(До 1000-ліття хрещення України)
У числі за березень була передрукована стаття з «Християнського Голосу» журналу-хроніки Католицької Церкви в Україні під назвою «Українська Католицька Церква: катакомби й альтернатива», в якій були з’ясовані сучасні проблеми нашої Церкви в Україні. В цьому числі «Патріярхату» продовжуємо друкувати статті з того ж самого числа «Християнського Голосу». В цих матеріялах є багато цікавих і глибоко продуманих думок, із змістом яких варто нашим читачам запізнатись.
До речі, варто, щоб із змістом цих матеріялів також запізнались деякі ватиканські чинники, а зокрема ті, що перевели 18 редакцій «Апостольського Листа» з приводу 1000-ліття хрещення Київської Руси, який підписав Папа Іван-Павло II. На жаль, в тому ватиканському документі говориться, що «Великий дар хрещення, одержаний в Києві, був початком віри і християнського життя серед народів Руси…». Властиво, чи були тоді народи Руси? А якщо ватиканські чинники, а точніше єзуїтські історики, це знають, то повинні ці народи назвати по імені. У статтях «Християнського Голосу» є подані історичні факти, хто, коли, як і де хрестився і в якій вірі.
Редакція
«Немає нічого таємного, що не зробилося б видимим;
і нічого не буває потаємного, що не вийшло б назовні».
Марк 4, 22
І
«Якщо вам подобається чужа земля, — повчав у середині ХVІІІ ст. пруський король Фрідріх Великий, — не вагаючись, беріть її: там завжди знайдеться десяток істориків, що виправдають вас!».
На жаль, він не знав історії виникнення й поширення Російської православної Церкви —і тому, замість «земля» не сказав «митрополія» чи «екзархат», а у числі виправдовувачів загарбника не назвав скажімо, протоієрея, ректора Одеської духовної семінарії Олександра Кравченка. Окрім цього, король-філософ ще й помилки допустився, ототожнюючи псевдоісториків з істориками, бо ж історик, як відомо, описує й аналізує дійсні факти, а псевдоісторик створює анекдоти на історичні теми. І саме такого гатунку анекдотом є «Відповідь кардиналові» Олександра Кравченка, яку надруковано 26 вересня минулого року в одеській газеті «Знамя коммунизма» під рубрикою «Релігія в ідеологічній боротьбі». Щоправда, обласні газети за межі СРСР не потрапляють, і кардинал М. Любачівський так і не довідається, що ректор православної семінарії докотився до участи в ідеологічній боротьбі та ще й на сторінках обласного органу партії, яка зобов’язує своїх членів «Вести рішучу боротьбу з… релігійними забобонами». Не знатиме кардинал і того, як цей ідеологічний борець од православія з наскоку ототожнює Русь з Росією, аби спростувати заяву М. Любачівського, що в 1988 році людство має святкувати тисячоліття хрещення України й Білорусії, а не Росії. Та й гадаємо, для митрополита Української Католицької Церкви М. Любачівського ототожнення протоієреєм Давньої України-Руси з Росією — не новина, бо Кравченко в цьому ділі не перший, і, мабуть, не останній…
Ще М. Надєждин закидав «історикові російського народу» М. Карамзіну, що той, ототожнюючи Русь з Росією, щоб персоніфікувати свої безглузді й дикі мрії, перетворив Україну в позорище, на яке сміливо випустив своїх жалюгідних маріонеток (14, 280), тобто проголосив українську давнину великим початком російської історії.
Констатацією неоригінальности протоієрея можна було б і обмежитися, якби його псевдоісторичні міркування не стали читанням для двохсот тисяч передплатників. Та й сам факт виступу православного священика в газеті — сенсація, що й здатна привернути увагу і непередплатників, бо попів у «Знамени коммунизма» ще ніколи не друкували. І саме ця сенсанційність змушує нас конкретними прикладами довести ненауковість протоієреєвого писаня.
