Церков, тільки чи нам вільно жити далі окремо». Тим більше сьогоднішнє щораз більше зближення між Римом та Царгородом творить пригожий ґрунт і для українського екуменізму. Владика Всеволод брав теж участь, щоправда лише як гість, в Архиєрейській Святій Літургії в церкві св. Миколая в неділю та виголосив там теж зворушливу проповідь. Він же й запросив Владику Ізидора до участи у Синоді своєї Церкви в наступному році.
В конференції брав теж участь, як представник Ватикану, член Папської Ради Сприяння Християнській Єдності о. Сальваторе Скрібано. У своєму зверненні він запевнив приявних, що хоч досі ватиканські чинники ще не звернули уваги на нашу Церкву, як підмет екуменічних переговорів, одначе є надія, що цей стан зміниться. Плянується окрема Папська Комісія для екуменічного діялогу, і в цій комісії УКЦерква зможе бути речником своєї власної справи. Це зовсім оправдане, беручи до уваги природне становище УКЦеркви, як помосту поміж християнським Сходом та Заходом.
В рамках конференції, крім згаданої Архиєрейської Служби Божої, відправлявся теж екуменічний Молебен в наміренні нашої Церкви та Вечірня в дуже цікаво, модерно побудованій каплиці св. Василія при каледжі.
Ще слід згадати, що крім привітів від найвищих ієрархів нашої Церкви привітали конференцію теж проводи наших православних, як теж і інших, навіть некатолицьких Церков. Не бракувало теж і привітального письма від Українського Патріярхального Світового Об’єднання.
Можна зрозуміти, що конференція ця, подумана як імпреза каледжу св. Михаїла, проведена при участі неукраїнських сил, мусіла бути англомовною. Зрештою, одне із її завдань було — звернути відповідальним чинникам нашого канадського оточення увагу на справи нашої Церкви. Одначе треба зазначити, що, наприклад, не обов’язково було правити частини Молебня англійською мовою, тоді коли тільки дуже нечисленні приявні неукраїнці мали зрештою в руках англомовний переклад Богослуження та й так могли без труду зрозуміти, що українська мова — невідривна прикмета нашого обряду.
В цілому належиться признання Т-ву «Свята Софія» за ввесь труд, вкладений у цю конференцію, та взагалі за ініціятиву її проведення. Якщо ще вдасться «Святій Софії» завершити справу виданням усіх матеріялів, по змозі теж і в українському перекладі, щоб стали вони спільним добром усіх українців-католиків, то тим більшого значення набере їх діло. Бо ж конференція ця була саме найкращим можливим відгуком заморських братів — на переломові події в житті УКЦеркви на рідних землях.
