Священик Ростислав Пендюк очолює Патріаршу Комісію у справах молоді УГКЦ, структуру, яка відповідає за стратегію і тактику «молодіжної політики» в нашій Церкві. Як виглядає приготування
Комісії до папського Синоду, яких форм може набирати душпастирство молоді і які шанси ми втрачаємо – в інтерв’ю…
– Отче Ростиславе, до Папського синоду, присвяченого молоді, ще досить далеко, а попри те УГКЦ та РКЦ в Україні готуються до участі в ньому. У чому полягає підготовка, як виглядає її дорожня карта?
– Звісно, головним модератором підготовки залишається Апостольська Столиця, яка є ініціатором синоду і відповідно прописує цю дорожню карту, адже розуміє очікування, ставить завдання. В контексті того, що було вже зроблене, це непублічна анкета, яку надіслали єпископатам різних країн. Цю анкету ми отримали близько року тому, і вже восени від нашої Церкви Блаженніший підписав її та надіслав до Риму.
Ми робили її таким чином: збирали представників молодіжних комісій, монаших згромаджень і пробували відповісти на кожне запитання колегіальним методом. Тоді тезові напрацювання щодо цього я представляв на Синоді єпископів УГКЦ минулого року у Зарваниці. Владики мали щодо цього багато думок, застережень, пропозицій тощо. Пізніше, маючи одне і друге, ми в Патріаршій комісії молоді це опрацювали і зробили одним документом. Докладніше розписали ті речі, які потребували пояснень, адже Апостольську Столицю цікавили більше тенденції, виклики, аніж статистика. Ця анкета була дуже відкрита, жива. І вже цей документ ми надіслали Блаженнішому Святославові, він вніс свої доповнення, а тоді відіслав до Ватикану.
Другий момент: анкета для молоді перекладена різними мовами. В цьому контексті ми співпрацюємо з римо-католиками в Україні, зокрема з отцем Міхалом Воцялом, відповідальним за душпастирство молоді.
Ми цю анкету разом готували, разом перекладали. Переклали передсинодальний документ Апостольської Столиці. Ця анкета досить цікава, адже містить багато відкритих запитань, на які молодь охоче давала розлогі відповіді. Ми з отцем Міхалом жартували: якби хтось хотів по цій анкеті написати докторат, то йому б це дуже легко вдалося.
Молодь радо ділиться своїми думками, пропозиціями. Інколи це критичні речі, інколи дуже прогресивні.
В рамках підготовки до синоду у вересні в Римі відбувся перший Форум молоді з усього світу. Від УГКЦ представником була Наталія Шалата, котра працює у Львівській освітній фундації, має досвід салезіянського аніматорства, одне слово, активна мирянка. В березні буде ще одна подібна зустріч. Наприкінці року була зустріч греко- і римо-католицьких єпископів України, на якій ми з отцем Міхалом представляли підготовку до Папського синоду і поміж іншим запропонували провести Форум молодіжних католицьких лідерів України, на якому молодь мала б нагоду сформулювати свої очікування від Церкви. Попередня дата проведення – 8-10 червня.
– Анкету заповнило більше тисячі осіб. Чи є з-поміж них некатолики, чи це число респондентів достатнє, а чи ви очікували більшого?
– Люди не завжди пишуть, ким вони є. За моїми припущеннями, не-католики теж заповнювали цю анкету. А щодо очікувань, то, якщо чесно, ми розраховували на приблизно тисячу відповідей, хоча могло бути й більше. Бачимо дві перешкоди стосовно доступу до анкети. Перша – складно натрапити на неї в такому бурхливому інформаційному потоці, друге – анкета потребувала певних зусиль, бо запитань досить багато, а ми тепер так розлінилися (суджу по собі), що дві галочки ще можемо поставити, а сісти на півгодини, подумати, порефлексувати вже трохи складніше. Тобто заповнили анкету ті, що побачили її і мали бажання заповнити.
Думаю, якби відповіла більша кількість, то загальні тенденції не змінилися б: відповіді і тисячі, і десяти тисяч були б подібними.
– Церкві загалом, напевне, залежить на тому, щоби пізнати проблеми молоді та могти запропонувати на них свої відповіді. Наскільки УГКЦ дає собі з цим раду?
– Поділюся певним своїм судженням, до якого певний час ішов, дозрівав. Принаймні станом на цей момент я так думаю. Те, що очікування молоді мають стати одним із пріоритетів душпастирської діяльності, це однозначно, як на мене. Якщо, плануючи якісь душпастирські активності, ми не враховуємо позиції та очікувань тих, до кого йдемо (не тільки молоді), то вони пролетять повз… Не тому, що ми робимо неправильні речі, ми інколи робимо правильні, якісні, хороші речі, але це може бути не те, чого очікують ті, на кого вони звернені. В контексті молоді це дуже яскраво видно.
