Берестейська унія 1596 р. є не тільки визначною датою української історії, яка мала важливі (далеко не однозначні) наслідки, але й належить до так званих «болючих», найбільш сполемізованих історіографічних проблем. Як і наприкінці ХVI – ХVII ст., в пору піднесеня полемічної літератури та загострення релігійної боротьби, спадщина Берестейської унії і сьогодні викликає бродіння умів, дає підставу для обгрунтування конфесійних позицій, привертає увагу всіх, кому не байдуже становище в українському християнстві.
У переддень 400-річного ювілею Берестейської унії, передбачаючи загострення міжконфесійних страстей, важливо виробити методологічно вірні підходи, не захоплюватися богословсько-еклезіологічною полемікою, якою було так щедро наповнене уніознавство в минулому. Слід також мати на увазі, що наслідки Берестейської унії, принаймні доки триватиме роз’єднання в українському християнстві, залишатимуться протилежно різними для православних і греко-католиків: для перших унія є розколом української Церкви, для других — часом народження нової української Церкви.* В якості одного з найважливіших методологічних орієнтирів може виступати взаємозв’язок між становищем в українському християнстві і вирішенням першочергових завдань національно-визвольного руху. Тому пріоритетним напрямком уніознавства повинно бути вирішення проблеми: наскільки унія сприяла прогресові національно-визвольного руху в Україні, а також процесові консолідації українського народу в його боротьбі за національне визволення. Зрозуміло, що цей зв’язок не був сталим і змінювався на протязі багатовікового поступу основних конфесій українського християнства. Здається, що саме так розумів проблему М. Грушевський, який хоч і залишався вірним православній орієнтації, проте толерантно ставився до всіх конфесій українського християнства, надавав перевагу національно-визвольним чинникам, наслідки унії ставив у залежність до успіхів чи невдач національного руху. Отже, ми ще раз пропонуємо звернутись до праць М. Грушевського, враховуючи ту обставину, що навколо його імени було створено кілька абсолютно безпідставних мітологом, які, на жаль, увійшли в історіографію і традиційно повторюються у різноманітних виданнях.[1] Однією з них є зображення його поглядів ворожими українському католицизмові. Як буде показано нижче, подібні висновки грунтуються на неповній інформації про наукові та публіцистичні виступи М. Грушевського львівського періоду його життя та творчости.
Переїхавши 1894 р. до Львова,. М. Грушевський побачив, що УГКЦ несла в собі яскраво виражені націоналістичні риси, сприяла збереженню національної ідентичности й тим самим вигідно різнилася від православ’я, що не могло не позначитись на його творчості. Він не тільки публікує документи до історії Церкви (у тому числі й греко-католицької), розробляє її історію, але й виступає з низкою публіцистичних статей, у яких одверто стає на захист греко-католиків. Так наприклад, 1905 р. він публікує статтю «Отвертий лист до греко-католицьких ординаторіятів і духовенства», в якій виступає проти колонізуючого й русифікуючого впливу католицизму й російського православ’я, закликає допомогти холмсько-підляським уніятам, радить галицькому греко-католицькому духовенству «удержати уніятів при унії», а тим самим — при своїй народності.[2]
Зупинімося на питанні про ставлення М. Грушевського до Берестейської унії, яка була, як відомо, предметом його наукового зацікавлення. Генезу і переведення унії М. Грушевський розглядав у контексті реалій української дійсности ХVI – ХVII ст., для якої було характерним те, що тогочасний український національний рух проходив під знаком релігійно-церковним: відродження руської Церкви. У цьому русі були сильними елементи національні й культурні, але гасло релігійне не раз виступало замість національних і політичних кличів, менш усвідомлених і популярних у народних масах.[3] Отже, характерною рисою епохи ХVI – ХVII ст. М. Грушевський вважає підвищене значення релігійних моментів в українському національному і культурному житті, коли національні змагання знаходяться у величезній залежності від релігійних відносин. Причиною цього було те, що православна церковність на Україні в ХІІІ – ХV ст. наповнилась національним змістом, наблизилась до потреб народнього життя, церковні мотиви опанували світогляд, обряд і творчість. Ще більшої сили досягли ці тенденції в ХVІ – ХVІІ ст., під час боротьби за національну Церкву.[4]
До того ж у протиборстві Руси з Польщею до політичного антагонізму додається контраст релігійний і культурний, котрий з утратою руської державности починає покривати контраст політичний. Звідси стає зрозумілим твердження М. Грушевського, що «знаменем української народности на західьному фронті… стає «руська віра». «Віра ставала, — пише він, — найбільш болючим пунктом в тих обмеженнях і пониженнях, які терпів тепер на кожнім кроці український елемент від переможних польсько-католицьких кругів, і силою звичайної реакції ставала для свого пониженого українського елементу предметом особливого прив’язання, найбільш дражливим місцем, його національним знаменем і гаслом».[5] В іншій праці М. Грушевський писав, що руська Церква «була єдиним представителем української народности, її стягом національним, а заразом головною опорою національної культури».[6]
Історики минулого виводили передумови Берестейської унії із кризи православного церковного життя в Україні, яка різко загострилась в середині — другій половині ХVІ ст. М. Грушевський докладно зупиняється на проблемі причин кризи і приходить до висновку, що вона була спричинена значною мірою деструктивними умовами польсько-литовської окупації, діями польського католицького уряду, котрий загарбав права українсько-білоруської громадськости над православною Церквою (присвоїв права патронату і запровадив симонію), а також паралізував змагання суспільности до участи в церковних справах і контролю над ними. Православна Церква була скинута зі становища державної до становища нижчої релігії. Корумпована православна ієрархія довела, зрештою, Церкву до повного розстрою. Крім того, візантійсько-руське православ’я не задовольняло в цей час потреб суспільства, висихали візантійсько-слов’янські джерела східньої Церкви. Ще не закінчився процес наповнення православної церковности національним змістом».[7]
Аналізуючи передумови Берестейскої унії, М. Грушевський не обмежується характеристикою занепаду церковного життя в Україні. Подібний упадок і деморалізацію переживала і правляча католицька Церква Речі Посполитої, в якій деґрадаційні процеси почалися ще раніше. Розстрій і деморалізація католицького духовенства, духовний і моральний занепад дійшли в середині ХVI ст. до крайности. Значно послаблювали становище польської Церкви реформаційні течії.
