Кардинал має рацію…

(До 1000-ліття хрещення України)

(Закінчення з квітневого числа)

ІV

Ректор Одеської семінарії твердить, що «у нас немає автокефальної (тобто окремої, відокремленої) Української Православної Церкви». Та й знову лжесвідчить.

В Української Православної Церкви довга, славна й трагічна історія. Вона виникла, як єпископат (митрополія) у 860 році (10, 7), а в 988 р. остаточно утвердилася як Митрополія Руська і ще в 1589 р. стала екзархатом Константинопольського патріярхату (36, 387).

І зовсім безпідставна заява Ол. Кравченка, що «вже після возз’єднання України з Росією відбулося й возз’єднання Української Митрополії з Р. Прав. Церквою», бо ж «Київська Митрополія була самим упертим ворогом, якого зустріло (на Україні — В.Б.) московське панування» (18, 497). У жовтні 1659 року козацькі полковники пред’явили в Переяславі князю Трубецькому статті, відповідно до яких Київська Митрополія мала залишитися в складі Константинопольського патріярхату на правах екзархату (18, 507). Та Москва з самого початку стала не визнавати Переяславські статті й почала вдаватися до позалаштункових дій аби підкорити Українську Православну Церкву. І це призвело до того, що українське духівництво на чолі з митрополитом Сільвестром звернулося до польського короля Яна-Казимира «із заявою, що їм бути з московськими людьми в союзі неможливо, і вони цього ніколи не бажали; Москва хоче їх перехрестити» (33, 1674).

Слово «перехрестити» — не вигадка, бо Українська Церква за обрядом завжди була грецькою, а Російська Православна Церква в 1551 році з наказу Івана Грозного на неканонічному Стоглавому соборі прийняла свій обряд, який утвердив особливе московське православ’я, очолюване царем (15, 110). До того ж, намагання Москви прилучити Українську Церкву до свого власного православ’я протирічило «правилам святих отців» (36, 388). Але царизм ні перед чим не зупинявся, аби з допомогою своєї Церкви поневолити український народ. 8 липня 1685 року Московський патріярх «заліз» на територію Константинопольського патріярхату і посвятив у Київські митрополити князя Святополка-Четвертинського (Гедеона) (36, 387). У тому ж році московський дипломат Микита Алєксеєв почав обробляти Вселенського патріярха Досифея, аби той наказав Константинопольському патріярхові віддати Українську Церкву Москві, але Досифей засудив самочинства Московського патріярха і не бачив канонічних підстав для передачі Київського екзархату Москві (36, 388). Тоді Алєксеєв домовився з мусульманином візирем Туреччини і той наказав обом патріярхам порушити «правила святих отців» — задовольнити московських царів (36, 389). Щоправда, Досифей за виконання наказу голови уряду мусульманської Туреччини одержав од Москви 200 золотих, а Діонісій 200 золотих і 120 соболів та ще й просив царя сплатити «жалованіє» усім константинопольським архиєреям, котрі брали участь у продажу Київського екзархату Москві (36, 389). Ось так «добровільно» Російська Православна Церква «возз’єднала» з собою Українську Митрополію.

У 1919 році український народ утворив Українську Автокефальну Православну Церкву, яка дуже швидко набула популярности у всіх верствах населення, про що свідчать антирелігійні «Постанови» ЦК КП(б)У від 6 лютого та 17 жовтня 1922 року (23, 105), а також «Резолюція» ЦК КП(б)У від 30 червня 1928 року (23, 118). І саме ця популярність призвела до того, що в 1929 році ввесь провід УАПЦ був зачислений у члени вигаданої чекістами «Спілки Визволення України». І в 1930 році теж переслідувана тоді Російська Православна Церква знову «возз’єднала» з собою Українську Церкву. Проте закордоном УАПЦ діє і своєю діяльністю заперечує вигадки протоієрея про неіснування окремої Української Православної Церкви (2, 455).

V

Лжесвідчить протоієрей і тоді, коли заперечує право на існування Української Католицької Церкви на тій підставі, ніби «Київська Русь… прийняла хрещення не від Римсько-Католицької Церкви, а від православної Візантії». І саме тому Російська Православна Церква на Україні завжди була православною.

