Туга за людиною і Божа воля дуже часто стоять біля себе. Туга за людиною і Божа Воля, як вони стрінуться, тоді вони формують хрест терпіння і витискають сльозу з людського ока. Ця Божа Воля і туга за людиною привела нас до цього Божого храму і поставила нас біля домовини бл. п. д-ра Романа Мороза.
Таке є Боже зарядження, що все на світі минає, все пливе нестримно, як ріки до моря, усе має свій кінець. Так і життя д-ра Р. Мороза, яке почалося в 1904 році в Тернополі, в Україні — закінчилося 11 березня 1995 р. в Кергонксоні, в Америці, де ми збіглися в гурт, створили українську громаду, побудували церкву і закупили клаптик землі для похоронення наших померлих.
Життя людини триває в одного довше, в другого коротше, в одного нитка життя переривається раптом, несподівано, в іншого закінчується довгою недугою. Покійний д-р Мороз отримав від Бога особливу ласку довголіття, ласку, що її не кожна людина має цей привілей придбати для себе. Цей привілей довголіття вигас, закінчився в минулу суботу, о 4:00 годині ранку. Його довголіття закінчилося, бо народження і смерть — це дві події, що їх кожен із нас мусить пережити. Ніхто нас не питався, чи ми хочемо народитися, і ніхто нас не буде питати, коли і як маємо вмерти. Святе Письмо каже: «Призначено людині раз вмерти».
Очевидно, ми смерти не вітаємо, бо вона створює розлуку мужа від жінки, родичів від дітей, приятеля від приятеля. От ця смерть забрала з-посеред нас людину, про котру кожен із нас може сказати: «Шкода, що д-ра Мороза немає між нами, це була добра людина». Але ми, християни, приймаємо смерть, бо в смерті ми бачимо Божу Волю, а Божа Воля є завжди найліпшою, наймудрішою і найбільш досконалою.
Дорога п. Олю, дружино покійного, священик, котрий проповідує в часі похоронів, не має на меті розчулювати родину, бо вона й так має доволі терпіння. Я хотів би вам пригадати нашу християнську правду, яку ви повинні зберігати в своєму серці і пам’ятати на неї, особливо у тій важкій для вас хвилі. Наша християнська віра говорить, що Господь, Датель життя, знає, коли життя улюбленої нам особи треба забрати. Лише Христос, добрий Пастир, знає, коли його вівця є змучена і мусить лягти на зеленому пасовищу. Лише люб’язний наш небесний Отець знає, коли час є зрілий, щоб Його дитина вернулася додому і скористала з потрібного спочинку. Нехай ця правда розганяє вашу тугу і відчуття осамітнення.
Дорога засмучена громадо. Смерть не є катастрофою, вона є катастрофою для тих, котрі віри не мають. Для нас, що віримо Христові і зберігаємо Його навчання, смерть — це двері, якими християнин входить у друге життя. Смерть — це світанок, радісний поворот додому. Смерть — це частина Божого пляну, тому ми, християни, сумуємо по втраті людини, але одночасно уповаємо на Доброго Господа, про котрого говорить апостол Іван: «Ані око не бачило, ані вухо не чуло, ані серце людське не є в силі збагнути цього, що наготовив Господь для тих, котрі Його люблять».
Вправді Божі зарядження не ходять людськими стежками, але все те, що ми знаємо про д-ра Мороза, про його прикмети і його характер, впевняє нас, що: за його безконечну медичну поміч, якою він обдаровував нас; за це, що він побідив людську слабість себелюбства, а прийняв філянтропію; за це, що він у своєму житті кермувався правдою, що щасливіший є той, що дає, як той, що приймає; за це, що він зробив себе «людиною для других», він одержав від Господа належну нагороду. Ми віримо, що його душа є більш щасливою, як ми, люди, що жиємо на тій долині сліз.
Вічна йому пам’ять!
