Українська держава — країна поліконфесійна. І хоча Церква відділена від держави, проте кожна з існуючих в Україні Церков чи віровизнаневих структур шукають свого місця в державі і стараються визначити себе в якійсь законодавчій і правовій системі і координатній прив’язці. Традиційні для України віровизнання — православіє, греко- і римо-католицизм, що існували на нашому терені до московсько-більшовицької окупації, роблять багато для того, щоб повернути собі статус «кво анте», беручи за вихідний рік 1939. Нові політичні реалії повоєнного періоду, а головно — перша половина 90-х pp.— породили нові і несподівані проблеми, крім інших, також і в царині духовного відродження.
Власне тому, що визнавці традиційних для Західньої України конфесій змагають до повернення їм стану посідання з довоєнних часів, а новопосталі віровизнаневі формування, шукаючи свого місця в суспільстві, здобувають його нераз коштом перших, то, як результат, виникають часто гострі конфліктні ситуації, в які мусять вмішуватися державні адміністративні чинники, виступаючи завжди в ролі арбітра. Це є одна сторона медалі, можна сказати, маєтна, матеріяльна. Але є ще й друга.
Суспільства посткомуністичні є інші, ніж суспільства тоталітарні. Але так само вони є інші від демократичних суспільств західнього типу. І хоч громадські, державні та адміністративні інституції поступово демократизуються, то суспільна свідомість і надалі має тоталітарний характер. При такій свідомості релігія ще залишається елементом політичних маніпуляцій і хоч-не-хоч, стає складовою загальної політичної ситуації.
Щоправда, релігійність нашого народу тепер зростає, зацікавлення релігією велике. Але власне релігійність, а не віра. Наслідком цього стану речей є те, що власне релігійність формується в церкві, а можна сказати, що навіть в окремо взятій парафії, тому ця релігія має характер тоталітарний. І це незалежно від того, до якого віровизнання відносить себе та чи інша громада віруючих. Індивідуальна релігійність, що завжди є зміщена в сторону демократичних вартостей, в нашому народі розбудована дуже слабо.
На такий стан склалися об’єктивні причини, але суті справи це не міняє. Якщо ходить про віровизнаневий тоталітаризм чи демократизм, а що за тим слідує — релігійність чи віра, то здається, що в кращій позиції тут, на наших теренах, є визнавці римо-католицького обряду. Як-не-як, але легальні форми церковного діяння при більшовицькому режимі, хоч і дуже обмежені в своїх можливостях, та, все ж таки, продовжували вироблену віками традицію і практики релігійного виховання своїх вірних.
Православіє в його російському варіянті завжди було і є «казьонним», державницьким, тому його, так би мовити, церковна ідеологія завжди йшла у фарватері державної. Основною метою її завжди було не стільки вироблення релігійної свідомости своїх вірних, як політичної «преданости» світській владі, філіялом якої була і є Православна Церква. Навіть тоді, коли вона була формально відділена від держави. Здається, що саме тоді вона була в найбільшій залежності від держави та її політики. З гіркотою мусимо ствердити, що власне така тоталітарна релігійність передалася в спадок і теперішньому українському православію незалежно від того, якої воно орієнтації. Звідси походить і його квазірелігійна «козацькість», завислива ненависть до греко-католицизму та ін. влади, зовсім не релігійного характеру. Звідси та майже партійна замкнутість на себе і зовнішня чисто московська постава: «Кто не с нами, тот против нас». Та тут, як кажуть, все ясно, і ніхто тієї «ясности» навіть не збирається міняти.
Однак найскладнішою є ситуація в лоні УГКЦ. Тут ці два могутні фактори, про які мова, а саме церковний тоталітаризм, виразником якого є формально групова релігійність і віра, як така, що виражається у погідному сприйнятті і орієнтації на більш демократичні духовні пособорові вартості, постійно колідують з собою. Корінь такого стану лежить в історичному минулому нашого краю.
Часті зміни політичних режимів, а врешті насильницька ліквідація УГКЦ більшовицьким урядом в 1946 p., поголовне фізичне винищення ієрархії та інтелектуальної еліти Церкви кардинально змінили форми і спосіб її діяння. Вона перейшла на підпільний статус з обмеженими можливостями відбування релігійних практик, підбору і вишколу молодого покоління душпастирів, місійної праці покликаних до того монаших чинів, науки релігії в школах, словом, того комплексу духовних наук і практик, що формує людину на свідомого християнина.
