На цю тему 19 квітня 1995 р. доповідав у Нью-Йорку, в домі НТШ, гість з України, депутат до Верховної Ради, голова комісії Верховної Ради з питань культури й духовности і співголова Світового Мирянського Конгресу Михайло Косів. Господарем цікавого виступу М. Косіва була крайова управа Українського Патріярхального Товариства в США. Доповідача тепло представив голова крайової управи УПТ Олександер Пришляк, додаючи до повище сказаного, що М. Косів — це колишній активний член правозахисного руху в Україні, письменник, науковець і громадсько-політичний діяч.
М. Косів подякував за представлення та висловив свою вдячність організаторам Василеві Колодчину і О. Пришлякові, що має можливість поділитись своїм думками на релігійно-церковні теми. «Правда, — сказав доповідач, — це дуже незручний час, бо це страсний тиждень, коли всі готуються до Христового Воскресіння».
Поруч з тим, кількома реченнями з’ясував свою ціль приїзду до США. їх п’ять осіб, два депутати і троє інженерів, приїхали на запрошення Конгресу США, а зокрема Конгресової Бібліотеки. При цьому підкреслив, що є позитивним поворот уряду США у сторону України. Створена Інформаційна Комісія, що буде в постійному контакті з Америкою. Створена окрема Комісія в США, яка має закладену інформацію про Україну і не потребує брати інформацій «вія Москва». Це для України дуже важливо. Наша праця у цьому напрямі була дуже напружена, але потрібна і корисна.
Коли ж ідеться про релігійно-церковні проблеми, то доповідач віддавна старався вникнути у ці проблеми, просто як звичайний мирянин. Ця тема в Україні не залишає нікого. Після довголітньої більшовицької бездуховности народ масово повертається до Церкви. Але цей поворот до Церкви відбувається на поверхневому рівні. За те дуже повільно йде процес дійсного, духовного повернення наших земляків до Церкви.
Ми, віруючі, як тільки вийшли з підпілля і як тільки Церква одержала закон про свободу совісти, що був прийнятий у квітні 1991 року, поділились на цілу низку конфесій, які між собою конфліктують. У нас відродилась Греко-католицька Церква, Українська Автокефальна Православна Церква, а саме православ’я розкололось на чотири відлами: на Російську Православну Церкву, Українську Православну Церкву Московського Патріярхату, Українську Православну Церкву Київського Патріярхату й Українську Автокефальну Православну Церкву, і всі вони ворогують між собою.
Раніше конфлікти відбувались за володіння храмами, зараз вони перенеслись на грунт релігії. Це стає більше небезпечним, і тому не можна залишатись до цих питань байдужими. Хто читає журнал «Патріярхат», то напевно прочитав мою статтю під назвою «Три краплі смутку», що була надрукована у листопадовому числі за 1994 рік. У тій статті я порушив багато питань також про ставлення до нас, себто нашої Церкви, Москви і Ватикану
Віруючі Греко-католицької Церкви з великим ентузіязмом чекали на приїзд Патріярха Мирослава-Івана Кардинала Любачівського, як на воскресіння. Проходить час, люди почали охолоджуватись, якщо не розчаровуватись. Ця Церква зараз становить три різні суспільні категорії. Перша — це ті, що багато пережили, що вийшли з підпілля. Дуже мужні і геройські люди, які перейшли великі мучеництва. Один з моїх приятелів називає їх партизанами. Справді, вони і дальше не перестали бути партизанами. Багато з таких людей не можуть себе вдержати у приписаних рамках. їм важко працювати у легальних обставинах. Їм важко бути послушними. Вони забувають, що мають до діла з інтелігентами, їм потрібно більше знань, яких дуже часто їм бракує. Це не є їх вина. Ми не маємо їм за це докоряти, але це наша біда. Такий є стан. Друга категорія — це ті, які вийшли з Греко-католицької Церкви і до неї повернулись з православ’я. Вони богословсько освічені, покінчивши російські православні семінарії. Вони пам’ятають, що походять з греко-католиків. Як тільки виникла можливість, вони перейшли до своєї Церкви. Але ж відомо, що кожний з них був пов’язаний з КДБ, ним відповідно озброюваний, але не кожний на це піддавався. Але були такі, що з ними працювали, і зараз вони працюють у Церкві. Яка їхня роля у Греко-католицькій Церкві, то залишається таємницею. Тільки за наслідками їх праці можна буде здогадуватись, чи ця праця все є благословенна .