II
Олександр Кравченко твердить, що Володимир у 988 році хрещенням киян» поклав початок хрещенню всієї Русі, тобто заклав підвалини Російської православної церкви». Але суздальський літописець, протиставляючи «Русь» «Ростовській землі»,у 1169 (20, 357) і в 1263 роках (20, 479), запевняє, що «Володимир… хрестив землю Руськую», а «по українам, — заявляв у XII столітті якийсь христолюбець, — і нині моляться… проклятим болванам» (1, 127,385). А українами Русі в XII та на початку XIII століття, за свідченнями літописів, були землі на кордоні з половцями (21, 653), уздовж сучасного українсько-білоруського етнічного кордону (21, 663), а також землі на сході сучасних польських воєводств, розташованих уздовж українського кордону (21, 732). Питання, як сталося, що тільки-но визначені нами «оукраины» — «пограничные местности» (37, 1187) Руси, вказані літописцем у 1187, 1189 та 1213 роках, у XX столітті перетворилися в перші згадки про Україну взагалі, з’ясуємо якось іншим разом. А зараз вкажемо ще й на те, що «всія Русь» і «всія Ростовська земля» — це землі навколо Києва (20, 397; 21, 663) і навколо Ростова (20, 357), тобто літописці або зводять «всю Русь» до розмірів Київської области, або розширяють її до українських етнічних кордонів. Це саме, лише з деякими варіяціями, спостерігаємо на сторінках праць дорадянських російських учених, які займалися питанням хрещення Руси. Ф. Буслаєв, наприклад, територію охрещення Русі обмежував Київщиною, бо, за його словами, «в Київській області вже в XII ст. панувало християнство, тоді як північно-східня Русь була занурена в поганство» (38, 94). Найкращий дорадянський знавець історії Руської та Російської Церков Є. Голубінський не окреслює певних меж охрещеної Володимиром Руси, але не включає в християнський світ XII століття землі на північ од указаних літописцем «оукраїн» Руси (5, 174, 180). Сергій Соловйов обмежує територію охрещеної Руси «вузькою смугою вздовж великого водного шляху з Новгорода до Києва» (34, 187). Та цю гіпотезу спростовує літопис. У 1071 році антихристиянську проповідь волхва у Києві слухали лише «невігласи», а в Новгороді за волхвом «пішов увесь народ»,і лише князь з дружиною виявилися християнами (17, 116, 120). До того ж, на князівському столі в тогочасному Новгороді, з дозволу новгородців, сидів родич київського князя. І приходив у Новгород він з Києва з дружиною. Саме це призвело до того, що Є. Аничков висунув тезу, згідно якої Володимир охрестив Русь у «етнографічно-становому» значенні цього слова (1, 170), тобто панівні верстви населення і дружинників. Щодо території охрещення, то північно-східні землі Переяславського князівства «за Володимира і Святополка… за Ярослава» були «останнім етапом, останньою зупинкою християнства» (1, 171).
Але ж, урешті-решт, яку ж то Русь в етнічному та географічному значенні охрестив у 988 році князь Володимир?
III
Автор «Повесті временних літ», створеної на початку XII століття, пише, що народом Руссю завжди були поляни (17, 21). Щодо землі, то Русь — батьківщина полянів, «яких тепер зовуть Руссю» (17, 21), «і частково сіверянів» (11, 18).
До складу цієї землі, крім Києва, Чернігова та Переяслава, на думку Б. Рибакова, увіходили також такі міста, як Білгород, Вишгород, Василів, Трепіль; міста Поросся: Корсунь, Канів, Богусавль, Годня; міста Погориння: Бужеськ, Шумськ, Тихомль, Гройниця, Вигошів; міста Подесення: Глухів, Трубчевськ, Стародуб, Курськ, Новгород-Сіверський (26,95- 105). Аж до 1054 року, коли Ярослав Мудрий розділив свої землі між синами, перечислені міста були неподільним цілим — Руссю (11, 18). Навіть більше того! Коли незабаром після смерти Ярослава Мудрого припинили сплачувати Русі данину васальні землі — Новгородська, Псковська, Суздальська, — а Русь перетворюється в удільні князівства — Київське, Чернігівське, Переяславське, — сини Ярослава та їх наступники зберігають відносну єдність саме полянсько-сіверянської Руси, разом «уставляя» Руську землю, обороняючи її від загарбників (11, 19). Князі цієї Руси ходили, наприклад, у 1185 році на половців (13,394), а ще раніше — у 1152 та 1154 pp. вони захищали Руську землю від суздальсько-половецьких загарбників, яких приводив найлютіший ворог Руси Юрій Долгорукий (13,332,338, 341). Така ж єдність полянсько-сіверянської Руси спостерігається і в галузі організації тодішньої Руської Церкви: довгий час у Чернігові та Переяславі не було єпископій — церкви цих земель підлягали безпосередньо Київському митрополитові (11, 20).