За майже 50 років нелегального існування Церкви була перервана традиція, було втрачене її місце і роля, як духовної домінанти в щоденному житті народу, ба навіть, як економічного дорадника, що яскравою сторінкою вписався в історію піднесення економічного стану галицького села. Все це було раптово втрачено, а катакомбні форми діяльности перейшли на зміну не відразу.
Досить сказати, що станом на 1939 р. УГКЦ мала в свойому складі 7 єпископів, 2380 священиків (із них 108 дипльомованих катехитів, 8 військових капелянів), 3615 святинь, 343 монахів ЧСВВ, 207 — студійського уставу, 100 — чину НІ (редемптористів), 282 — монахинь ЧСВВ, 438 — Служебниць НДМ, 35 — сестер Святої Родини, 32 — С. Милосердя (Вінкентинок), 65 — С. Мироносиць, 40 — С. Йосафаток і 97 — С. Йосифіток. Ці цифри свідчать про те, яка то велика армія була добре вишколених людей духовного стану, людей, покликаних сумлінно трудитися для зросту релігійности і поглиблення віри нашого народу.
До піднесення релігійности і духа віри послужило введення до нашого обряду нових, не знаних доти богослужбових практик, такі як маївки, червневі відправи, що їх впроваджували молоді теологи з академічною освітою, переважно безженні. То вони активно включалися в інспіровану Папою Пієм XI Католицьку Акцію, ініціювали відзначення 950-ліття Хрещення Руси-України, 300-ліття мученицької смерти св. Йосафата та ін. релігійно-громадські заходи.
Цим великим організмом, що функціонував дуже справно, керувала архидієцезіяльна канцелярія в складі від 39 до 47 осіб (в різних роках по-різному). Запам’ятаймо цю цифру: вона нам ще пригодиться. Адміністративний апарат мав чітку структуру зі строго визначеними функціями і обов’язками кожної посадової особи. І як уже зазначалося вище, воєнні події, а особливо повоєнні суспільно-політичні обставини дощенту змінили життя Церкви.
Перебуваючи від 1946 р. на нелегальному становищі, Церква в міру можливостей давала духовну опіку своїм вірним, тим, які дефінітивно не приймали російського православ’я або католицизму в його латинському обряді. Складалося тоді враження, що підпільна УГКЦ — це сильна і монолітна, добре вишколена і здисциплінована організація, що рядиться своїми внутрішніми законами відповідно до політичних реалій, в яких знайшлася вона і її вірні.
Події, які почали розгортатися на церковній ниві після 31 березня 1991 p., показали, що так воно, на жаль, не є. В тому році наблизилися до себе впритул 2 українські греко-католицькі світи: західній, еміграційний, і східній, материковий. Це були 2 світи, дві українсько-католицькі ментальності, які себе взаємно добре не знали, але які до того, до безпосередньої і тривалої зустрічі, переоцінювали одна одну в добрих намірах служити рідній Церкві.
І тут, власне, як наслідок такої переоцінки, почала проявлятися неузгодженість поглядів на справи, що не конечно мають, скажім, догматичний чи богословський характер, а скорше мирський. А саме: розбудова церковного життя, адміністрування, субординація, кадрова політика, фінанси, стосунки з урядовими чинниками, а також з мирянами, словом, все, що творить в окремих людей духовну спільноту — Церкву Христову.
Прибувша з Заходу екіпа церковної адміністрації відразу почала входити в близькі контакти зі священиками, які ще вчора будучи в складі РПЦ, з амвонів засуджували «уніятство», а потім, зорієнтувавшись в ситуації, скоро «перехрестились» на тих таки «уніятів», аби не втратити посад або й авансувати. Це, звичайно, не могло сподобатися тим з підпілля, які були всеціло віддані своїй переслідуваній Церкві і довгими роками не давали згоди на ніякі компроміси з окупаційним режимом, за що були переслідувані. І це була перша кривда, якої зазнало духовенство, що вийшло з підпілля від альянсу «римчуків» з «батюшками» (так почали називати одних і других).
Позбавлення підпільного архиєпископа реальної влади приспішило процес розколу в середині парафіяльного духовенства на прихильників одної чи другої сторони. Це саме повторилося в комплектуванні канцелярійних кадрів допоміжних служб, до яких допускаються світські особи.
На подив усіх тих, кому не байдужа була доля Греко-католицької Церкви, до згаданих адміністративних служб попали невідомо звідки і як молоді люди, які ще вчора легітимувалися комсомольськими або партійними квитками і для яких релігія і віра була не чим іншим як «мракобіссям». Раптом стали вони «переконаними» греко-католиками і взялися вершити (під керівництвом своїх приїжджих зверхників) судьби Церкви. Можна було сумніватися в їх компетентності в справах церковних, як рівно ж у тому, чи бодай ці люди отримали Тайну Хрещення, оскільки були між ними особи навіть неукраїнської національности.
