Луганськ — місто цікавої і складної історії. Піднімався він на місці українських козацьких поселень (Кам’яний Брід, Велика Вергунка), але містом став лише тоді, коли затвердився як один з імперських промислових центрів — складових частин військово-промислового комплексу, який народжувався вже в Російській імперії. Це було імперське провінційне місто, в якому «українськість» простежувалася лише у якості впливів. Тенденція ця закріплювалася ще й тією обставиною, що в Російській імперії українська мова і культура були заборонені Валуєвським і Ємським указами. Тому і в національному, і в релігійному відношенні Луганськ не являв собою ніякого виключення з серії типових імперських провінційних міст, які розвивалися на українських теренах. Згідно з даними Першого всеросійського перепису населення (1897 р.) кількість жителів Луганська становила: чоловіків — 18,483, жінок — 15,739. З них 70 відсотків були росіяни (скільки серед них було українців, які подали себе як «руськіє», щоб уникнути непорозумінь з владою, встановити практично неможливо), 20 відсотків — євреї, 4 відсотки — поляки, 4 відсотки — німці, 2 відсотки — вірмени. За віроісповіданням луганчани розподілялися наступним числом: 70 відсотків — православні, 20 відсотків — юдеї, 4 відсотки — католики, 4 відсотки — лютерани, 2 відсотки — вірмени-григоріяни. Оскільки в Російській імперії будь-які прояви українського національно-релігійного самовизначення переслідувалися, тому офіційна статистика з цього приводу ніякими даними не оперує.
Православні церкви Луганська були російські. їх було (до 1917 р.) — 6: Соборно-Миколаївська, Преображенська, Казанська, Петро-Павлівська, Успенська, Воскресенська та одна православна часовня. Крім цього Луганськ мав дві старообрядні церкви (Оріхівську та Городищенську), одну єврейську синагогу, Вірмено-григоріянський молитовний дім, Римо-католицький костьол, Лютеранську кірху та Олексієвську мечеть.
Таким чином, напередодні встановлення на теренах колишньої Російської імперії влади Совєтів у Луганську склалася нормальна для імперського провінційного міста культурна і релігійна обстановка, яка не виходила за рамки дозволеного офіційною владою і характеризувалася певною міжцерковною злагодою (якщо виключити два ганебних випадки єврейських погромів 1907 і 1912 pp., які, між тим, були керовані більше політичними, ніж релігійними мотивами).
З приходом до влади в Росії (1919 р.) і Україні (остаточно у 1921 р.) більшовиків і створення новітньої імперії — комуністичного СРСР (1922 р.) почалася послідовна боротьба нової влади з одним із її найстрашніших опонентів – християнською вірою. У 20-х роках Радянській владі найбільше дошкуляла Російська Православна Церква, оскільки саме вона, природньо, була найбільш могутньою з усіх церковних інституцій старої імперії. Тому, поки комуністична влада не зламала кістяк РПЦ, вона не придушувала зростання національно-релігійних почуттів українства і появу Української Автокефальної Православної Церкви. До того ж це було й небезпечно: після подій 1917-1921 pp., пов’язаних з національно-визвольною боротьбою українського народу, виникненням та зигибеллю самостійної української державности, з національно-релігійними почуттями українства не можна було не рахуватися. Та й сама ВКП(б) у цей час проводила політику «українізації» в Україні з усіма випливаючими з цього наслідками. Тому деякий час УАПЦ доводилося терпіти… Луганськ теж не стояв осторонь процесів національно-релігійного відродження, які відбувалися у короткий період «українського ренесансу» 20-х років. Тут виникли дві українські автокефальні церкви (одна з них знаходилася у селищі Мала Вергунка, де й сьогодні переважна більшість населення українське, а покоління старших людей — 60-х-70-х років — розмовляє «суржиком», тобто хоч і викривлено, але вживає українську мову. Місце розташування другої автокефальної церкви у Луганську поки що точно не встановлено: колишнє КДБ, нині СБУ з великою неохотою розкриває свої секрети…). З ліквідацією УАПЦ зникли автокефальні общини. Церкви знов перейшли до РПЦ.
