Виключно з журналістичного обов’язку слід згадати бл. п. Івана Кедрина-Рудницького, який не тільки що був непересічний журналіст і дожив патріяршого віку (99 років без 50 днів), але до самого кінця свого життя був творчо активний. Покійний заслуговує на особливу увагу і відмічення його плідного життєвого шляху. У попередньому числі нашого журналу, який вже був готовий до друку, була подана вістка, що після короткої недуги, 4 березня 1995 p., помер Іван Кедрин-Рудницький. У цій згадці бажаємо нашим читачам хоч у загальному накреслити життєвий шлях Івана Кедрина-Рудницького.
У галицькій родині Івана Рудницького, у якій народився Іван Кедрин, 22 квітня 1896 p., було ще трьох синів і одна донька. Майже всі вони були особливо талановиті, які своєю працею вписались в історію української культури. Ось хоч би взяти Михайла Рудницького — письменник, літературознавець і літературний критик. Антін Рудницький — піяніст, музикознавець, композитор і диригент, автор праць на музичні теми. Найменше відомий Володимир Рудницький, Мілена Рудницька-Лисяк, відома журналістка і парляментаристка, член УНДО і одна з провідних осіб у жіночому русі. Іван Кедрин-Рудницький був винятковою особистістю у нашому політичному і журналістично-публіцистичному світі.
Як Іван Кедрин пише у своїй праці «Життя — події — люди», що у порівняльно молодому віці (51 років) помер батько Іван, який був нотарем, і всі вони залишились на плечах матері, яка не була українкою, але всіх виховала в українському патріотичному дусі та дала всім дітям високу освіту.
Покійний Іван Кедрин належав до особливо талановитих осіб, хоч у своїх спогадах пише, що в гімназії не належав до найкращих учнів і все одержував гонорову оцінку «достаточно», але іспит зрілости склав з відзначенням у 1914 році, коли вибухла Перша світова війна. Він належав до тих щасливців, що мав нагоду брати безпосередню участь як вояк армії УHP у визвольних змаганнях. Будучи в Києві, мав нагоду на власні очі бачити всі події того часу, що відбувались у столиці України. До речі, він не тільки фотографував все бачене своїми очима, а згодом мав здібність побачене перетопити у своєму горнилі і по-своєму, реалістично, дати їм оцінку. У цьому йому все допомагала його феноменальна пам’ять.
З юних років Іван Рудницький виявляв політичні зацікавлення. Він же став членом Українського Національного Демократичного Об’єднання (УНДО), а згодом його Центрального Комітету. Як активний журналіст, був довголітнім секретарем Товариства письменників і журналістів у Львові. До речі, покійний неоднократно висував цю думку тут, у Нью-Йорку, щоб получити журналістів і письменників у спільну організацію, як це було колись у Львові. На жаль, ця думка не знаходила належної уваги, і не було зі сторони письменників творити таку спільну організацію, бо вже існувало Об’єднання українських письменників «Слово» і проводило жваву працю і не бажало з ніким об’єднуватись. Також було Товариство українських журналістів, головою якого довгі роки був Іван Кедрин.
У ранні роки своєї журналістичної праці Іван Рудницький був співробітником журнала «Воля», що з’являвся у Відні. З 1922 до 1939 pp. був постійним співробітником української газети «Діло».
Не можна поминути його вагомої праці як кореспондента Української Парляментарної Репрезентації у Варшаві у роках 1937-1939.
Події Другої світової війни приневолили Івана Рудницького долучитись до великого ісходу з України, внаслідок якого він опинився у Австрії. Тут він очолював Централю Допомогового Об’єднання у Австрії у роках 1946-1949, себто до часу виїзду — еміграції до США.
Покійному на новому терені прийшлось перейти нелегкі перші роки від звичайного робітника і знову до журналістичного пера, з яким уже не розставався до кінця свого життя, будучи працівником і душею редакції газети «Свобода». Покійний Іван Кедрин-Рудницький виявився високої кляси професіоналом — журналістом з непересічним знанням всесвітньої і української історії. Можна без перебільшення сказати, що його журналістична творчість — це була його любов, приємність і самозадоволення.
Як журналіст був добрим публіцистом, аналітиком і критиком. З-під його пера з’явились його наступні праці: «Берестейський мир», у 1978 р. з’явилась його праця під псевдонімом «Гомополітикус» — «Причини упадку Польщі», у видавництві «Червона Калина» з’явилась його цікава, мемуарного характеру праця «Життя, події, люди» і остання його праця з’явилась у серії Наукового Товариства ім. Шевченка під назвою «У межах зацікавлення».
Покійний не тільки мав політичні зацікавлення, але брав безпосередню участь в українському політичному житті. Був довгі роки членом УНДО, про що вже була згадка, але тут, у США, був членом УНДС та тісно співпрацював з Україньскою Національною Радою У HP, для якої віддав багато уваги, праці і часу. Також чимало віддав своїх зусиль і праці для Наукового Товариства ім. Шевченка, будучи його дійсним членом Історично-Філософічної Секції та довголітнім членом управи. Не пригадую собі ні одного випадку, щоб покійний був будь-коли відсутній на засіданнях НТШ, з яких подавав інформації до «Свободи».
На цьому місці слід згадати, що Іван Кедрин-Рудницький був одним з організаторів і першим толовою відомого дискусійного клюбу під назвою «Клюб круглого стола», на якому обговорювались непопулярні, але конечні й контроверсійні проблеми українського діяспорного життя. З повище згаданого загального і неповного переліку можна сказати, що покійний був всесторонньою і багатогранною людиною. А поруч всієї його творчої праці все було поставлене на належному місці, його релігійне життя, його віра. Він був справді практикуючим християнином.
На закінчення варто підкреслити, що покійний Іван Кедрин-Рудницький крізь своє багатолітнє життя не змарнував ні однієї хвилини, все своє життя працював творчо, залишивши багату спадщину своєї журналістичної і публіцистичної праці, з якої будуть користати науковці і дослідники того часу.
Приємно є ствердити, що цю колосальну працю на полі журналістики, публіцистики і громадсько-політичного і наукового життя Івана Кедрина-Рудницького українська громада неоднократно відмічала за його життя. За його працю він був нагороджений докторатом «гоноріс кавза» Українського Вільного Університету. Ні більше, ні менше не можна сказати, що покійний був забутий. Це також можна сказати в час його похоронів, які були багатолюдними, почавши від Панахиди у похоронному заведенні Бромірського у Джерзі-Ситі, у церкві св. Юра в Нью-Йорку і на цвинтарі в Бавнд-Бруку, де похоронено покійного. В час похоронів була виголошена ціла низка прощальних промов. Все це разом говорить про людину, яка жила і творила для громади, для своєї Батьківщини, яка була презентована під час похоронів Генеральним Консулом Віктором Крижанівським. Все це говорить про те, що громада оцінила його велику працю і прийшла, щоб йому віддати останній поклін, та занесла щирі молитви за спокій його душі.
Микола Галів