«І третя категорія — це ті, що приїхали із закордону. Люди високоосвічені, але, на жаль, які не зрозуміли тих обставин, у яких тепер приходиться працювати в Україні». Доповідач підкреслив: «Вам у загальному є важко зрозуміти ці обставини, як будувати державу, бо вони є інші від тих, до яких ви звикли. Багато з того, що ми робимо, маємо те, що маємо. У Православній Церкві йде війна між собою».
Ось я маю книжку, яка називається «Православний протикатолицький катехизм», — розповідає доповідач, — ця книжка видана при митрополії на Івано-Франківську з благословення єп. Української Православної Церкви Андрія. Ось дещо з цієї книжки: «Чи можна для молитви ходити у католицькі храми і відвідувати католицькі відпусти? Не можна, в ніякому разі. Якщо хто піде на свято варварське чи єретичне, заповідається у номоканоні із непослуху, нехай не причащається два роки. Якщо молиться з відлученими, навіть не у церкві, але в домі, хай і цей буде відлучений. Не добре православному брати за жінку єретичку і, навпаки, жінці мужа. Якщо відбудеться шлюб, то він буде не дійсним… Яке полегшення надає Православна Церква Руси католикам прийняти істинну віру? Велике. Щоб полегшити їм перехід від єретичної до істинної Української Православної Церкви Київського Патріярхату, відмінила навіть повторне хрещення і має прийняти їх третім чином, тобто через засудження єресі і покаяння.
Чи можна собі все це уявити? Це відбувається наприкінці XX століття. Це говориться у цивілізованих умовах. Але треба ж мати на увазі, що наші люди довірливі, що скаже священик з амвони, вони вірять. А це ж звичайнісінька середньовічна темнота, нетерпимість і злоба. Є достатні підстави для того, щоб тривожитись і піднімати з приводу цього питання і бити тривогу.
Роздумуючи над цим, постає питання, який можна знайти вихід з цього. Розв’язка багатьох питань знаходиться у посланнях св.п. Патріярха Йосифа і в його «Завіщанні…». Тому було б добре його видати великим тиражем і безкоштовно роздавати бажаючим. Блаженніший Йосиф вбачав розв’язку у воздвигненні Києво-Галицького Патріярхату
Ватикан, як всяка наддержава, розраховує не на Україну, але на Москву. Нехтує правами України. Зрештою про це догадувався Патріярх Йосиф, і ви це знаєте, а це було ще тоді, коли Україна не була ще державою. Зараз немає потреби заглиблювати й утверджувати церковний розкол. Ми знаємо, що Українська Католицька Церква не удостоїлась патріяршого вінця. На це не погодиться Москва, і на це не піде Константинополь, бо це маленька територія, яка повністю залежна від Москви. Але не йде на це й Римська Курія. На це не йде папська канцелярія, якій невигідно сваритись з Москвою заради України. Більше того, останні документи підтверджують, що не тільки воздвигнення українського патріярхату не входить у пляни Римської Курії, а навіть відновлення Києво-Галицької митрополії. На синодах, які відбулись зразу після того, як вийшла з підпілля УКЦерква, були спроби створити Чернігівсько-Вишгородську єпархію, там є багато наших земляків, але у Ватикані ці вимоги не знайшли зрозуміння.
