В попередньому числі журнала ч. 1 /12/ на стор. 22 ми звітували про конференцію світських діячів за помісність Української Католицької Церкви і патріярхат, яка відбулась в Торонто /Канада/ 7 і 8 березня цього року. Конференцію скликано ініціяторами Торонта й Чікаґо в наслідок природних вимог розросту широкої активізації вірних у справах єдности й помісности Церкви і таких же природних вимог противставлення уніфікаційним натискам Східньої Конґреґації й оборони прав нашої Церкви. На цій першій конференції обговорено й обдискутовано правні аспекти мирянської активности та методи координації широко розгалужених мирянських акцій. Для плянування й переведення координації в праці мирянських організацій вибрано там Координаційну Раду з представників організацій Канади, Середніх і Центральних стейтів ЗСА і Східніх стейтів ЗСА. Першою метою цієї координації праці було переведення в декількох місцях ЗСА й Канади масових маніфестацій за єдність і помісність Церкви в противагу намаганні Східньої Конґреґації уневажнити Синод Українських Єпископів і його Постанови, поширити участь світських людей в цій акції із декількох незалежно діючих пропатріярхального характеру організацій чи комітетів на якнайширші верстви громади згрупованої чи репрезентованої в усіх Громадського й політичного типу організаціях, та опершись на визнання канадійських Владик добиватися проголошення і введення практичної помісности Церкви в усіх єпархіях. Ціль ясна, корисна, модерна й на часі, відзеркалююча найновіші думки мирянських діячів.
Друга сесія Координаційної Ради відбулася 11 і 12 квітня в Дітройті. Тематично конференція була подібна до Торонтської. На ній також поповнено персональний склад Координаційної Ради.
Третя сесія відбулася знова у Торонто 21 і 22 червня цього року, де були ділові наради Координаційного Комітету, звіти з праці й дискусія, та де схвалено Деклярацію Мирян, призначену для відчитання під час Дня Помісности в неділю, 21 червня. На ці наради прибув Преосв. Ісидор Борецький, який в свойому слові до делеґатів закликав до виконування постанов Синоду Українських Єпископів, так як вони опрацьовані і подані у «Благовіснику». Говорячи про положення в нашій Церкві він ствердив, що раб може лиш мріяти про те, чого бажає, але не може осягнути того. Натомість гірше раба виглядає той, хто має свої права століттями й сумнівається в тому. Наші Владики мали помісні права, але стратили їх на користь латинських зверхників. Від Синоду Українських Єпископів не було жадного прохання до Святійшого Отця прийняти чи затвердити наше право й тому не треба більше жадних офіційних актів до практичного здійснення прав помісности нашої Церкви. В такому самому дусі говорив й о. Мітрат В. Кушнір. Його думка – щоби не чекати визнання від нікого.
Як відомо вже з преси – День Помісности в Торонто відбувся величаво, і став взором для підготовки таких же днів у других єпархіях.
Через загальникові, ближче не окреслені й неконкретні організаційні засади К. Комітету участь нашого Товариства в ньому була досі не вияснена. Навіть в самих ініціяторів і творців К. Комітету існують розбіжності в думках про форму й ролю К. Комітету. Це зрозуміло, бо роля такого широкого комітету з його відділами по теренах різної організаційної структури й різних програмових вимог не легка, і його багато тяжче уконституювати як одну незалежну, статутову організацію.
Комітет об’єднує різні характером організації: громадські, професійні, господарські, політичні і церковні. Не може кожна з таких організацій статутово й програмово займатися мирянськими справами ані заступати конечність існування окремої незалежної організації мирян, якої одиноким, найвищим і статутовим обов’язком було б дбати про повну участь вірних в церковному житті. Знову ж де такі організації існують, не потрібно їхньої дії координувати з організаціями асекураційними, професійними чи спортовими.
Що до засягу дії К. Комітет об’єднує організації центральні, льокальні й навіть поодиноких осіб-діячів, через що тяжко буде створити такі організаційні рямці які регулювали б права й обов’язки таких різних учасників координації. А вже зовсім не можливо й не практично будь створити із К. Комітету якусь одну центральну надорганізацію із законодавчими прероґативами для його членів, з яких кожний має свій статут, законодавче й виконне тіло, членство, територію й дієву незалежність. Об’єктивно К. Комітет можна уявити собі як конференцію незалежних поодиноких організацій для плянування й уніфікації акцій, конечних в зв’язку із кожночасним положенням і вимогами нашого церковного життя. Природно місце в Координаційній Раді повинно бути в першу чергу для представників управи тих організацій, які статутово займаються мирянськими або церковними справами.
Тому то делеґати нашої нововибраної управи /З. Ґіль, М. Навроцький, і С. Процик/, які були в Торонто ще перед уконститууванням Управи Т-ва, заявили готовість до участи в К. Комісії в цілі лише координації загальногромадських акцій За єдність і помісність Церкви, а не приступлення до якоїсь організаційної надбудови в якій затратились би незалежність дії й статутова окремішність кожного члена-учасника. На першому уконституовуючому засіданні Управи Товариства дня 27 червня в Нью-Йорку такий плян ратифіковано. Приступлення нашої делегації до К. Комітету акції мирян будуть узгіднені й координовані в досить широкому засягу: на терені Канади, на теренах середніх і західніх стейтів, і на теренах східніх стейтів ЗСА.
Щоби К. Комітет виправдав своє існування і зберігся як добрий, зручний інструмент мирянської політики він мусить кожний свій крок ставити обережно й обдумано. Не треба забувати, що католицькі мирянські діячі не є ангелами й тому вони в кожне товариство і в кожну координацію приносять усі свої не тільки добрі, але й погані прикмети, свої амбіції і хвороби, усю свою людську характеристику, на чому координаційна праця може багато потерпіти. Тут вимагалося б надзвичайної коректности, терпеливости, вирозуміння і навіть персональної дипльоматії. Виглядало б що треба визбутися «рахунку» хто скільки і яких організацій репрезентує, і треба, мабуть, вистерігатися в конкретній праці Ради навіть голосувань над справами, які могли б заторкнути права чи компетенції одної чи другої організації. Організації треба прийняти такими, якими вони є, а не старатись наперед пристосувати їх до координації переведенням їх на т. зв. «громадську базу». Не слід тут закривати очей на скрайнє нездорові відносини в нашому громадському житті, звідкіля багато шкідливих методів або небезпечних тенденцій можуть перенестися на форум К. Комітету. Наші політичні сили, які проникають у любе товариство і зводять там бої із своїми противниками, «викінчують» їх там, можуть часом знівечити найкращі координаційні заміри. Треба змагати не до більшости, а до повноти. Коли ж там будуть й індивідуальні громадяни-діячі, то хоч не завжди можна буде придержуватись «парляментарної більшости», то повнота думки буде.
Мирянський рух росте, хоч йому не можна було. Його напевно треба буде. Сильного, здорового, зорганізованого й розумного. Тому ставмо його на тих засадах, які ростові сприяють.
