(Ця стаття була надрукована у югославському журналі «Старт»,
Загреб, Югославія, ч. 485, 22 серпня 1987 р. Подаємо в українському перекладі)
В цій статті говориться не тільки про сам факт появи Божої Матері у селі Грушеві-Красному, Дрогобицького району, але порушено низку інших українських історико-політичних питань, з якими варто запізнатись нашим читачам.
«Ґласность» в Радянському Союзі принесла багато нових явищ на суспільній і політичній сцені та деякі процеси, що колись були нечувані. Перед Кремлем демонструють дисиденти або кримські татари, з друку виходить «Ґласность», перший дисидентський часопис, який не є нелегальний (хоч дуже критикований і оспорюваний у радянській пресі), чимало є новин про активності, що донедавна були закриті таємницею. У такій атмосфері в п’ятницю, 31 липня, в Москві відбулася пресконференція, яку організував релігійний активіст Александер Оґородніков з бажанням, щоб західніх журналістів у Москві повідомити про найновіші події в релігійних колах СРСР. Присутнім він роздав перше число «Бюлетеню християнської спільноти», скромну публікацію, видану малим тиражем, 25 примірників, у якій є деякі новини про релігійне життя в СРСР. Це перша така неформальна релігійна публікація, що з’явилася в СРСР. Огородніков, який відбув вісім років у концтаборі, а вийшов на волю в лютому місяці, сказав, що просив в уряді дозволу друкувати згаданий бюлетень, але не отримав відповіді, та тому — як і автор перед тим згаданого часопису «Ґласность» — рішився друкувати газету самоініціятивно. На пресконференції Огородніков сказав, що буде намагатися видавати бюлетень «найменше раз у місяць» та що має за ціль «відкрити громадськості різні документи про релігійні обставини в СРСР», а в бюлетені «нема нічого антирадянського».
Вже сама пресконференція та поява бюлетеню були цікаві самі по собі, але в бюлетені появилася одна сенсаційна вістка, яка вмить рознеслася по цілому світі. Якраз у тім скромнім бюлетені Оґородніков повідомив чужоземних журналістів про подію, що є завжди важлива для кожної Церкви. У бюлетені стверджується, що 19 квітня цього року, в малій місцевості Грушів, недалеко міста Львова (Дрогобича), в Західній Україні, появилася Богородиця. Відтоді, за писанням бюлетеню, Богородиця з’являється щоденно, а село Грушів стало місцем паломництва з цілої України та з інших країв СРСР.
Як то вже звичайно буває, нібито поява Богородиці описана дуже драматично. Був православний Великдень, а в Грушеві зібралися місцеві вірні недалеко одної покинутої каплиці. Одна молода дівчина, ім’я якої не згадується, заглянула крізь вікно закритої і залишеної каплички й нібито всередині побачила Богородицю. Про це розповіла присутнім вірним, що зібралися біля каплички. Одночасно про це повідомлено й місцевий уряд, який розігнав людей від каплиці та не дозволив їм дивитися крізь вікно в її середину. Тоді, нібито, Богородиця появилася за каплицею. Ті, що нібито бачили Богородицю, сказали, що вона мала схилену голову, а на руках тримала дитинку. За писанням бюлетеню, від того часу вона з’являлася майже щоденно, а її постать росте та з «початком червня досягла уже хмар». Вістка про нібито з’явлення Богородиці рознеслася по цілій Україні, та тисячі людей почали приходити до Грушева, щоб і вони могли побачити Богородицю. Всі доми в Грушеві заповнені паломниками, багато з них сплять під чистим небом, навіть і тоді, коли переходить дощ. Місцевий уряд не перешкоджає паломництву, більше того, допомагає регулювати рух, щоб уникнути труднощів, що викликало неочікуване паломництво. Багато людей лишає в новому святилищі гроші, які збирає місцевий уряд. Дотепер, за інформацією бюлетеню, зібрано коло 14 тисяч карбованців.