Єдина поправка до цієї тези: це не значить, що ми повинні повністю йти на поводі очікувань. Все-таки Церква – не сервісна служба. Вона покликана проголошувати Євангеліє незалежно від того, чи воно подобається, чи не подобається, приємне чи неприємне. Не йдеться про зміст, бо для Церкви він завжди залишиться тим самим. Ми завжди говоритимемо про Бога і намагатимемося допомогти людям зустріти Його. Ідеться радше про форму, очікування в контексті форми.
Як УГКЦ могла б на це реагувати? Раніше я думав у категоріях соціологічних досліджень, що вони нам потрібні, щоб допомогти зрозуміти, якою є молодь. Воно й далі, мабуть, актуальне. Але, здається, за останні десятиліття ситуація суттєво змінилася в тому сенсі, що молодіжним середовищем керують тренди, а тренди дуже короткотермінові. Можна вкласти кошти у якесь серйозне соціологічне дослідження, а через рік його результати виявляться неактуальними, бо з’явився новий тренд, умовно кажучи, нова соціальна мережа, в яку молодь різко пірнула, і через це змінився спосіб її мислення, бачення і так далі. Тому мені здається, що зараз актуальнішими є не так великі соціологічні дослідження, як постійний прямий діалог і контакт з молоддю на місцях. Наша Церква сказала, що нашим пріоритетом є жива парафія – місце зустрічі з живим Христом. Вчеплюсь до цього: жива парафія – це та, у якій є життя під кожним оглядом, є спілкування, діалог, в якій я як душпастир не тільки щось говорю, а сідаю і слухаю. Може, варто почати з питання, чим ви цього тижня живете, що для вас зараз актуальне, з чого радієте, що вас непокоїть. Ми не повинні робити щось для молоді, а разом із молоддю! І для цього треба навчитися її слухати, намагатися зрозуміти.
Повертаючись до теми соцдосліджень, зауважу, що «середня температура в палаті» мало що показує. Загальний тренд в Україні не означає, що він притаманний молоді в селі Чишки біля Львова. У місті Миколаєві, на півдні України, може бути інша ситуація. Треба зрозуміти, що ми працюємо не в Україні, а з конкретними людьми, з конкретними викликами й очікуваннями. Щоб розуміти цю конкретику, треба бути в постійному діалозі.
– Українці досить чисельно представлені на християнських молодіжних з’їздах світового рівня, на зустрічах молоді Тезе і так далі. Що дає їм такий досвід, чи заряджає жагою більшого ангажування у релігійне життя вдома? З чого це видно?
– З одного боку, позитивні ініціативи. Приклад, який спадає на думку: молоді люди з Бучацької єпархії їздили на Світовий день молоді до Мадрида в 2011 році, де заприятелювали з іспанськими молодими вірними, і до цього часу з ними щороку відбувають літні табори – то тут, то там, разом їздили на Світовий день молоді до Кракова, у Львові створили «Хор Тезе».
В цьому контексті маю теж свій біль, бо цієї нагоди ми, душпастирі, належним чином не використовуємо. Справді, молоді люди, як правило, з подібних зустрічей приїжджають із великим емоційним зарядом, і для нас це нагода запросити їх до продовження: «Давайте творити щось подібне тут! Давайте наступного тижня зустрінемося! ». Переважно завершується все тим, що раз чи два учасники таких поїздок збираються знову разом, щоб обмінятися фотографіями… і все. Шкода… Звісно, марно очікувати, що вся група формуватиме нову спільноту, але певний відсоток напевне був би готовий долучитися до якоїсь ініціативи вдома. Поїздка відбулася, позитивні емоції привезли, гарні відгуки в соціальних мережах залишили, фотографії… і все. В сучасному світі таких нагод не варто втрачати, бо їх дедалі менше.
– Отче Ростиславе, в 2017 році Патріарша молодіжна комісія запустила проект вишколу священиків – Молодіжний апостолят парафій «МАПа». Як ви вийшли на усвідомлення потреби такого навчального курсу?