На жаль, наші священики не пішли на схід, але зате поїхали польські священики, і там зараз діє чотири польських єпископи, де є не більше 400 поляків. Мені доводилось бути в Чернігові, — сказав доповідач, — де має бути збудований храм, і я бачив, як наші земляки-православні хрестились п’ятірнею, себто не склавши три пальці разом. Мені хотілось плакати. Може я перечулений, але міняти так різко шкідливо.
Пишучи статтю «Вернімось до джерел», я перечитав Берестейські артикули, де є написано, що ці права даються нашій Церкві назавжди. Але що нам завернутись до цього. Це треба зробити для вірних на Сході. Ми маємо зібрати і видати всі документи про Берестейську Унію. Це належить зробити під кутом потреби Церкви в Україні. До цього треба б взяти також до уваги документи церковних міжконфесійних конференцій, зокрема Баламандської. їх треба в першу чергу перекласти на українську мову і дати українському читачеві. Ми на Україні цього не знаємо
У світі йде великий процес у напрямі єдности. Ми не можемо стояти осторонь цих процесів. На жаль, керівники нашої Церкви цього не роблять. У цьому напрямі багато робили Патріярх Йосиф і Слуга Божий Андрей. Це були справді наші церковні титани. Ми не можемо чекати знову на титанів, треба приступати до праці».
У 1996 році сповниться 400 років з того часу, як була підписана Берестейська Унія. Не знаю, як тут у вас, але в Україні для цього майже нічого не робиться. Ми повинні собі ясно усвідомити, що нам дальше робити. Зрозуміло, що уніятство і греко-католицизм є дві різні речі, — сказав доповідач. — Уніятизм, чи уніятство — це є угода чи союз, документ, це є акт, а греко-католицизм Церкви — це є філософія, це є поєднання візантійських традицій і православних традицій із західніми традиціями католицькими, вселенськими. Над цим треба думати у 400-річчя Берестейської Унії. (Якщо доповідач робить різницю, назву «унію» від назви «греко-католик чи греко-католицизм», яку прийняла наша Церква, а точніше їй надала австрійська цісарева Марія-Тереса у липні 1774 p., видавши декрет, що забороняв уживання назви «уніят», замінивши його терміном «греко-католик». Отже, під тим оглядом це не є дві різні речі. Греко-католик — це похідне від уніятства. Якщо доповідач мав на увазі походження нашої віри, називаючи її греко-католицизмом, це зовсім інше питання. — Редакція).
Отже, так виходить, що в 1996 році тільки розпічнуться святкування, а роздуми над цими подіями будуть продовжуватись.
Назвав доповідач відомого нашим читачам ім’я професора Київської Духовної Семінарії Дмитра Степовика, який належить до Української Православної Церкви Київського Патріярхату, це є людина світлої думки, який працює для злагіднення конфліктів. Є спроби і намічаються напрямки, як залучити до церковних справ українську інтелігенцію.
Повірте, я б цими справами не займався, якщо б наша Церква стояла незмінною духовною твердинею від часів Володимирового хрещення. Хай би собі церковними справами займались ієрархи і священики. Для мене за таких обставин Церква була б тільки для молитви і покори. На жаль, вище проведена аналіза показує, що самі ієрархи і духовенство з тими проблемами не дасть ради. Тому маємо включитись ми, миряни, себто українська інтелігенція. Ми маємо повернутись в Україні до тієї Церкви, що була в нас за святого Володимирового хрещення. Коли не було роздору між Заходом і Сходом, тоді все християнство було єдине, без майже жодної різниці. Україна повинна у цьому процесі відіграти цю консолідаційну ролю між Сходом і Заходом. Отже, вернімося до джерел.
Після виголошеної глибоко вдумливої доповіді присутні ставили запитання, на які доповідач давав вичерпні відповіді. Ведучий Вечором О. Пришляк висловив щиру подяку доповідачеві за цінну й цікаву доповідь, що присутні підтвердили довгими оплесками. Дальша розмова і дискусія продовжувалась з доповідачем при каві.
М. Г.