Треба згадати, що кожна така поява викликає велике зацікавлення в церковних середовищах, бо нібито поява Богородиці завжди є дуже контрадикційною подією, яка у нутрі Церкви оцінюється по-різному. Саме Церква намагається останніми десятками років звільнитися забобонів та не спонукує такі надприродні видіння, які часто заважають основній церковній тенденції в 20 столітті — модернізації культу, догм й церковної практики. І хоч Богородиця нібито з’являється на різних місцях, церковні власті уникають офіційно «санкціонувати» одну таку появу, а які контрапроґнози такі з’явлення викликають в нутрі Церкви, добре показує приклад Богородиці з Меджугор’ї. І саме поява Богородиці в Меджугор’ї (що її численні фахівці Церкви пов’язують з появою Богородиці в Україні) говорить ще щось — що на забобонах, саме тому, що спираються на містичних і дитячих компонентах віри, Церква може осягнути поштовх для зміцнення і ревіталізації. Тому нібито поява Богородиці в Україні викликала велике зацікавлення, бо знавці релігійних обставин відразу оцінили, що це з’явлення Богородиці має далекосяжне значення. На їх думку, «не випадково», що Богородиця появилася в Грушеві, місцевості, де нібито сталися подібні події, зокрема остання в 1939 році. У тім селі живуть люди різних релігій, в більшості православні, але тут є багато українських католиків.
Львів є осередком території Західньої України, який часто міняв державних господарів, де перехрещувалися національні інтереси різних країн — Росії, Польщі, Австрії, де відбувалися важливі історичні події, вирішальні для утворення національної й релігійної мапи цієї частини Европи.
Богородиця — як політичний каталізатор
Поява Богородиці буде мати важливі наслідки на релігійні обставини, тим більше, що вона пов’язується з українськими католиками, а йдеться про Церкву, яка в СРСР від 1945 року офіційно не існує, бо її ліквідував Сталін. Поява Богородиці має своє значення і задля ставлення Ватикану до церковних обставин у СРСР.
Напевно кожному зрозуміле, що теперішня пропаганда появи Богородиці в Україні мусить мати пов’язаність з наростаючими тенденціями, які вимагають, щоб Українська Католицька Церква відновилася та легалізувалася. Вона в СРСР офіційно не існує, існують тільки її частини закордоном. Протягом останнього свого недавнього турне по Латинській Америці Папа Іван-Павло II відвідав в столиці Арґентіни Буенос-Айресі український собор і взяв участь у слов’яно-візантійському Богослуженні, що було відправлене в соборі, що вкритий золотою мозаїкою та іконами.
На Богослужбі було велике число вірних, деякі були в національних строях. Багато українців мешкає в Латинській Америці. Також і в|США та Західній Европі. Українські емігранти плекають сильні національні, та й націоналістичні почуття. Вони вказують на те, що Україна є одна з найбільших країн Европи. Подвійно більша від Італії та що має понад 50 мільйонів населення. Вона — друга по величині республіка СРСР, а має місце і в Об’єднаних Націях. Україна має власну мову. Це країна, що багата на земні ресурси, має розвите землеробство та сильну промисловість. Вона — одна з більших атомових потуг світу, про що свідчить недавнє нещастя в Чорнобилі, місцевості, що міститься недалеко від української столиці, Києва. Самозрозуміло, що українські націоналісти на Заході, які надто активні в США, у частині Нью-Йорку, що називається «Мала Україна», забувають за те, що Україна — складова й нерозривна частина Радянського Союзу. Вони числяться з можливостями деяких культурних, суспільних, релігійних і політичних процесів, які вели б до визначнішого вирізнення самостійности України та в тім, може, могла б і Богородиця відограти важливу ролю.
Треба якраз пригадати, що Україна була центром хрещення слов’янського світу. Говориться про перебування Кирила і Методія в тих краях, а майже тисячу років тому, в 988 p., київський князь Володимир охрестився з цілим своїм народом у водах Дніпра. Звідси рушило християнство і до інших слов’янських земель. Це, обов’язково, важливий елемент для всіх тих, що мають надію в можливість утворення нової релігійної самосвідомости в Україні.
