(Продовження. Початок у №2 за 2013 р.)
Частина 3. Князь і єпископ: від спільних планів до ворожнечі
Іпатій Потій став єпископом Брестським і Володимирським в неспокійний час, коли Православна Церква на українських землях страждала від утисків магнатів і від зухвальства латинського духовенства. Єзуїт Петро Скарга, будучи акулою пера Католицької Церкви, з виглядом старшого брата радив християнам східного обряду приєднатись до Риму і перейняти західний обряд як більш досконалий. Протестанти глузували з візантійських традицій, «людських вигадок», котрими Православна Церква обросла, немов корабель мушлями. І всі ці закиди доходили до головного мецената та добродія руського-українського православ’я князя Василя-Констянтина Острозького. Цей великий мрійник, прислухаючись і до католицьких, і до протестантських аргументів, вирішив здійснити в Церкві глобальні реформи і таким чином урятувати православ’я. Понад те, у внутрішніх православних справах давно вже назріла революційна ситуація, коли «верхи не хотіли, а низи не могли». Патріархи, не маючи ні належної влади, ні багато грошей, не могли приносити користі своїм підлеглим, а єпископи не хотіли терпіти над собою керівників, котрі, цитую Котляревського, «по правді не судили, а тільки грошики лупили і одбирали хабарі». Отже, всі – і єпископи, і князь Острозький, і католицькі ідеологи – прагнули змін у православ’ї, причому головною зміною мала стати унія, себто об’єднання Православної та Католицької Церков. Тим паче що прецедент для такого, здавалося б, фантастичного кроку був – Флорентійська унія. Коли в 1439 році Папа Римський Євгеній IV і Патріарх Константинопольський Йосиф ІІ проголосили примирення Східної та Західної Церков, східні теологи визнали особливості католицького вчення («філіокве», чистилище і почесне верховенство Риму) правильними, хоч і зберегли за собою право не розділяти їх. Звісно, довго ця угода не тривала, але факт залишається фактом – примирення і об’єднання можливе!
Саме задля втілення своїх грандіозних планів Василь-Костянтин Острозький намовив Адама-Іпатія Потія стати єпископом. І майже одразу ж після висвячення у 1593 році князь відправив йому свій проект великих справ, тобто умови майбутньої унії.
Іпатій Потій ці пункти уважно прочитав. Перші чотири були суто практичними: православні єпископи і священики зберігають східний обряд, за це отримують від короля і уряду численні привілеї, яких перед тим не мали, а також заступництво влади від зазіхань латинників. Окремим пунктом князь, як покровитель наук, вказав відкриття нових шкіл. Під усіма ними єпископ залюбки під‑ писався б, проте наступними були три пункти, яких він аж ніяк не сподівався побачити. Ось вони:
– «треба переписатись з патріархами, щоб і вони схилились до унії, і ми єдиним серцем та єдиними устами хвалили Господа Бога»;
– «слід послати до Москви і волохів, щоб і вони погодились на унію»;
– «також потрібно зробити виправлення деяких речей в церквах наших, особливо стосовно людських вигадок».
Ідея схилити до унії східних патріархів була утопією. Звісно, за гроші грецький Патріарх був здатен на багато що, але, окрім золота, патріархи високо цінили свій престиж «першого по честі» в православному світі і нізащо не відмовилися б від головування на руських землях (дарма що фіктивного). В стосунках із патріархом все залежало від розміру хабара, але грошей на такий хабар навіть князеві не вистачило б.
Нереальною була й мрія залучити до унії молдаван та московитів. З першими ще можна було б домовитись, якби вони не були в турецькому ярмі, а от із другими…
Іпатій Потій перебував у Москві під час мирних переговорів. Тоді якраз царював Іван Грозний. Тож легко уявити, яке враження справило московське духовенство на освіченого дипломата, колишнього протестанта. «Велика впертість і забобони суть в народі московському» – так відгукнувся про країну Андрія Рубльова і Сергія Радонезького Адам Потій. Країну, де на іноземця дивились як прибульця з космосу, де недотримання місцевих звичаїв вважали єрессю і за підозру в єресі карали так само жорстоко, як у Іспанії за часів Торквемади. Країну, в якій посланця з пропозицією про примирення з Римом у кращому випадку випровадили б за поріг, а в гіршому відправили б на дибу, а звідти – на плаху.