Але він сам і спростовує цю вигадку, коли згодом називає рік оформлення поділу на католицьку і православну — 1054. Це сталося, як бачимо, через шістдесят шість років після проголошення християнства державною релігією Руси, тобто в 988 році візантійські імператори ще продовжували розпочату Констянтином у 313 році боротьбу за підкорення Церкви державі, за проголошення імператора намісником Бога на землі, бо, як сказано в одній візантійській хроніці, «імператор є для Церкви найвищим паном і охоронцем віри» (8, 71). Та цього найвищого панства під час хрещення Руси візантійські володарі ще не досягли. І всупереч одеському протоієрею Українська Церква мала тісні зв’язки з Апостольським Престолом до 1054 року і не поривала їх після розколу Вселенської Церкви на Західню та Східню.

З історичних джерел відомо, що у 867 році з наказу Папи Миколи І Патріярх Ігнатій призначив для Русі архиєпископа (митрополита) (24, 25). Неодноразово присилав в Рим своїх делегатів і до князя Володимира. У 988 році легат Папи Сильвестра II привіз Володимиру благословіння у зв’язку з хрещенням держави і мощі святих (19, 57). Потім ще двічі, у 991 та 1000 році прибували на Русь легати Сильвестра II (19, 64, 68), а Володимир посилав свої посольства до цього папи у 994 та 1001 роках (19, 65, 68). І ми не маємо жодного доказу, що легати приїздили, до Києва, а посли їздили в Рим сперечатися, чиє християнство краще — Валенське чи Візантійське. Активний обмін посольствами є свідченням визнання Володимиром Папи Римського головою Вселенської Апостольської Церкви. До того ж, у рік хрещення Руси Володимир привіз у Київ мощі Папи Климента (17, 80). Та й після 1054 року Русь підтримувала міцні зв’язки з Апостольською Церквою. Про це говорить дуже яскравий факт: у 1096 році італійські купці привезли з Малої Азії до міста Бару мощі святого Миколи. Папа Урбан II проголосив день 9 травня святом міста Бару. І Київський Митрополит Єфрем включив день 9 травня до церковного календаря, як день пам’яти про перенесення мощів святого Миколая. А Єфрем був Київським Митрополитом з 1052 року і востаннє згадується літописцем у 1096 році (17, 169). Блискавичність, з якою Єфрем включив до календаря день пам’яти про перенесення мощів святого Миколи, є доказом надзвичайно міцних зв’язків тодішньої Української Церкви з Апостольським Престолом. І про цю подію ректор Одеської духовної семінарії мусів би знати.

Та й на соборах Католицької Церкви Київські митрополити час до часу брали участь. Так, на Ліонському соборі 1245 року був присутній і мав цікавий виступ митрополит-номінант Петро Акерович (24, 149). Ав 1414році на Констанцькому соборі українську делегацію з 300 осіб очолював знаменитий письменник Київський Митрополит Григорій Цамблак. Його виступи на соборі були спрямовані на возз’єднання Церков (24, 218). До речі, Київська Митрополія до 1439 року мала юрисдикцію і на Московську Церкву (15, 109, 24, 227).

У 1439 році князь Василь II відірвав Московську Церкву від Київської Митрополії, коли зрозумів, що йому особисто Флорентійська Унія ніяких привілеїв не дала. Великий князь був палким прихильником Унії, з допомогою якої сподівався звільнитися від опіки Константинопольського патріярха. Та Флорентійський собор, на якого Василь II відрядив Київського Митрополита Ісидора в супроводі свого посла та великої валки подарунків, папською грамотою благословляв Василя II лише у «помічники» Ісидора, що призвело до вигнання митрополита з Москви, «не визнання» князем, а не Церквою Флорентійської Унії (15, 109), що суперечить навіть російському церковному праву. Та на цьому великий князь не зупинився: дев’ять років Московська Церква була без митрополита. А в 1448 році князь сам призначив його. З тих пір, аж до 1589 року, московські митрополити, а згодом і патріярхи призначаються по «благословенню великого князя», а не Константинопольського патріярха» (15, 110). Фактично Російська Православна Церква і досі перебуває в Унії з Римсько-католицькою Церквою, бо соборної постанови про ліквідацію рішення Флорентійського собору так і не було. У «південно-західніх областях Руси (на Україні і в Білорусії — В.Б.), підвладних у той час литовському князю, Флорентійська Унія була прийнята» (2, 467), бо рука Василя II дотягтися туди не змогла. І Берестейська Унія 1539 року лише підтвердила єдність Української Церкви з Римсько-католицькою, тобто з 1439 до 1685 року на Україні існували незалежні від РПЦ дві Церкви грецького обряду — Українська Католицька і Українська Православна, які відрізнялися одна від одної лише з точки зору догматичної.