Сто років тому Україна була найпомітнішою католицькою країною на схід від Польщі. Сьогодні офіційно в Україні нема більше католиків. Офіційна Українська Церква існує тільки за кордоном, у Канаді, Арґентіні, Австралії, США та Італії. Але Українська Церква сподівається, що могла б відіграти визначну ролю в другій фазі ватиканської «східньої політики», якщо колись і дійде до якихось живіших контактів Ватикану і Москви, та навіть ідо евентуальної візити Папи Івана-Павла II до Радянського Союзу.
Теперішній центр Української Церкви знаходиться в Римі, хоч у головному італійському місті живе тільки кілька соток українських емігрантів. Це в більшості священики, монахи і семінаристи. Вони творять тверде й активне релігійне ядро. Колись релігійним середовищем українських католиків був собор св. Софії в Києві, який тепер перетворений на музей; а сьогодні — це нова церква Св. Софії в Римі, велика й модерна, споруджена перед 25-ма роками, з позолоченими верхами, а внутрішність вкрита золотою мозаїкою. Церква знаходиться на периферії Риму, а біля неї Семінарія та Український Католицький Університет.
Українці в Римі мають ще кілька своїх інституцій, а центр їх розміщення є резиденція їхнього релігійного провідника, патріярха Мирослава-Івана кардинала Любачівського, марненького й дрібненького сімдесятлітнього, що 50 років не був на батьківщині.
Любачівський, як і другі високі достойники Української Церкви на еміграції, дуже прихильний до націоналізму. Цю його прихильність можна було бачити і тоді, коли Папа Іван-Павло II уже відбув згадані відвідини української церкви в Буенос-Айресі в п’ятницю, 10 травня цього року. З приводу цієї нагоди говорив Єпископ Андрій Сапеляк — голова українських католиків у Арґентіні, а його промова була варта уваги через деякі політичні нотки. Сапеляк звернувся до папи і сказав:
«Святіший Отче, коли б Ви, бодай Божою волею, мали можливість поїхати на Україну та там відсвяткувати 1000-ліття християнства Києва».
На перший погляд, у цій його заяві нема нічого контроверсійного, бо вже довший час у ватиканських колах говориться про бажання папи відвідати СРСР у 1988 році, з нагоди 1000-ліття хрещення; а окремо згадувалася католицька Литва, як можливе місце візити папи, бо вона святкує 600-ліття хрещення, бо там у останній час збільшується релігійна активність при більшій толерантності місцевого уряду. Але делікатні аналітики слів Сапеляка завважують, що він не згадав СРСР, Росію або Москву, говорив тільки про Україну і Київ. А це велика різниця. Варто уваги те, що в промові Сапеляка не було згадки про екуменізм, покращання відносин з іншими Церквами, діялог. У СРСР домінантною є Православна Церква, з якою Ватикан намагається установити добрі відносини. Евентуальна подорож папи в Москву не мала б тільки релігійний, але й дипломатичний характер, бо це відкрило б нові відносини між Ватиканом і СРСР, два визначні чинники світової політики, окремо в світлі факту, що папа — поляк, що винятково зацікавлений положенням Церкви в країнах соціялістичної спільноти, що папа із значним впливом саме в тій сфері релігійно-політичних відносин, що їх не можуть поминути навіть і в Москві. Минули часи, коли Сталін на згадку, що в світових справах треба брати до уваги й становище папи, запитався: «А скільки той папа має дивізій?».
Очевидно, що українські католики на еміграції на евентуальну подорож папи до СРСР дивляться інакше від тих ватиканських і церковних великодостойників, які це привітали б. Українські релігійні великодостойники проти цієї подорожі. На початку весни кардинал Любачівський дав інтерв’ю католицькому журналістові Ренату Фаріні, яке мало бути поміщене в часописі «Сабато», що близький до самого папи. Інтерв’ю більше місяця часу не появилося, а розгніваний кардинал Любачівський постановив зробити надзвичайний крок: дав текст інтерв’ю відомому італійському щоденнику «Коррієре делла сера», який його відразу надрукував. Було, очевидно, видно, чому «Сабато» не опублікував це інтерв’ю. Любачівський у ньому провадив полеміку із самим папою.
На запитання, що він думає про можливість подорожі Папи Івана-Павла II до Радянського Союзу, кардинал сказав:
«Думаю, що ця подорож не була б доцільною; що була би і контрапродуктивною, бо радянський уряд це використав би з чисто пропаґандивною метою».