Та особливо насторожили єпископа княжі слова про «людські вигадки». Як колишній протестант, Потій чудово розумів, що стоїть за ними. Недарма Острозький тримав при своєму дворі євангелічних проповідників. Саме «людськими вигадками» лютерани і кальвіністи називали пра‑ вославні та католицькі традиції. (До речі, називають ще й досі…) Отож, князь Василь, а разом з ним і його протестантські нахлібники планували провести «очищення» православної віри в протестантському дусі. Іпатій Потій усім серцем любив батьківську віру і традиції, тож дозволяти протестантам чи навіть князю перекроювати на свій смак обряди, які шанували предки Потія більш ніж півтисячі років і на яких була побудована вся культура Русі від часів князя Володимира, не мав наміру.
Проте навіть не це найбільше налякало брестського єпископа. Із власного життєвого досвіду він знав, що великі справи починаються з малих. Великий собор зводять по камінчику. І що більшою є справа, то довше її роблять, то більше маленьких кроків знадобиться для її звершення. А князь Василь хотів усього й одразу. З цього можна було зробити висновок: він не зовсім розумів те, чого хотіли церковники, як і те, чого хотів сам.
Іпатій Потій вирішив пояснити своєму приятелеві, що повітряних замків будувати не збирається, що завдання перед ними стоїть конкретне – повернути до єдності з Римом Київську митрополію, вибороти собі рівні права з латинським духовенством і лиш тоді займатися просвітництвом та думати, як бути далі.
Тому й написав князеві листа, в якому лагідно, але твердо намагався скерувати його мрії в конкретніше русло:
«Східна церква виповняє свої обряди правильно: нема нам що посуджувати ні гудити. В Москву ж я не поїду: з таким порученням там під кнут попадеш. Лучче ви, яко перший чоловік нашої віри, зверніться до свого короля».
Тобто змінювати православні обряди не варто. Перш ніж мирити Рим із Константинополем та Москвою, належить розібратись у своїх справах. І якщо князь дійсно хоче допомогти, то саме з огляду на свої вплив і славу мав би порушити перед королем питання унії з Римом.
З цим можна було погодитись чи не погодитись. Князь міг пристати на пропозицію Потія, а міг відмовити йому. Міг зробити певні зауваження щодо його думок. В будь-якому випадку мусив хоч якось відреагувати. Але князь мовчав…
Більш ніж рік брестський єпископ Іпатій Потій чекав відповіді на свого листа. Більш ніж рік! Але Острозький про зміни в унійному проекті нічого не говорив і до короля не писав. Ця тиша дивувала і лякала водночас. Прийти без запрошення до князя не пасувало. Та й бігати за ним, немов жебрак, єпископові не личило.
Але князь князем, а в майбутній унії були зацікавлені перш за все єпископи! Ще влітку 1594 року вони зібралися в Сокалі у церкві святого Миколая (це, мабуть, єдиний храм, що став свідком унійних переговорів і зберігся до наших часів без суттєвих перебудов). Саме на цьому Соборі всі єрархи Київської митрополії остаточно погодились розпочати перемовини щодо унії, бо хотіли якнайшвидше опинитись під опікою Папи Римського, позбутись ненажерливого Константинопольського Патріарха, бути на рівних з латинським духовенством, а ще нагадати всевладним братствам і шляхті, що не вони Церквою керують!
Ось у чому була різниця між проектами Острозького і тим, чого прагнули церковники. Для князя ці проекти були радше забавкою, від них не залежали його прибутки. Прийме Церква унію чи не прийме – князь і далі житиме в своїх замках, влаштовуватиме пишні бенкети і дбатиме про своїх підлеглих. А ось єпископи були зацікавлені у правах і прибутках! І між цих двох вогнів опинився Іпатій Потій.