– З власного досвіду. Так склалося, що я з отцем Петром Верхоляком потрапив на програму управління неприбутковими організаціями в Інституті лідерства (при Українському католицькому університеті. – Ред.). Ця програма мені й отцеві дуже багато дала. Загалом люди хочуть швидкого ефекту: прийшов на якусь програму чи курс лекцій, провчився, і твої результати праці одразу ж змінилися. В моєму випадку такого не було, але ця програма змусила мене думати в напрямку освіти, зростання, розвитку, розширення світогляду. Те, чого нас учили на цій програмі, з певних стереотипів вважається нецерковним. У семінаріях ви не побачите курсу з проектного менеджменту, комунікацій, загалом речей бізнесових. Коли курс маркетингу говорить про необхідність розуміти свою цільову аудиторію, то це стосується й Церкви, бо вона теж має свою цільову аудиторію і повинна її розуміти. Курс маркетингу нам конче необхідний! Можна його назвати курсом вміння чути людей, це суті не змінить.
Цей курс нам дуже багато дав, і ми захотіли, щоб інші священики теж це здобули. Подивилися довкола і зрозуміли, що громадський сектор дуже багато вчиться, бізнес вчиться, люди, які багато чого досягли, мають великі компанії, управляють тисячами людей, ідуть і вчаться, посправжньому вчаться, не заради папірця. Це спонукало думати про те, що нам, священикам, теж варто вчитися. Я дуже тішуся, що в більшості українських єпархій діє Інститут постійної формації священиків, де викладають богословські й небогословські речі.
Ми ж вирішили створити курс із вузькою спеціалізацією праці з молоддю. Його родзинкою є абсолютна добровільність участі. Коли ми представляли «МАПу» владикам, то дуже просили нікого не делегувати на цей курс, бо щоб він був успішним, потрібно, щоби взяли участь тільки ті, котрим це цікаво, котрих праця з молоддю запалює.
По суті, так і сталося. На курс приїхало двадцять дуже хороших отців і з Західної України, і з Одеси, Харкова, Києва, Волині, Закарпаття. Були представлені всі регіони.
– Що нового ви відкрили для себе в ході чи після його завершення?
– Не знаю, скільки цей курс дав учасникам, але мені особисто дуже багато. Передовсім те, що я побачив, що за останні сімнадцять років, впродовж яких маю справу з молодіжним апостолятом, ми проводили десятки подій для молоді, багато думали, як покращити свою діяльність, про те, як заохотити священиків, щоб вони теж взялися за цю роботу, думали, як їх змінити. Зараз я маю іншу думку, бо побачив, що є багато жертовних, енергійних, зацікавлених священиків, які хочуть щось змінити. І це не тільки молоді отці, а й шістдесятилітні…
Досвід «МАПи» – це досвід оптимізму, попри те, що виклики не зникли.
– Чи можна сказати, що ми через «втрачений» час у підпіллі дещо спізнилися з вихованням душпастирів для праці з молоддю порівняно з Римо-Католицькою Церквою? Чи праця з різними віковими категоріями для них теж нова?
– З одного боку, в університетах Польщі, Італії чи деінде є дисципліни, пов’язані з молодіжним душпастирством, є курси молодіжного душпастирства в семінаріях, є люди, які пишуть докторати на цю тему. Стосовно того, що робили ми (мовиться про навчальний курс «МАПа». – Ред.), в Польщі (не кажу про весь світ) щойно починають думати. Ми їх обігнали. Такого практичного, а не науково-богословського курсу для священиків, у якому розглядають теми комунікації, фінансів, управління тощо, в наших західних сусідів ще немає!
У них є інша річ – середовища, які без курсів формують молодь. Наприклад, молодіжні всепольські організації – такі як Товариство католицької молоді (Katolickie Stowarzyszenie Młodzieży), яке сьогодні налічує близько тридцяти тисяч членів. Воно має свої формаційні програми, спрямовані як на молодь, так і на душпастирів.
Мрію, щоб у нас теж було щось таке, щоби випускники «МАПи» почали творити таке середовище. Бо середовище важливіше, аніж курси, оскільки дає не лише знання, а й виховує, дає можливість знаходити відповіді на актуальні питання. Воно більш природне. Навчальна складова важлива, але вона має бути поштовхом для формування середовища.
– Молодь не дуже хоче йти до церкви… Що не так, що її відштовхує?
– Навряд чи є хтось, хто вичерпно відповість на це запитання. Молодь не так щось відштовхує, як нічого не притягує. Молода людина сьогодні має багато пропозицій, навіть у селі. Зазвичай це онлайнові пропозиції, дуже атракційні, привабливі, цікаві, мотивовані. Молода людина стоїть перед вибором, що зробити зі своїм часом: пограти в гру і отримати купу емоційного заряду чи піти до храму і слухати, як хтось марудить?