На запитання, що він думає про відносини Католицької Церкви та православних, кардинал сказав:
«Не відомо мені, чи православний патріярх Пімен вислав якесь запрошення папі для відвідин Москви. Але, якщо бажає туди їхати, папа повинен би одержати запрошення від нас, українських католиків, представником яких є я. Крім того, бажаю сказати, що зустріч Святішого Отця і московського патріярха мала б тяжкі наслідки для морального авторитету папи в очах усіх віруючих у Радянському Союзі».
Самостійна Українська Церква
Український кардинал вважає, що папі потрібно дійти до конфронтації з атеїстичним радянським комунізмом, що нема потреби простягати руку православ’ю, якого українські католики мають за свого ворога, що повинен давати підтримку аспіраціям і позиціям української еміграції, що згуртувалася навколо Української Церкви за кордоном. Цю різницю в позиціях між офіційним Ватиканом і українським кардиналом в згаданому інтерв’ю зауважили й аналітики ватиканских обставин та було багато коментарів після опублікування того тексту. Італійська «Ля Републіка» писала, що «Ватикан цензурує Кардинала», агентство «Андкронос»: «Затемнення ватиканського Державного Секретаріяту», комуністичний офіціоз «Ля Уніта»: «Неприємна ситуація для Святішого Престолу». Але офіційний Ватикан на все це не давав відповіді, а єдиний офіційний коментар був, що йдеться про інтерв’ю, що має відношення тільки до кардинала й журналістів, а не до Ватикану.
Згадане інтерв’ю з’явилося перед виїздом папи до Латинської Америки. Перед виїздом він не коментував заяву кардинала, але скористався нагодою, щоб йому неформально дати відповідь в українському соборі в Буенос-Айресі, коли відповідав на слова Єпископа Сапеляка. Папа сказав, що «всі католики мусять ділити радість і тугу української спільноти^ але було б потрібно підштовхнути українських вірних до єдности». Тут папа додав важливе речення, яке українські церковні кола добре зрозуміли, як критику їхньої винятковости, коли йдеться про відносини з іншими Церквами: «Українська Церква мусить наблизитися до руху, який веде до цілковитого з’єдинення з братами православними».
Це українські емігранти не бажають чути, бо вони живуть серед своїх однодумців, не мають довір’я до всіх своїх національних і релігійних сусідів.
Доля України протягом століть була надзвичайна: завоювали й ділили її різні сусіди, до того вона мала й релігійну дивну історію. Українська Церква, як то кажуть, «Церква з кордону», бо знаходиться на кордоні, де перехрещувалися впливи Риму і Візантії. Віками тривали тиски на Українську Церкву, щоб вона «прихилилася до якогось царства», та в 15 столітті; на соборі в Феррарі та Флоренції, Українська Церква приєдналася до Риму. Одно століття пізніше на синоді в Бресті (1595-96) дійшли до Українська Церква буде мати свій обряд, канони й звичаї Східньої Православної Церкви, але буде вірна Римові, а не Візантії чи Москві.
На церковну ситуацію діяли і політичні обставини, але було ще багато інших тисків на Українську Церкву. Поляки, що роками володіли Україною, вважали, що Церква повинна відректися східнього обряду й слов’янської мови та перейти на латинський обряд. З іншого боку, коли почалася російська експансія на південь, дійшло до іншого тиску, багато сильнішого і ділового: від українців вимагалося перейти на «чисте» православ’я. З бігом часу число українських католиків зменшувалося. На початку 18 ст. було їх 15 мільйонів, а з початком сучасного століття тільки 8 мільйонів, і це тільки в чотирьох єпархіях на самому заході країни. Церква офіційно існувала до кінця Другої світової війни. В 1946 році відбувся у Львові синод українських католиків, на якому схвалено Церкву ліквідувати та приєднатися до православних. Сьогодні українські католики на еміграції вважають, що цей синод відбувся на бажання Сталіна та всі постанови були ухвалені під тиском, і тому вони не мають жодної важносте. І хоч УКЦ в СРСР офіційно не існує, в дійсності вона живе і діє напівлегально, що більше, навіть нелегально.