У зв’язку з «возз’єднанням» з Росією в історії Української Католицької Церкви були два страшних березня.

Скориставшись польським повстанням 1831 року, у якому українські католики участи не брали, царський уряд повів рішучий наступ на Українську Католицьку Церкву. Спочатку закриваються манастирі ченців-василіян разом з українськими уніятськими школами, а в 1837 році Українська Католицька Церква потрапляє під опіку обер-прокурора Синоду. Розпочинаються репресії проти священиків, котрі не погоджувалися на «возз’єднання» з Російською Православною Церквою. І 25 березня 1839 року Українська Католицька Церква в Російській Україні рішенням Синоду перестає існувати (41, 382), а разом з Церквою українці втрачають і право на навчання у школі рідною мовою, яку не побажала визнати «рідна» українцям Російська Православна Церква, тобто до 1839 року русифікації на Україні та в Білорусі заважала Українська Католицька Церква (40, 534). Але вірні не визнали ліквідації своєї Церкви. І як тільки 17 квітня 1905 року з’явився Указ про віротерпимість, почалося масове повернення українців і білорусів в уніятство (3, 179).

Та ще більш кривавого і підступного удару зазнала Українська Католицька Церква на західньоукраїнських землях 8-10 березня 1946 року після того, як тисячі священиків і всі єпископи були знищені або запроторені до сибірських концтаборів. За рік до ліквідації Української Католицької Церкви Московський Патріярх Алексій висвятив на православних єпископів Пельвецького і Мельника, які разом з Костельником очолили неканонічний навіть з точки зору російського церковного права т.зв. Львівський собор Української Католицької Церкви 1946 року.

Але всупереч лжесвідченню Ол. Кравченка народ не визнав «добровільного самоліквідування» Української Католицької Церкви, про що свідчать звернення вірних до відповідних органів з проханням зареєструвати громаду Української Католицької Церкви (9, 41).

А у серпні цього року Українська Католицька Церква частково вийшла з підпілля, і вірні вимагають від влади права на легальне існування Церкви.

VІ

У зв’язку з невизнанням права Української Католицької Церкви і Української Автокефальної Православної Церкви протоієрей Ол. Кравченко розкриває справжню причину участи Російської Православної Церкви в русі за об’єднання християнських Церков — екуменізмі. Він чорним по білому запевняє читачів «Знамени коммунизма», що, наприклад, вихід Української Католицької Церкви з підпілля призведе «не до єдности, а до розз’єднання». Викладачі «наукового комунізму» на практичних заняттях змушують студентів доводити один одному, що мовою майбутнього людства буде російська, як мова народу, що першим ступив на шлях до комунізму, а протоієрей запевняє, що єдність Церков — це з’єднання з Російською Православною Церквою. Йому й невтямки, що Українська, Вірменська, Коптська, Маронітська та Грецька Католицькі Церкви вказують єдино можливий шлях до єдности Христової Церкви, яку розкололи у 1054 році візантійські імператори і не допустили з’єднатися Російській Церкві.

VІІ

Аби довести життєву потребу перебування українців у лоні РПЦ, протоієрей за вуха притягує історію Другої світової війни, бо, за його переконанням, лише єдність українців з російським та іншими народами призвела до перемоги над фашизмом. Він зумисне забуває, що війна поєднала католиків Франції, Польщі, Австрії, Бельгії, Чехо-Словаччини є протестан­тами Англії, Данії, США, Норвегії та з мусульманами, православними і буддистами СРСР. І це поєднання відбулося не на плятформі РПЦ. Та коли вже ректор Одеської семінарії на користь РПЦ вдається до історії Другої світової війни, скажу йому ось що.

Не відаю, за якого Церква буде молитися завтра в храмах РПЦ, але в роки Другої світової війни російські православні вимолювали у Бога «Победы Благоверному Королю нашему Михаилу Первому на сопротивныя» (39, 20, 70), Хто були ці «сопротивныя» румунського короля? Ясна річ, наш народ!

У жодному молитовнику, виданому протягом усієї історії існування Української Католицької Церкви, подібної молитви годі й шукати, бо Українська Католицька Церква визнає своїм головою не царя чи короля, а Ісуса Христа і Папу Римського, як наступника Святого Апостола Петра.