Склалося враження, що церковна влада спеціяльно підбирає собі помічників, які, не маючи поняття про Церкву, як духовну інституцію, будуть послушним знаряддям в руках своїх нових хлібодавців. До того ж засилля англійської мови в канцелярійних приміщеннях, що її впровадила сюди приїжджа верхівка Церковної адміністрації, неприступність для рядових відвідувачів канцелярійних працівників, якась іґнорація ними може не раз зовсім оправданих просьб чи вимог тими, яким вдалося чудом попасти на прийом до когось з тих, у чиїх руках вся повнота влади, довели до того, що в Святоюрськім подвір’ї і канцелярії почали множитися непотрібні ексцеси, які розходилися з духом братньої любови та християнської кротости.
І то, як з одної, так і з другої сторони. Яскравим (але встидливим) прикладом таких непорозумінь між віруючими і канцелярією могла би послужити скандальна історія навколо церкви св. Анни у Львові або «сокільницьке протистояння».
Очевидно, що такі вибухові ситуації можна легко розрядити, але до того потрібна добра воля, християнська постава зі сторони церковної адміністрації до тих, що може інколи й не мають рації у своїх вимогах. Але тут власне проявляється, і то дуже виразно, ота несумісність галицького і «римського» менталітетів.
Мусимо бути свідомі того, що від простого народу, який піднімається з темряви свого вчорашнього минулого, не можна вимагати нині забагато. А якраз вимагається дуже багато від тих, що знайшлися в найвищім ешелоні церковної влади, мають систематичну богословську освіту, зростали й жили в західньому світі, в світі добробуту, законів і права, і вже з тої причини повинні би бути більш вирозумілі для розбалянсованих і в масі своїй емоційно дуже напружених умовами життя місцевих людей. Але, чи ж не почуття «європейської вищости» заважає їм прийняти отаку чисто християнську поставу?
Зі всього вищесказаного висновок один: ще дуже далеко до того духовного стану Повноти нашої Церкви, який в ній панував в часи Митрополитів Андрея і Йосифа. Як уже згадувалось, їх Церква мала кількісно невелику, але дуже пружну, здисципліновану і справну адміністрацію. Об’єм роботи, що його мусіла виконувати Церква в тих часах, був непомірно більший від того, що його виконує нині. Адже ж Церква тоді була не тільки духовною інституцією, але й в силу економічних обставин була державою в державі; вона мусіла перебирати на себе цілий ряд функцій, які в нормальних умовах, в своїй державі не мають нічого спільного з Церквою, оскільки входять в компетенції світських властей.
А однак при нечисленнім церковнім «уряді» вона досконало давала собі раду. Тепер церковна адміністрація зросла принайменше в 3 рази, але її коефіцієнт корисної дії дуже мізерний. Можливо, що є він великий у інших структурах, які не мають ніякого відношення до церковного життя, а якими так обросла Святоюрська гора. Але за те він, цей високий, нецерковних справ, коефіцієнт понижує авторитет Церкви, бо стає «притчою во язицех». І то не тільки поміж своїми вірними, але – що найгірше — між тими, які все робили (і роблять), аби її не було, або бодай захитати її авторитет.
Зі всього сказаного можна зробити тільки один висновок. Церква наша потребує санації, потребує якоїсь «екологічної» програми, згідно з якою в найближчі роки мусіла б відбутися свого роду реформа в кадрах (і це в першу чергу), у фінансах і духовній освіті та взаємовідносинах між монашими чинами. Бо те, що маємо нині, то в першому випадку — це повна самодіяльність, а в другому все покрито глибокою тайною.
Фінансова сторона в Церкві мусить бути поставлена так, як це робиться у нашій діяспорній Церкві: якщо не щотиждень в неділю, то бодай раз у місяць церковний бюлетень подає до загального відома фінансовий стан парафії: прихід і розхід, з якого кожний може довідатися про рух, так би сказати, церковного капіталу. Зрештою, так у нас робилося до війни. Бодай раз на рік, а саме в навечір’я Нового Року перед Всеношним парох здавав перед парафіянами (всіма!) повний звіт про те, скільки на протязі року було шлюбів, хрестин і похоронів, який парафіяльна каса мала прихід і якими були витрати, і врешті який балянс.