Винищення ж офіційного православ’я проходило поступово. Спочатку церкви не закривали, а намагалися розправитися — з духівництвом, також конфіскувалося церковне начиння, націоналізувалися культові споруди. Богослуження в церквах дозволялося лише у тому випадку, якщо церковна община складала договір з місцевою владою про використання культового приміщення. Юридично культові споруди були комунальною власністю міста.
Знищення культових приміщень проходило у три стани:
Перший — початок 20-х років — видобування у фонд держави золотих і срібних предметів культу. Другий — середина 20-х років — відправка дзвонів на переплавлення. Третій — кінець 20-х — початок 30-х — закриття церков і їх повна руйнація.
Але закривати церкви шляхом урядових рішень влада не наважувалася. Спочатку були створені так звані «спілки безвірників», які наприкінці 20-х — на початку 30-х років розгорнули агітацію за закриття церков. Так, 9 грудня 1929 р. на засіданні президії міськради Луганська слухалася доповідь представника такої «спілки» і було прийнято рішення:
- Роботу, що провела спілка безвірників, ухвалити і вимоги населення відносно закриття Миколаївського собору, Петро-Павлівської та Преображенської церков задовольнити.
- В майбутньому ще більше розгорнути антирелігійну пропаганду в масах, аби в найближчий час зачинити всі церкви, молитовні будинки, синагоги тощо, а також поглибити масово-виховну роботу серед населення». 13 грудня 1929 року питання про закриття церков у Луганську розглядалося на засіданні Секретаріяту ВУЦВК, де було прийнято рішення про дозвіл на зачинення названих церков у Луганську і використання їх для «культурно-просвітницьких потреб». Церкви зачинили. Потім почався наступ на Троїцьку церкву. Він проходив вже дещо в іншому вигляді. На початку 30-х років по місту пройшла велика кампанія збору підписів «трудівників» про необхідність закриття церков. Були випущені так звані «підписні листи» для населення міста, в яких вказувалося прізвище, вік, соціальний стан.
У 1931 році прихідська рада Троїцької церкви направила заяву у відділ культів ВУЦВК. У ній прихожани скаржилися на незаконність збору підписів про закриття Троїцької церкви. Захищаючись, рада вказує у заяві, що община виконувала всі вимоги Радянської влади: храм утримується у найкращому вигляді, проведений внутрішній ремонт, пофарбовано дах, всі податки сплачуються своєчасно. Община не припускає ніяких протизаконних дій і використовує храм виключно для того, щоб задовольнити свої релігійні потреби. Агітацію ж серед населення міста відносно зачинення церков рада розцінила, як акт повного беззаконня, бо порушується загальне положення декрету про відокремлення Церкви від держави — що сповідання будь-якої віри є виключно приватною справою совісти кожного громадянина. Після цього прийшла відповідь ВУЦВК від 6 червня 1931 року до Луганської міськради з проханням «прийняти до уваги» заяву віруючих при вирішенні питання про незачинення церкви. На деякий час від цієї церкви відчепилися. А з грудня 1933 року починається біда, яка довела до трагедії. В Троїцькій церкві була, зафіксована крадіжка церковного майна. Документи свідчать, що це був не поодинокий факт: розкрадання церковного майна йшло всюди. При міськраді ж створювалися спеціяльні комісії з метою знайти такі факти будь-яким засобом, щоб використати це для розриву договору з общиною і зачинення церкви. Троїцьку ж церкву вирішено було відвести під склад «зерна-муки». Зачинення цієї церкви супроводжувалося драматичними подіями, в ході яких інспектор культів міськради двічі отримував грізні службові записки через свою «волокиту і вялость», а також через те, що «не завалил открытую церковь хотя бы углем». І в той час, коли інспектор з директором 16-ї школи зранку поспіхом забивали нарешті приміщення церкви мішками з борошном, віруючі зі сльозами на очах заходили в храм, щоб помолитися востаннє… Велику ревність у цій акції виявив не тільки директор, але й учні означеної школи. Поки інспектор і директор ламали церковні запори і набивали церкву борошном, учні били шибки в церкві і бешкетували, не зважаючи на всі прохання віруючих схаменутися… Це — один з аспектів «нової моралі»…