З одного боку, він був висуванцем князя Острозького і за логікою речей мав продовжувати політику свого покровителя. А з іншого, він був єпископом, а значить відповідав за свою єпархію не перед князем, а перед Богом та підлеглими. Понад те, як найосвіченіша людина серед єпископів, до того ж ще й сенатор, він був серед своїх сановних колег лідером. Саме його Василь Острозький позиціонував як «головного по унії». Отже, коли мова заходила про унію, саме на Іпатія Потія були спрямовані погляди єпископів. І він мусив робити вибір, на чий бік стати, – князя, який вважав себе його сеньйором, чи Церкви, на яку Потій дивився як на свій феод.
Колишній протестант Іпатій Потій знав, що таке головування світських сеньйорів у Церкві. Після візиту до Москви на власні очі бачив, що сталося з Церквою, яка підкорилася цареві. А значить, погодившись і кроку не ступити без благословення князя, він власноруч підписував Церкві, одним з провідників якої був, смертний вирок, бо стати маріонеткою в руках володарів та багатіїв для неї було рівнозначно смерті. Водночас зробити без згоди князя рішучий крок – перейти від абстрактних розмов про унію до конкретних дій – було великим ризиком. Князь Острозький – багатий і впливовий. Від його милостей залежали друкарня, академія, десятки вчених і сотні священиків. Потрапити в немилість до такого магната і ворогу не побажаєш! Підеш проти князя – матимеш великі неприємності. Не підеш проти князя – перебуватимеш у рабстві, як і твоя Церква, до кінця днів. І Потій уже вкотре за своє життя обрав ризик та свободу.
І закрутилось колесо історії! В січні 1595 року всі єрархи Київської митрополії разом із архимандритами великих монастирів зібрались у Бресті, можна сказати, удома в Іпатія Потія. І вирішили розпочати переговори про унію з королем і папським нунцієм. Слід було чітко викласти всі умови, на котрих руська Церква приймала унію. Звісно, це мав узяти на себе Іпатій Потій – як найрозумніший. Проект він склав. Із 33 пунктів, у яких ішлося про права руської Церкви після прийняття унії, про припинення наруги з боку латинників. Чітко було вказано, які католицькі догмати православні приймають (верховенство Папи і чистилище), а що зі східної теології полишають (догмат про сходження Святого Духа). Окремо була прописана непохитність східного обряду і календаря, а також вихід руського духовенства з-під контролю світських можновладців та обов’язкове підпорядкування братств, шкіл і друкарень єпископській владі.
Слід нагадати, що церковні єрархи відштовхувались не від теоло‑ гічних аргументів, а від конкретних проблем, які треба було вирішува‑ ти: Патріарх, від якого більше про‑ блем, аніж допомоги, зневага влади та спроби пастви перетворити своїх пастирів на весільних генералів. Враховуючи тодішню ситуацію, ці пункти цілком відповідали потребам Церкви. «33 артикули унії» показали папському нунцію, і той погодився.
Але Іпатію Потію цього було за‑ мало. Він розумів, що Церква – то не лише єпископи. Та й аргументів на кшталт «патріарх з’їхав з глузду» люди не зрозуміють. А ще він добре знав, що і візантійські, і протестантські ідеологи називали Папу Римського антихристом. Отже, єпископ вирішив написати трактат під назвою «Унія греків з костелом римським», в котрому простою руською мовою, спираючись виключно на вчення східних отців Церкви, довів, що ненависть до католиків не є невід’ємною частиною православ’я і що єдність з Римом чудово вписується у східну церковну традицію. Цей свій трактат він почав поширювати серед шляхти, міщан та духовенства. Не міг не прочитати його і князь Острозький.
Тепер залишались формальності: офіційно облобизатись із Папою, а потім скликати Собор у себе і проголосити об’єднання Церков. І Потій, який фактично на своїх плечах виніс усі переговори та «ідеологічну складову», на радощах похвалився успіхами князеві – все ж таки він був його давнім другом, тож неввічливо було б не розповісти йому про свої здобутки та досягнення.
І так само, як минулого разу, князь міг відреагувати по-різному. Міг привітати приятеля з успіхом. Міг погодитись чи не погодитись. Міг вилучити зі списку якийсь пункт чи додати щось від себе. Але замість цього несподівано розлютився на Потія, відмовився погоджуватись з артикулами унії та й узагалі докорінно змінив своє ставлення до єднання з Римом. Скільки Потій не просив його переглянути своє рішення (навіть на колінах), все було марно: Василь Острозький, один з ініціаторів та ідеологів унії, за одну мить перетворився на її головного ворога.
