Чи не вважаєте ви, що саме це слово найбільше підходить для опису присутності (не кажучи вже про інклюзивність) молоді в Церкві? Добре, спочатку кілька фактів.
Трохи статистики
Віднедавна у Львові на замовлення міської ради проводять щорічні фахові соціологічні дослідження на основі конкретизованих офіційних запитів до відповідних установ. Це відбувається в рамках моніторингу показників реалізації комплексної стратегії розвитку міста (дані доступні широкому загалу на офіційному сайті міської ради). Так ось, у минулому академічному році (2016/17) у Львові було майже 120 тисяч студентів місцевих вишів усіх рівнів акредитації. Приблизно 2% – громадяни інших країн. Цікаво, що одна шоста іноземців приїхали вчитися до нас із… Польщі, що є першим показником серед представлених своїми студентами країн.
На жаль, широкому загалу не доступна статистика УГКЦ. Та й те, що подається у відповідних анкетах духовенством, лише дуже приблизно нагадує статистику. І на це є об’єктивні причини. Але, думаю, задля чистоти експерименту ми можемо вважати, що греко-католиками декларують себе не більше 50% від цього числа (тут я вже закладаю поправку на молодь із інших регіонів України, місцевих православних, протестантів, римо-католиків та не християн).
Давайте спробуємо подивитися, скільки молоді студентського віку зазвичай можна бачити в церкві у неділю. У Львові діє до 60 греко-католицьких парафій. Звісно, різних за величиною. Але це означає, що на середньостатистичній парафії Львова ми мали б побачити в церкві на всіх недільних літургіях тисячу молодих людей. Добре, нехай половина з них їдуть на вихідні зі Львова – погодьтеся, 500 молодих людей студентського віку можна бачити в неділю (на всіх літургіях) хіба на кількох найбільших парафіях міста. Дай Боже, щоб на середній парафії з’явилося до ста.
100 на 60 – дорівнює 6 тисяч, у кращому випадку. Із 30 тисяч у найбільш обережних розрахунках. Тобто із тих, що вже не мають як виправдати свою відсутність. І це якщо ми говоримо про просту присутність самих лише студентів. Міськрада подає, що загалом кілька років тому постійних жителів Львова у віці 15 – 19 років було 43,5 тисячі, а 20 – 24 роки – 56,5 тисячі (дані за 2014 рік). Тобто разом – 100 тисяч молодих львів’ян. Нехай лише 45% належать до нашої Церкви (якщо вірити Держстату), а в середній парафії Львова маємо чотири недільні літургії. Тоді в одній звичайній недільній відправі мало б взяти участь 190 молодих людей. Фантастика.
А якщо перейдемо від пасивної присутності до активної участі в житті Церкви? Мабуть, львівські молодіжні душпастирі погодяться зі мною, що в усіх можливих акціях (нашої Церкви) релігійного характеру у Львові так чи інакше задіяні лише кількасот тих самих молодих людей. На 100-120 тисяч. Отвережує.
Перші запитання
Якщо не ставиш запитань – не отримаєш відповідей. На цьому етапі може насуватися кілька запитань. Наприклад, чому такі цифри у місті, яке прийнято вважати (як на мене, в цілому заслужено, хоча, звісно, є нюанси) взірцем і оплотом греко-католицького середовища в Україні? І ще цікавіше: які критерії ми можемо прийняти для адекватного вимірювання стану молоді в Церкві?
Коротко щодо першого: суб’- єктивний досвід парафіяльного душпастиря відразу намагається збудити спогади з йорданських відвідин. Усіх тих синів і дочок, а тим більше онуків студентського віку, які: а) щиро і радісно чекали зустрічі зі священиком; б) сором’язливо «виринали» з коридору на час молитви і ховалися за надійною бабиною спиною; в) зникали з хати якраз у момент відвідин; г) спромоглися привітатися, минаючи на вулиці, але побажали залишитися анонімними й незнаними; д) безтурботно спілкувалися, сварилися, курили цигарки, пили пиво, диву
валися з’яві в рясі під під’їздом, не намагаючись навіть поворухнутися. Гадаю, пропорції зрозумілі. Коротко щодо другого: завжди спокусливо думати, що кількість на якомусь чарівному етапі раптово перейде в якість. Але це доведена історією утопія. Тож чому ми так наполегливо бажаємо все вимірювати лише кількісно? Гадаємо, що якість прийде сама собою, без жодних зусиль з нашого боку? Чи навіть в своєму «стахановському пориві» не вважаємо її чимось істотним? Що ж, спробуємо заглибитися в ці питання.
Життєво необхідно і смертельно поважно
Перше, що треба відзначити, – майбутнє Церкви залежить від молоді. Це очевидний факт. Покоління помирають і на їхнє місце приходять нові. І тут я не лише про статистичні дані (хоча якщо згадані вище тенденції збережуться, це означатиме припинення кількісного розвитку Церкви вже упродовж найближчої декади, а її кількісний занепад вже за 20-30 років).