До ХІV століття у всіх східньослов’янських літописах полянсько-сіверянська Русь і самі русини протиставляються іншим східньоевропейським слов’янським землям і слов’янам (12, 163).
У 852 і 866 роках лише русини здійснили поход на Царгород (17, 19). Аж у 907 році князь Олег домігся у візантійців тільки для русинів почесної даними, чим образив, скажімо, новгородських словенів (17, 25). Тайу 1018 році, виступаючи проти ляхів, київський князь «Ярослав совокупив Русь і Варяг, і Словен» (20, 139).
Сучасний російський історик В. Мавродин звернув увагу на те, що в літописах Новгорода і Суздаля полянсько-сіверська Русь завжди протиставляється землям сучасної європейської Росії. Наприклад, у новгородських літописах Новгород і його земля протиставляються Русі-півдню, а кияни-русини — словенам.
Якщо новгородці вирушали до Києва — вони вирушали на Русь і поверталися в Новгородську з Руської землі (12, 163). Так, скажімо, влітку 1132 р. з Новгорода «ходи Всеволод в Русі» (1, 23), а в 1136 р. «йде в Русь архиєпископ Нифонт» (16,23), у 1212 р. вирушає «в Русь» князь Мстислав (16, 58). Та й самі новгородці виганяють «в Русь» у 1221 році «князя Всеволода» (16, 60). А в 1257 році з Руси, об’єднаної після татарської навали Данилом Галицьким, «прийшла вість… зла, що хотять татари тамгу і десятину на Новгород» накласти (16, 82). І цього разу новгородський літописець, як бачимо, згадує всю Україну-Русь.
Таке ж саме протиставлення Ростово-суздальської землі Руській спостерігаємо в Лаврентіївському літописі. Наприклад, київський князь Святослав Всеволодович з походу в Ростово-суздальську землю «повертається в Русь» (20, 388). Іде в Русь і єпископ Ростовский Нестор «і втрачає» там єпископство (13, 347).
А Київський митрополит Никифор звелів єпископу Ростовському Миколі Гречину, що не влаштовував князя Всеволода Володимировича, «відписатися в землю Руську» та й призначає «Луку єпископом Ростову, й Володимирю, й Суздалю, и всей земли Ростовской» (20, 390). Та й Юрій Долгорукий водив «на Русь» орди, що складалися з ростово-суздальців, рязанців і половців (20, 321, 338, 341). А «благочестивий князь Василько» Ростовський так же квапився, що «не встиг прийти… в Русь» на допомогу «князям руским», котрі загинули в бою з татарами на Кальці (20, 446). І як тільки Василько «почув», що «сталося в Русі», повернув з-під Чернігова «в свій Ростов, славлячи Бога й Святу Богородицю» (20, 447).
Чужими й ненависними ростово-суздальцям були й самі русини. Так у 1176 році вони повстають проти Ярополка і Мстислава за те, що ці князі зробили посадськими русинів, які «многу тяготу» ростовчанам «створиша» (20, 374).
Потрапляючи на Русь, північні сусіди давніх українців, як скажімо, словени, на Волоській вулиці в Києві, локалізувалися навколо капищ своїх богів, окремо від русинів (29, 16). Та й, помираючи на Русі, вони, подібно до радимичів, знаходили свій останній притулок на відведених лише для них цвинтарях (25, 12).
На останніх сторінках Суздальського літопису востаннє в 1284 році згадуються й протиставляються суздальцям і Суздальській землі, завойованій татарами «Руси» і «Русь». Та й називаються Вороніжські ліси як землі Русі, тобто сучасні етнічні кордони України на крайньому сході Слобожанщини (20, 481-482), інакше кажучи, ототожнюється полянсько-сіверянська Русь з усією Україною.