Якщо українське суспільство намагалося подолати кризу в 70-80 pp. ХVI ст. шляхом посилення боротьби за національні інтереси, оздоровленням ієрархії, відновленням влади царгородських патріярхів, моральною направою духовенства, піднесенням національної освіти, братським рухом та інш., то католицька Церква відповіла ще 60-70 pp. контрреформацією — пожвавленням відроджуваних інститутів католицизму, зокрема єзуїтського ордену. М. Грушевський вказує на те, що якщо католицька Церква за допомогою вказаних заходів швидко вийшла зі стану кризи, то православна переживала найгірші часи. Православне духовенство продовжувало уособлювати некультурність і темноту, грубість і деморалізацію. Зрештою, православ’я не витримало конкуренції з протестантизмом та реформованими інститутами католицизму.
Глибоко вивчена М. Грушевським історія плянів унії. Після загарбання Галичини польські правлячі кола та католицька верхівка заходилися окатоличувати українців. Однак, механічна заміна православ’я на католицизм виявилась неможливою. Тому в польському правлячому середовищі визріла ідея злучення католицької Церкви з православною, тобто укладення унії шляхом приєднання православ’я до католицтва. Ці початкові спроби унії кінця XIV- початку ХVІ ст. не увінчались успіхом, оскільки православна верхівка не наважувалася розривати своїх відносин зі східньою Церквою і царгородським патріярхом. У другій половині ХVІ ст. посилюється тиск на українську Церкву з боку Царгороду, в Україну наїжджають патріярхи, які втручаються у внутрішнє церковне життя і чинять сваволю. Посилюється реальна загроза збоку Москви: 1589 р. Московську митрополію піднесено до рівня незалежного патріярхату. У цих скрутних умовах ідея унії як виходу із кризового становища зароджується в умах правлячих православних кіл України. У 80-х pp. ХVІ ст. православні ієрархи стають ініціяторами унії (першим виступив львівський владика Г. Балабан). Православна ієрархія, на відміну від римської курії, виступала за сепаратне об’єднання руської Церкви з католицькою на компромісних засадах. М. Грушевський наголошує, що єпископи, зокрема Г. Балабан, задумали перейти під зверхність папи римського, щоб звільнитись від сваволі патріярхів. З іншого боку, перспектива прилучення до римської Церкви відкривала православним не тільки можливість духовних та культурних переваг, а й обіцяла суто матеріяльні вигоди. Об’єднання з католицькою Церквою передбачало урівняння в правах з католиками, доступ до тих сфер і впливів, які до того часу були недоступними. Була ще одна мета — звільнитись від впливу братств, у діяльності яких проявлялись елементи реформації Церкви. Відтак руський єпископат перейшов на початку 90- pp. ХVІ ст. на унійні позиції.
Православна історіографія ще в XIX ст. надавала вирішального значення в переведенні унії єзуїтам та польському уряду. М. Грушевський не заперечує католицько-польського впливу на розвиток подій, проте не вичленовує його із загальноісторичного контексту. Підтримав уніятську партію руської Церкви і клерикально настроєний уряд Жигимонта III. Московська держава переживала в ту пору застій і послаблення й не могла втрутитися, як раніше, в релігійну боротьбу в Україні. Склалися, таким чином, надзвичайно сприятливі умови для посилення боротьби за унію.
Останнім часом історики і культурологи розглядають генезу греко-католицизму в контексті синтези східньо-візантійської і західньо-римської культур. Варто зазначити, що чи не вперше побачив такий ракурс проблеми М. Грушевський. При цьому він указував, що в ході релігійної боротьби наприкінці ХVІ ст. орієнтація православної Церкви на візантійську культуру і традицію була слабшою у порівнянні з культурними впливами латинського світу. Ця обставина применшувала те глибоке провалля, яке існувало між уніятами і православними в сфері культурній. У сфері ж суто церковній догматичний розділ був величезний.