Довоєнна (докомуністична) молодь наскрізь просякла християнською культурою, яка вже у її дорослому віці була зруйнована в Україні і втрачена на Заході – новій Батьківщині діаспори. Молодь підпілля виховувалася в атмосфері прихованого протистояння між очевидною брехнею і героїчною правдою. Тому в дорослому віці вона (ця молодь) була змушена відновлювати Церкву з уявних, не пережитих особисто взірців. Молодь 90-их дихала свободою і росла в тотальному хаосі, що й перенесла у свій дорослий вік.
Як поводитиметься в своєму дорослому віці сучасна молодь? Це ми дізнаємося, придивившись до атмосфери, якою вона дихає сьогодні. Хочу запитати: чому лише одиниці мають довіру до і особистий контакт зі своїм священиком? Бо він зайнятий будовою, фінансами, громадською діяльністю, спілкуванням з «престижним колом» парафіян, герметичними молитовними групами, які не бачили нових членів останні 20 років, зрештою, самим собою чи виключно власною родиною? Справді, все це важливі речі. Але якщо вони відберуть усю його увагу, то втратять будь-яке значення при найближчій зміні поколінь. Це як зі смертю: все здається важливим за життя і лише кілька справ виявляються такими в останню годину.
Якщо молоді нецікаво у Церкві, то це тому, що їй цікаво деінде. Не знаю навіть, чи ми усвідомлюємо зацікавлення цього покоління? Ми ж не звертаємо на це жодної уваги! Зазвичай вважається, що всі ці його тренди не мають жодного значення зараз і не матимуть жодних наслідків потім. Яка злочинна наївність! Це повітря, яким це покоління дихає і насичує свою кров. Це те, що залишиться з ним на все життя. І якщо в сферу його зацікавлення не входили релігійні питання, то ці питання ніколи не будуть його турбувати так сильно, як те, чим воно просякло замолоду.
Барви голосу
Чому ми звикли вважати, що Церква повинна ставити себе вище за конкурентне середовище культурних і практичних явищ буденного життя? Те, що Церква зберігає в собі й несе людям, є поза конкуренцією, бо дає перспективу вічності, на яку не здатне жодне суспільно-культурне явище. Але як же про це дізнається молода людина, якщо Церква не вступить в жорстку конкурентну боротьбу за більшу частку її уваги? Так, Бог може привести будь-кого до Церкви своїми шляхами. Але чи це означає, що тепер Він має виконувати за нас усю роботу?
Ні, це не заклик до якогось шоу, деградації чи заниження стандартів. Це заклик до справжньої євангелізації на ділі, а не на словах. Христос зобов’язав апостолів лише до одного – проголошувати Євангеліє. Голосити, тобто кричати, на площах міст і аж до кінців землі, посеред нових і незнайомих людей. А не буркотіти за закритими дверима в тісному колі відданих адептів, вважаючи, що «кому треба, той сам прийде».
А це означає, що Церква має підносити голос! Тобто плекати в собі культуру слова, зрозумілого для аудиторії. До речі, про слово: окрім амвона (призначеного для тих, які й так уже в Церкві), скількома каналами на сьогодні ми передаємо Євангеліє? Скільки у нашій Церкві якісних журналів, змістовних сайтів, цікавих теле- і радіопередач? Яким є голос Церкви в діапазоні частот, до яких чутливе молоде вухо? Це означає: скільки в нашій Церкві конкурентних за популярністю YouTubeканалів, подкастів, фільмів, тревелблогів, інді-стартапів, мобільних додатків, онлайн-курсів, музичних гуртів, опенейрів? А молодіжних письменників, поетів, лідерів думки (opinion makers), експертів, режисерів, співаків, діджеїв? Я не кажу, що їх нема взагалі, але скільки їх є і яка їхня популярність? Чи мають вони необхідну базу, підтримку, можливості для творчості та розвитку, щоби здобути конкурентну популярність? Праця з молоддю – це стратегічна інвестиція. Не в цеглу, а в людей, які будуть підносити голос – голос Церкви.
І тут ми доходимо до того, що насправді важливе. Не існує шаблонів. Кожне покоління трохи (або й дуже) інше. Перед молоддю не можна пахнути нафталіном, також не можна просто намагатися перекривляти тих, котрі щось роблять краще за нас. Їх треба вести за собою, пропонувати щось докорінно нове. Але для цього маєш пізнати, чим вони живуть зараз. Ти знаєш, що вони слухають, читають, дивляться, у що грають, де «зависають» у інтернеті, з чого сміються? Як виглядає їхній день по годинах? Без цього контексту ти не зможеш їх зрозуміти. А без розуміння не зможеш запропонувати щось докорінно нове.