Вибір очевидний. Даруйте, що так грубо це змальовую. Ми, богослови, розуміємо всі моменти того, чому треба йти на літургію, що це важливо для нашого спасіння, а молода людина думає дуже прагматично. Вона питає: «Що я з цього матиму? Чому я маю це робити? ». На це питання батьки і часто душпастирі дають відповідь: «Бо так». Цей аргумент колись працював, а сьогодні він не працює в жодній сфері. Треба сідати і говорити про це з парафіянами значно ширше, виходячи з їхніх запитів. Навіть більшість дорослих, ідучи до храму, керуються своїми особистими потребами, а не богословськими аргументами.
– А якщо йде, то чого саме шукає, бо ж її потреби напевно інші, аніж потреби батьків?
– Моє покоління і старші за мене – це люди, які все ще керуються обов’язком. Коли відкрити старі катехизми, що там знайдемо? Християнин зобов’язаний брати участь в літургії у неділі і свята, християнин зобов’язаний сповідатися бодай раз на рік… Слова «обов’язок», «мусиш», «повинен» є для нас аргументом, переконують нас. Мені здається, що молоде покоління в першу чергу шукає відповідей.
Для мене близьким є бачення святого Івана Павла ІІ, що люди не є поганими, всі люди шукають доброго і красивого, але ми не завжди даємо їм це побачити. А вони шукати не перестають, тому й звертаються до інших духовних традицій – християнських чи нехристиянських.
– Сьогодні бачимо, як наростає індивідуалізм. Який рецепт дасте молодій особі, щоби вона той індивідуалізм поборювала в собі?
– На індивідуалізм можна дивитися двояко. Хочу сказати, що нам слід думати категоріями не кількості, а якості. А якість спільнотною не буває. Спільнотна якість можлива за умови індивідуальної якості кожного зокрема. Треба більше уваги приділяти окремій людині. Церква – спільнота спільнот, а спільнота – це індивідуальності. Про це говорить Другий Ватиканський Собор.
Індивідуалізм як замикання життя на собі, відокремлення від батьків, звуження кола друзів у нас ще не таке сильне явище, як в деяких європейських країнах, хоча тенденція присутня. Індивідуалізм більше розвивається не тому, що молодь так хоче, а тому, що старші так хочуть. Це починається коли? Якщо моїй дитині п’ять, сім, десять років і вона зі мною не перетинається, бо я постійно зайнятий, не маю часу і навіть удома не можу приділити їй уваги, що я цим їй кажу? Що стосунки не мають значення. Пізніше я, вже пенсіонер, хочу, щоб до мене прийшли, приділили увагу. Але… я навчив дітей, що це не важливо, що важливо працювати, здобувати.
– Навряд чи можливо на кожній парафії створити якусь молодіжну спільноту або служити окрему літургію для молоді. Але що всетаки може один, скажімо, сільський парох, зробити для того, щоби молодим було цікаво бути в громаді, до того ж бути активними в ній?
– Повернімось до індивідуалізму. Це питання так чи інакше звучало на багатьох зустрічах впродовж минулого року. Воно має інструментальний підхід. Багато хто з отців казав: «Дайте нам програму, і ми будемо її застосовувати». Але я маю досвід і знаю, що такий підхід не працює. Якщо маєш бажання працювати, то й програму придумаєш, знайдеш, виколупаєш…
На програмі були священики з невеликих сільських парафій. Один отець зробив ремонт у якомусь приміщенні і проводить там різні заходи, на які з’їжджаються діти з довколишніх сіл. Він із ними їздить у аквапарк, ще кудись. Ще один отець організував літературне кафе на парафії. Йому ніхто не подавав цю ідею, він сам її придумав.
Програма – всередині тебе. Слід подивитися довкола, оцінити свої нагоди і можливості. Десь є приміщення, десь нема. Там, де є, можна робити одне, там, де нема, можна робити друге. Можна організувати театр тіней і вогняне шоу, відкрити музичну студію, як це зробив священик на Дрогобиччині. Не треба мати мільйони, треба просто хотіти.
– Такий приклад має шанси бути позитивно заразним.
– Не знаю, теоретично має. Треба його правильно подавати, і в цьому я бачу місію Комісії молоді. Священики також люди, попри все. Мають свої емоції, бажання, мрії. Не можна прийти і сказати: «Роби так, бо так добре». Священиків треба слухати так, як слухати молодь, пізнавати їхні потреби, очікування, мрії, болі. А тоді спробувати допомагати знаходити відповіді на їхні запитання. Люди є люди – світські чи духовенство, старі чи молоді – всі ми любимо, коли нас чують.
Розмовляла Ліда Мідик