Про діяння Української Церкви в сучасних умовах згадував у інтерв’ю газеті «Аввеніре» кардинал Любачівський 17 липня цього року. Він сказав:
«В Україні є ще коло 4,5 мільйонів католиків. Вони не можуть вживати своєї церкви та ходять до православних. Вони звертаються за допомогою до католицьких священиків, які формально є членами Православної Церкви. Багато священиків знов навернулися на католицизм, коли сповнилося їм 65 років та пішли на пенсію. Стара віра ще жива, але вона є «Церква в катакомбах». Існує кілька Єпископів, 800 до 1,000 священиків та 1,000 до 1,200 монахинь, що живуть у малих спільнотах. Літургії відправляються в приватних квартирах, вночі або на світанку, у лісах, де збирається і до двох тисяч вірних. Міліція часто розганяє такі зібрання, а іноді їх толерує, щоб уникнути враження, що Католицька Церква переслідується».
Як видно, становище українських католиків дуже чутливе, а їхня головна турбота на теперішнє відношення радянського уряду або численнішої Православної Церкви, але насамперед ставлення Ватикану до їхньої справи. Українці у ватиканських колах мали одного визначного опікуна. Це був єзуїт Аллесіо Флоріді, який грав значну ролю в дефініції політики Папи Павла VІ щодо Радянського Союзу. Але Флоріді помер п’ять місяців тому. Українські священики не мають довір’я до Івана-Павла II і тому, що він поляк, та вважають, що в його відношенні до Української Церкви є багато елементів традиційної польсько-української ворожнечі.
У такій релігійно-політичній атмосфері, в хвилині, коли українські священики на еміграції бояться , що папа міг би їх «зрадити» та перешкодити їхній долі, занедбуючи їхні інтереси, які не мають ваги для інтересів Ватикану за відносини з СРСР, і Католицького Папи з православним патріярхом, з’являється — Богородиця. Ми вже згадали, що така поява, коли пустить коріння між вірних, суттєво змінює релігійну ситуацію, а окремо важлива тому, що місце видіння Богородиці кладе на «релігійну географічну мапу». Якщо Грушів стане відомим місцем паломництва, святилище широкого маштабу, тоді буде й затверджене положення тієї релігійної спільноти, яка Богородицю в Україні найкраще використає. Тому не дивно, що кардинал Любачівський відразу дав заяву італійському щоденникові «Коррієре делла сера», що з’явилася 11 серпням,.p.:
«Ще не можу дати точну оцінку фактів, частинно й тому, що не маю нагоди бути особисто на місці подій і бачити, що там діється. Але я розмовляв з людьми, які знають, що діється. І вони мені сказали, що віра народу зміцніла тим нібито явленням Богородиці та це мені здається важливим чинником».
Любачівський пригадав, що тоді, коли він ще жив в Україні, перед 50-ма роками, також були появи Богородиці. Про це він каже:
«Мені здається, що тодішні появи Богородиці були автентичні. Це можу сказати, бо хоч особисто я Богородиці не бачив, був з людьми, які її бачили. Пригадую, що тодішні появи Богородиці допомагали укріпленню віри в тих тяжких часах. Але тепер треба вказати на ще один факт: поява Богородиці в Грушеві приходить після того, як Богородиця з’явилася в Єгипті та Югославії, ніби Богородиця подорожувала до України, куди, ось нарешті, дійшла».
На запитання, чи Ватикан визнає цю появу Богородиці, Любачівський відповів:
«Це ще потрібно вирішити. Найголовніше, що поява Богородиці допомогла людям знову знайти свою Церкву, щоб вірувати, а це відразу вказує на те, що поява Богородиці не справа демонів».
Тільки на перший погляд ці слова кардинала помірковані й уважні. За делікатними фразами відчувається велике піднесення, що, нібито, з’явилася Богородиця між українськими католиками, бо виразно, що це буде значити для ідентитету цієї офіційно неіснуючої Церкви.
Коротко: якщо Богородиця не появилася б, було потрібно вигадати її.
З хорватської мови переклав П. Головчук