Для зацікавлення молоді особою Христа треба пройти кілька різних етапів праці. Першим, безсумнівно, є дитинство. Ніщо не замінить досвіду родини. А це означає, що підтримка і розвиток християнської родини – найефективніша форма молодіжного душпастирства. Це зряча превентивна праця, скерована на майбутнє. Ніхто не зможе так поділитися вірою, як родина, або так від неї віддалити. Також важко переоцінити компетентну й допасовану до віку працю катехитичної школи та ораторії. Віру передають батьки і вчителі (тільки вчителі не на державній чи парафіяльній посаді, а ті, що втаємничують у пережитий особисто досвід віри). Віра передається лише при особистій тривалій зустрічі від батька синові, від учителя учневі, від майстра підмайстрові. Віра – це мистецтво, і треба часу, щоб не тільки набрати у ньому вправи, але й перейнятися його красою.
Далі Церква мусить дати конкурентну пропозицію. І не одну. І за рахунок цих пропозицій творити культурне поле, максимально наближене до чутливості та сприйняття молоді. Це також спрацює лише тоді, коли буде давати особистий досвід. Вихолощені та пусті безособові ініціативи, навіть якщо загорнуті в глянець, не приваблюють молодь. Чому зараз молодь постійно в навушниках? Бо там співають про любов. А любов – це те, чого людина найбільше прагне і в молодості ще цього від себе не приховує. Молодіжне душпастирство мусить говорити про любов, співати, малювати, показувати. І емоції. Ритми та інтонації музики дедалі більше позбавляються змісту й естетики, збільшуючи частку емоційного занурення. Церква не має права забувати про емоційну складову. Тільки не з молоддю.
Пропозиція Церкви мусить мати обличчя. Теперішнє молоде покоління не вірить чужим словам і анонімним закликам. Воно повірить твоїм словам, лише якщо це твої слова і якщо ти готовий за них відповідати. Це зачіпає болючу тему лідерства, яке від вождизму іноді відділяє тонка межа. Але без особистої харизми, мабуть, сьогодні важко заслужити увагу молоді. Безумовно, це накладає ще більшу відповідальність і вимагає ще сумліннішої підготовки, аніж дотепер. На сьогодні єдиний бренд, якій не втратив вартості в очах молоді, – ім’я. Це явище напряму виникає з надмірного індивідуалізму нового покоління молодих людей, що становить глибокий і багатогранний феномен, якому варто присвятити не одну статтю. Але треба просто прийняти це як аксіому для цього покоління.
З цього виникає ще одна важлива деталь: сьогодні молодіжне душпастирство не може бути ніяким, загального спрямування. Воно мусить бути якимсь – академічним, спортивним, мистецьким, музичним, інтелектуальним, харитативним, харизматичним, молитовним… Зараз переживають розквіт спільноти, які чітко визначилися з профілем своєї діяльності: групи Тезе, Центр опіки сиріт, волонтери, курси РУАХ чи «Альфа» тощо. Краще надати виразний акцент, який привабить тих, що шукають відповідей у зрозумілій для них формі. Нехай це буде біблійне коло чи дискусійний клуб, але якась одна риса має домінувати. Не вистачить «просто з ними бути». І не дай Боже, якщо душпастир надасть пріоритет грі в мафію чи походам у гори, а не особистому діленню досвідом Христа. Христос як досвід, а решта – на допоміжних ролях, що доповнюють цей унікальний досвід такими ж унікальними акцентами. Не навпаки.
Церква має показати перспективу. Що чекає молоду людину, коли вона стане дорослою? Чи буде в неї своє місце у Церкві? Чи про неї не забудуть? Пропонуючи формацію і навчання, скільки конкретних робочих місць Церква здатна забезпечити? Чи буде там можливість розвиватися і зростати, піклуватися про справи Церкви, не занедбуючи обов’язку піклуватися про свою родину?
Криза і тотожність
І останнє. Це добре, що Церква як така і що молодь у ній переживає кризу. Криза – це нагода відкрити власну тотожність, очистити її від домішок тріумфалізму, марнославства, інертності. Якщо раніше було вигідно перебувати в Церкві, бо там була більшість, то сьогодні ситуація діаметрально протилежна. А отже, суперечка між критеріями кількості та якості набуває забарвлення суперечки між егоїзмом комфорту і щирістю служіння. Також в Україні стрімко надходять часи, коли Церква на суспільній мапі переміститься з центру на периферії. В цьому є як свої загрози, так і свій шанс на більшу автентичність.
Господь дає нам відчути ближче апостольські часи, коли християнство було лише одною з багатьох конкурентних пропозицій в житті молодої людини. І воно перемогло. Не завдяки логіці, відповідності смакам, плануванню – адже воно було глупотою для поган. І не завдяки авторитету, бо євреї були ним згіршені. Лише завдяки проголошенню Слова. Це допомогло лишитися собою, плекати якість. Криза відбирає комфорт, але дає шанс піднести голос.
о. Юрій Блажиєвський, священик Згромадження св. Луїджі Оріоне, настоятель парафії Божого Провидіння у Львові, духівник львівського товариства студентів-католиків «Обнова»