Постає логічне запитання: чому? Що саме не сподобалося князеві в унійному проекті? Можливо, в артикулах не було трьох «князівських» пунктів про згоду з Царгородом, Москвою і молдаванами та про усунення «людських вигадок»… Але там були пункти про звільнення церкви з-під контролю шляхти і братчиків. Отже, могло бути три причини: по-перше, для князя принциповим питанням могла бути згода Царгородського Патріарха, глобальний характер унії чи «протестантська» реформа обрядів. Справді, відсутність згоди Патріарха на унію з Римом перетворювала примирення Сходу і Заходу на сепаратний крок окремої митрополії. Саме цього, в принципі, й хотіли єпископи Київської митрополії. Їм треба було не відновлювати втрачену єдність Тіла Христового, а позбутись примхливого і грошолюбного Патріарха. Такі мотиви не підходять для красивих гасел, зате зумовлені реальними проблемами та прагненнями реальних змін. Цікаво, чи розумів це князь?…
А ще йому могла не сподобатись перспектива перетворитись із всесильного «начальника православ’я» на смиренного парафіянина.
Це ще раз доводить, яким далеким був князь Василь Острозький, великий меценат і патріот своєї землі та Церкви, від реальності. А ось Іпатій Потій цю реальність чудово розумів. А ще усвідомив, наскільки був правий, коли вирішив діяти без згоди князя. Залежати весь час від примхи старого самодура, зробити Церкву рабинею світської влади – допустити таке Потію не дозволяли ні честь, ні почуття відповідальності за свою єпархію і митрополію, частиною якої він був. Як лицар, що жив за феодальним кодексом честі, він вважав, що сеньйорові слід зберігати вірність лише тоді, коли він шанує твої права і дбає про тебе. А якщо сеньйор із покровителя перетворюється на самодура, від нього треба тікати якнайшвидше. Що Потій і зробив, вирішивши за будь-яких обставин довести справу унії до кінця.
Отже, Іпатій Потій і луцький єпископ Михайло Терлецький подались до Рима, де їх прийняли з усіма почестями. Папа дав їм підписати католицький Символ Віри, а потім виголосив таку промову:
«Ми приймаємо достоповажних братів, митрополита-архиєпископа та інших єпископів руських з усім їхнім клиром і народом в лоно Католицької Церкви як членів наших у Христі. І як свідоцтво такої любові дозволяємо їм усі священні обряди, які використають вони при звершенні божественних служб і святішої літургії – якщо вони є сумісними з істиною і католицьким вченням».
Згідно з постановою давнішої Флорентійської унії, «з’єднані» навіть могли читати Символ Віри без латинського «філіокве»! Понад те, Київ‑ ського митрополита єпископи могли обирати самостійно, і той мав лише відправити Символ Віри до Риму. Для порівняння: Константинопольський Патріарх вимагав, аби кандидати самі приходили до нього на висвячення, і не з порожніми руками.
Щоправда, випестувані Потієм артикули унії ніхто не згадав. Та й умови, на яких Потій приєднав українську Церкву до Риму, дещо відрізнялись від тієї ж Флорентійської унії. Але, по-перше, Візантія свого часу сама визнала недійсними умови унії, а по-друге, у Флоренції зустрічались Папа і Патріарх, а тут до Папи прибула делегація від митрополита, тобто, нижчого за рангом. У будь-якому випадку під владою Папи єпископам вже мало було легше, ніж під владою Царгородського Патріарха. І Потій з Терлецьким повернулися додому щасливими. Залишалося лише скликати Собор і офіційно проголосити унію з Римом. Але то було не так просто, як здавалось, бо в той час Іпатій Потій пішов на принцип і постав проти свого покровителя. Князь Василь Острозький теж пішов на принцип і кликав у свої ряди всіх, кого не задовольняла унія з Римом. Проста формальна зустріч обіцяла перетворитись на справжню битву…
Віктор Заславський, історик