Це звільняло пароха від всякого підозріння зі сторони вірних про його, можливо, хапчивій несумлінності. Це саме робиться нині й на Заході. Натомість у нас все зроблено як навмисне для того, аби священика увесь час могли підозрівати, хто тільки захоче, в користолюбстві. І що найдивніше — ця абсолютна влада пароха є закріплена документом найвищої церковної влади. З того приводу маємо найбільше неприємних, навіть встидливих непорозумінь між священиками і парафіянами, яких реальні чи мнимі фінансові надужиття пароха приводять під двері Святоюрської канцелярії.
Наведення порядку і якась фінансова «гласність» позбавили можливості підозрювати нераз Богу духа винних священиків і епархіяльних фінансистів в робленні нібито фінансових махінацій. Доки цього не буде — будемо мати те, що маємо: часті сварки та всякі інсинуації, на основі яких завжди будуть лежати церковні гроші. Про українські духовні школи різних рівнів по Европі поблажливі легенди ходять.
Бо коли хтось там почує, що, напр., Львівська Духовна Семінарія має щось біля 400 питомців, а Станиславівський Вищий Катехітичний Інститут — біля 1300, то тільки скрушно похитає головою і з усмішкою запитує: «Чи ж би всі там з покликання?». Питання поставлене з латинська — дуже ляконічно. І що тут відповідати? Що наші церковні власті, основуючи навчальні духовні заклади, пішли за принципом радянської системи: «кількість за рахунок якости»? Це в однаковій мірі відноситься також і до багатьох «професорів» цих закладів. На жаль, чомусь ніхто, в чиїй це власті, не зверне увагу, що такий великий і безвибірковий наплив у духовні навчальні заклади ніщо інше, як тільки коньюнктура, вирахована мода на «священиче ремесло».
А з «ремісників» з духовною освітою душпастирів і духовних провідників не буде. В цьому можна не сумніватися, бо вже маємо прикладів таких чимало. Досить послухати їх «казань», читаних зі шпаргалок, приглянутися уважно до їх поведінки при виконанні різних «треб», а також поцікавитися їх приватними позацерковними справами. Більше в тому всьому якоїсь комерції, ніж духовности.
Маючи такі приклади в особі своїх душпастирів, люди втрачають віру в Божу Правду або… переходять в секти. До речі, сектантство, що так розпаношилося у нас, це похідна від бездіяльности або злодіяльности окремих наших таки пан-отців. У цьому згубному ділі їм до помочі — свідомо чи ні — якась дивна та незрозуміла для рядового віруючого ривалізація, що граничить з ненавистю між різними монашими чинами і згромадженями. Біда в тім, що в ці «цехові розбори» (інакше не назвеш) втягаються прості люди і стаються «всезнаючими» екзеґетами, каноністами, які все «знають ліпше».
Звичайно, що така фракційна нетолерантність тільки шкодить Церкві та й самій вірі. Хто ж виправить цей стан, хто змінить його і хто втихомирить «цехові» амбіції окремих ідеологів такої антихристиянської розкольницької диверсії? Хто, як не церковна влада. Але не чути, аби щось тут робилося для покращання ситуації. А робити щось треба. Дуже треба.
На закінчення хотілося б сказати таке. Все, про що писалося вище, не може бути кваліфіковане, як якісь атеїстичні або іноконфесійні безпідставні нападки на нинішню адміністрацію нашої Церкви. Це скорше критична аналіза всього того, що, як то мовиться, лежить на поверхні і про що шпотається кожний віруючий греко-католик і який не позбавлений почуття якоїсь особистої кривди за нинішній стан Церкви-мучениці, Церкви, що була для нас великою надією, а стала нашим великим болем. Та все ж таки є всі підстави сподіватися, що проведення програмної «екологічної санації» у всій повноті Церкви тими, хто стоїть на вершині її Ієрархічної структури, виведе її з того стану, в якому вона опинилася, і поставить як рівну серед рівних у Вселенській Церкві. А для цього потрібно не багато: безкорислива добра воля і сумлінне виконування своїх святих обов’язків тими, що стоять при стерні нашого духовного корабля.
А крім того, почуття відповідальности за наше церковне майбутнє перед Богом і перед історією. Ми багато вже говорили і говоримо про екологію природи і навколишнього середовища. Але треба говорити насамперед про екологію наших душ. Бо з їх темних, екологічно нечистих глибин виводяться всі наші біди, всякі непорозуміння і Богу противні «прегрішенія наші, вольния і невольния».