Добре відомою є оцінка М. Грушевським наслідків Берестейської унії, яка, на його думку, «внесла роздвоєння серед православних і їх енергію обернула на внутрішню боротьбу».[8] Наголосимо, що ця оцінка стосується тільки епохи пізнього середньовіччя і початку новомодерної доби (нижче ми покажемо, що він інакше ставився до роздвоєння в українському християнстві XIX ст.). Слід визнати, що, власне, ставлення до Берестейської унії з точки зору «непроґресивности» її для розвитку національно-визвольного руху привело М. Грушевського до несхвальних у цілому оцінок унії. Однак, вони були ні упередженими, ні одновимірними. Враховуючи ту обставину, що переговори з папою римським велись руською ієрархією конспіративно, він кваліфікував їх як змову владик проти своєї віри і суспільности. Два паралельних Берестейських собори в жовтні 1596 р. (уніятський і православний) поклали початок розколу української Церкви.
Оцінюючи результати першого десятиріччя боротьби православних проти унії, М. Грушевський вважав успішнішим культурно-літературний напрям, який привів до великих моральних здобутків. Оскільки політична (головно парляментарна) боротьба тривких успіхів не мала, спольщення українців продовжувалось. Саме в цих умовах в обороні церковної справи стає козацтво, яке добивається відновлення православного єпископату України і Білорусі. 1621-1632 pp. М. Грушевський називає десятиріччям вільної української Церкви (Православної), організованої під крилами христолюбивого запорозького воїнства. Ще й у ХVIII ст., принаймні до ліквідації Січі, православ’я залишалось прапором боротьби за національно-культурне відродження.
Русифікаторська функція православної Церкви в Україні найяскравіше стала проявлятись у XIX ст., коли власне українська православна Церква почала перетворюватись у російську. М. Грушевський говорить з цього приводу, що «батьківську» віру, яка в ХVI – ХVII ст. мала зв’язки з соціяльними і національними струнами народньої психології, підмінено змосковщеною офіційною церквою «казьонщиною» та мертвеччиною. У Галичині в тім часі уніятська Церква націоналізувалась і зв’язувалась з народнім життям, з інтелігенцією та з народними масами зв’язками не тільки релігійними, але й національними, культурними і політичними.[9]
Утворення і чотири сторіччя існування греко-католицької Церкви визначають деколи як феноменальне явище української історії. Як випливає із праць М. Грушевського, феномен цієї Церкви полягає в тому, що з дестабілізуючого фактора української дійсности кінця ХVІ – ХVII ст. вона змогла перетворитись у важливий чинник національного відродження і боротьби за незалежність. Ця воістину феноменальна трансформація значно прискорилась з переходом Східньої Галичини, де унія була прийнята найпізніше, до складу Австро-Угорщини із значно м’якшими політичними та світоглядно-релігійними умовами. До того ж, на відміну від Польщі, Австрія була європейською країною, яка вже вступила в епоху нової історії. Напевно, саме в цей час посилилась європейська орієнтація греко-католицької Церкви, заслуги якої перед українським національно-визвольним рухом є незаперечними.
* Творці унії, як відомо, в часі її переведення наприкінці ХVI ст. стверджували, що вони не створюють нічого нового, а лише повертаються до розірваної єдности з Апостольським Престолом. У XX ст. цю думку підкреслював у своїх працях Й. Сліпий. Проте не можна заперечити того, що УГКЦ вже майже 400 років функціонує як одна з небагатьох національних Церков українців, маючи свою окрему церковну структуру та ієрархію.
Леонід Тимошенко кандидат історичних наук,
доцент Дрогобицького педагогічного інституту ім. Івана Франка
[1] Див.: Гирич І., Ульяновський В. Релігія та церква в житті й творчості Михайла Грушевського. М. С.Грушевський Духовна Україна. Збірка творів. К., 1994. С. 521.
[2] Грушевський М. Отвертий лист до греко-католицьких ординаріятів і духовенства. Літературно-Науковий Вісник. 1905. VI. С. 189-192.
[3] Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. М. С. Грушевський. Духовна Україна. С. 64-65.
[4] Там само. С. 41
[5] Грушевський М. Культурно-національний дух на Україні в ХVI-ХVII віці. М. С. Грушевський. Духовна Україна. С. 144
[6] Грушевський М. Ілюстрована історія України. Київ-Львів, 1912. С. 240.
[7] Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні; Культурно-національний рух на Україні в ХVІ-ХVII віці. М. С. Грушевський. Духовна Україна. С. 41,51,64,146-147, 200.
[8] Грушевський М. Історія України-Руси. К., 1907, Т. VI. С. 488.
[9] Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. М. С. Грушевський. Духовна Україна. С. 113.