Відносно інших церков Луганська дії влади були аналогічними. У травні 1935 року газета «Луганская правда» випустила листівку-звернення до луганчан: «… трудящиеся Луганска горячо любят свой орденоносний город… Однако в городе єсть еще много грязи, невежества, темноты. Есть еще такие рассадники, откуда наши враги питаються… помешать нам строить социализм. Ми говорим, товарищи, о церквях и синагогах. Разве не позор для нас с вами, что в орденоносном Луганске, в крепости пролетарской революции, существуют еще церкви и синагоги. Давайте, товарищи, обратимся с просьбой закрить Казанскую, Кладбищенскую церкви и синагогу, передать их помещения в распоряжение трудящихся города на культурные нужди». І таке рішення уряду було отримане, чи ж не були при цьому пред’явлені тисячні списки луганців з «проханням» закрити церкви, як же не відреагувати на «прохання трудівників» рідній Совєтській владі? Ось як обгрунтовувався розрив договору міської влади з общиною Казанської церкви і її закриття: «… религиозная община Казанской церкви нарушила указания сантехкомиссии, не побелено сооружение собора, не покрашена церковная ограда, кроме того, нарушила инструкцию о порядке пользования религиозньїми сооружениями, в частности церковной сторожкой, в которой проживает бьівший богач Васнев». У зв’язку з цим Казанський собор був закритий, як і інші церкви. Наприкінці 1935 року вийшла нова постанова міськвиконкому: «… Снять крести с куполов закритих церквей Казанской и Кладбищенской (кресты пустить на плавку в помощь индустриализации страны) и поставить знамена на куполах (а їх було 5 — О.Б.) бывшей Казанской церкви».
Не минула жорстока доля і Преображенську церкву. Заважала вона новій трамвайній гілці, яка повинна була з’єднати прохідну паровозобудівного заводу імени Жовтневої революції з житловим масивом «3-ій кілометр». Та чи може якась там церква заважати «легендарному луганському гегемонові», коли він «міцним поступом» йде на роботу? Влітку 1924 року церкву знесли, а у вересні того ж року по цьому самому місцю пройшов перший трамвай.
Частково збереглася лише одна культова кам’яна споруда — Петро-Павлівський собор. На початку 30-х років були знесені купол і дзвінниця, але служба ще йшла. А потім храм був зачинений, знищені внутрішні фрески, і в ньому був відкритий кінотеатр «Безбожник». Тільки в роки Вітчизняної війни, коли від горя люди, не знаходячи допомоги в людей, звернулися до Бога, Петро-Павлівську церкву знову було відкрито.
Церкви вмирали на світанку… Так, о четвертій годині ранку був зірваний Свято-Миколаївський собор, який стояв на Соборній (нині Красній) площі. Це був останній собор, споруджений у старому Луганську і єдиний, зображення якого збереглося на фотографії. Зараз на цьому місці розташована помпезна споруда Будинку техніка. Але нічого путнього у цій споруді (як і у всіх інших, які виникли на місці зірваних храмів) за 60 років так і не зродилося.
Ольга Борисова,
кандидат історичних наук,
заступник голови Луганського відділу
Міжнародньої організації «Жіноча громада»
Використані джерела та примітки
- Справка Дніпропетровського державного архіву по замовленню музею історії та культури м. Луганська. 1993, с. 1-2.
- Архів музею історії та культури м. Луганська ф. 126, on. 1
Примітка 1:
С. П. Васньов — житель міста Луганська, купець 11 гільдії, тримав склади, крамниці, конюшні. Простого походження. Капітал нажив своїм трудом. Васньов намагався стати почесним громадянином міста. Не скупився на благодійність, як людина глибоко віруюча, давав великі кошти на утримання Миколаївського собору. За часів совєтської влади втратив усе, що мав, йому навіть ніде було жити. Прихилив голову у тій самій церковній сторожці. Більше ніхто не наважився допомогти цій літній, нещасній, безпритульній людині…
Typesetting and Printing by. META PUBLISHING CO.
P.O.Box 54101, Linden Hill Sta.
New York 11354, U.S.A.
Tel: (718) 445-2836
* Передруковано з газети «Кам’яний Брід», Луганськ, за червень 1994 р.