Це для Російської Православної Церкви лише б цар, бо як зізнався перший пореволюційний патріярх Російської Православної Церкви Тихон, «цареславіє… є справжнім православієм» (3, 169).

І хай тільки цар-батюшка накаже — протоієреї Російської Православної Церкви день і ніч смоктатимуть всі пальці на ногах і руках, аби вигадати підстави для позбавлення не лише кардинала М. Любачівського, а всього українського народу історії Церкви і рідної землі.

Та саме кардинал має рацію, бо за нього правда історії. І рубрика «Релігія в ідеологічній боротьбі» — ганебний стовп, під яким знайде на Україні могилу Російська Православна Церква, а не правда про хрещення Руси-України і про Українську Церкву.

* * *

1. Аничков Е. Язычество и древння Русь. С.Пб., 1914.
2. Атеистический словарь. М., 1986.
3. Вопросы научного атеизма. Вып. 19, М., 1976.
4. Востоков А. Х. Описание русских и словенских рукописей Румянцевского музея. С.Пб., 1842.
5. Голубинский Е. Е. История русской Церкви, Т .І., М. 1880.
6. Городцов В. А. Дако-сарматские религиозные злементы в русском народном творчестве. «Труды Государственного исторического музея». Вып. 1, М., 1929.
7. Даль В. И., Толковый словарь живого великорусского языка. Т. І, М., 1955.
8. Диль Ш. Основные проблеми византийской истории. М., 1947.
9. Колесник Н. А., Фуров В. И. Гражданственность и религиозная вера, К., 1985.
10. Котляр М. Ф. Введення християнства в Київській Русі. К„ 1985.
11. Мавродин В. В. Происхождение названий «Русь», «русский», «Россия». Л. 1958.
12. Он же. Происхождение русского народа. Л., 1978.
13. Михайлів Юхим. Леонід Позен, ж. «Життя й революція». 1929, №№ 7-8.
14. Надеждин Н. И. Литературная критика. Зстетика. М., 1972.
15. Никольский Н. М., История русской Церкви., П., 1983.
16. Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. М.-Л., 1950.
17. Повесть временных лет., М., 1950.
18. Покровский М. Н. Избранные произведения в 4 томах. Кн. І., М., 1966.
19. Полное собрание русских летописей. Т. IX. С.Пб., 1862 (Далі: ПСРЛ).
20. ПСРЛ, Т. І, М, 1962.
21. ПСРЛ, Т. II, М, 1962.
22. Попович М. В. Мировоззрение древних славян. К., 1985.
23. Про релігію і атеїстичне виховання (збірник документів і матеріялів) К., 1979.
24. Ромм Б. Я. Папство и Русь. М.-Л., 1954.
25. Русанова И. А. Курганы полян Х-ХІІ вв., М., 1966.
26. Рыбаков Б.А. Поляне и северяне, «Советская этнография», 1947. Вып. VI-V
27. Он же. Древние русы. «Советская этнография», 1953. Вып. ХVІІ.
28. Он же. Предпосылки образования древнерусского государства. Очерки истории СССР, М. 1958.
29. Он же. Языческое мировоззрение русского средневековья «Вопросы истории». 1974, № 1.
30. Седов В. В. Кривичи. «Советская археология», 1969, № 1.
31. Он же. Восточные славяне в VІ-VIII вв. М. 1982.
32. Словарь книжников и книжности древней Руси. Вып. 1 М., 1987.
33. Соловьев С. М. История России є древнейших времен. Кн. 2. Изд. «Общественная польза», С. Пб., (Б.г.и.).
34. Он же. История России є древнейших времен. Кн. І. М. 1959.
35. Он же. История России є древнейших времен, Кн. V, М. 1961.
36. Он же. История России є древнейших времен. Кн. 7, М. 1961.
37. Срезневский И. И. Материалы для словаря древнерусского языка. Т. З, М., 1958.
38. Тихонравов Н. Летописи русской литературы и древности. Т. І., отд. Ill, М., 1859.
39. Толковый молитвенник. Составлен єпископом Агафодором. Одесса, Изд. «Одесской газеты», 1942.
40. Энциклопедический словарь. «Гранат», Изд. 2. Т. ч. ІV, МИ., (б.г.и.).
41. Энциклопедический словарь. «Гранат» Изд. 2,Т. М. (б.г.и.).

Поділитися: