Відповідь на це актуальне питання не є складною, бо кожний має відмінні пріоритети та переконання, які час від часу зміняються відносно наших умовин щоденного життя. Думаю, що латинська приповідка «Часи міняються, і ми міняємося з ними» допоможе нам зрозуміти, чому на поселеннях також порожніють церкви. Порожніють тому, що умовини у виховуванні наших дітей і внуків дуже відмінні від умовин, у яких ми виховувалися в Україні та у перші роки на поселеннях.
В Україні наші діди і батьки радо ходили до церкви, яка для них була домом молитви, в якій, за словами Тараса Шевченка, «село і серце одпочине». Відпочивало українське серце в храмі Божім, який був прикрашений мистецькими іконами, дбайливо вишитими обрусами і рушниками. Багато священиків були обдаровані музичними талантами, дяки, диригенти і хористи співали як «соловейки», все те творило «Молитовну оперу Девіна» (як кажуть деякі отці), і тому ніколи не було ані задовго, ані нудно. По Святій Літургії молодь, старші мали нагоду зустрітися зі своїми рідними і товаришами.
У відмінних обставинах виховуються наші діти і внуки при кінці цього 20-го століття, яке хвалиться винаходами техніки, зброї, постійного руху і поспіху кожного дня, навіть у неділі й свята. Питаємо себе, чи можливо зберегти багату духовість нашої минувшини в таких непривітних обставинах?
Багато дітей українського походження по малих містах Канади є у католицьких школах латинсько-західнього обряду, там беруть участь у короткій літургії, а наші українські церкви відвідують лише під час річних свят, як Різдво, Великдень та з нагоди різних родинних свят.
Згадані обставини не дозволяють дітям і молоді пізнати й відчути красу Святої Літургії східнього католицького обряду, і тому вона для них є задовгою, а для деяких навіть чужою. Старша молодь і студенти часто запитують нас, «чому під час Святої Літургії східнього обряду молимося про папу і єпископів аж чотири рази, а в західньому латинському обряді вистачає один раз?». Чи справді в наших обставинах це конечне?
Романа Хабурська
Канада