Але, дійсно, поляни й сіверяни були лише географічним одгалуженням прадавнього племени дулібів, з якого виокремилися ще й древляни, волиняни, хорвати, тиверці та уличі (31, 269). З часом щойно перечислені племена набули деяких етнографічних особливостей. Проте, як доводить археологія — культура поховань (31, 114, 118, 140), диялектологія (31, 272), етнографія (25, 25), ці племена зберігали мовну й культурну єдність.
Окрім цього, палеантропологія посвідчує, що давні українці на всьому терені етнічної України складалися з двох антропологічних типів, які взаємопроникали саме на землях полянсько-сіверянської Руси (22, 29; 31, 8). На захід од Дніпра, поступово поселюючись, поширений відносно широколиций мезокрен- ний тип, який зформувався в результаті асиміляції українськими слов’янами кельтів (22, 36, 37), котрі були витіснені римлянами з Подунав’я, після розгрому Данії, на західньо-українські землі (22, 35) і навіть у Подніпров’я (6, 27).
На схід од Дніпра поширений середньо- або вузьколиций доліхо-сублизокранний тип, що утворився внаслідок асиміляції українськими слов’янами скитів (2, 38; 31, 8), доказом йому є численні дані лінгвістики (22, 39; 31, 113), мітології (31, 313) та етнографії (13, 163; 27, 86).
Київщина і Чернігівщина не випадково є ареалом симбіозу цих двох антропологічних типів, бо саме тут древляни (26, 101) увібрали в себе сіверів — чорних скитів (31, 138), а поляни Київщини — скитське плем’я «Русь» і теж стали русинами (31, 111). Злиття відбулось десь у VІ столітті, коли племінний союз русів, полян і сіверян поклав початок Русі (27, 101; 28, 754), а відтак Давньоукраїнській державі і всьому українському народу.
Щодо словен, кривичів, в’ятичів та радимичів, з яких розвинувся сучасний російський народ у результаті асиміляції балтів та угро-фінів, то вони прийшли в Східню Европу з північної Польщі, доказом чому є літописне свідчення (18, 14), а також дані археології (30, 58; 31, 118), диялектології (30, 56), мітології (31,266) та антропології (31, 8). До речі, процес формування російського народу шляхом масової асиміляції корінного населення Східньої Европи, за свідченням В. Даля, відбувався ще й в XIX столітті (7, XLVII).
Антропологічно росіяни теж складаються з двох взаємопроникаючих типів (31, 8). І, що цікаво, кожному з них є диялектна паралель. Так, вузько-середньолиций доліхо-мезокранний тип поширений в ареалі на акання (31,8; 7, ХІУ), а мезо- або суббрахікранний – з низьким чи низько-середнім, порівняно вузьким обличчям поширений в ареалі говірок та окання (31, 8: 7, ХІV).
Отже, усе вищесказане означає, що з точки зору етногенези росіяни нічого спільного з українцями не мають.
Та й зв’язок Давньоруської держави з північно-східніми сусідами був надто слабким, щоб говорити про якусь державну єдність. Навіть Новгородська земля, від часів Олега до Ярослава Мудрого, була «широкою самостійною напівдержавою» (16, 3), яка щороку «надсилала у Київ… по дві тисячі гривен» (34, 200). Лише у 986 році Володимир підкорив радимичів (17, 59), котрі відокремлювали Русь од кривичів і словен новгородських. Свого часу Олег обложив даниною в’ятичів, а Святославу вони вже нічого не давали (34, 188). У 1014 році відмовився сплачувати свої дві тисячі Києву і Новгород (17, 88-89). Проте зайняті Володимиром у 981 році «Перемишль, Червень» та інші міста Західньої України «залишалися» під Руссю і в часи автора «Повісти временних літ» (17, 58). Отже, єдність Руської землі існувала лише в межах України-Руси. Стверджувати, що предки сучасних росіян увіходили до складу Давньоруської держави, — безглуздя, бо доказів цьому просто не існує.
І християнізація поширювалася насамперед на землях етнічної України.
У 992 році Володимир особисто охрестив Червону Русь (17, 84; 19, 64). І цим актом завершив хрещення України-Руси, бо Закарпаття — Угорська Русь прийняла «християнство грецького обряду в IX столітті від болгарів» (5, 79).
Північні сусіди українців за часів Володимира християнами не стали (15, 29; 19, 64). Та й взагалі різниця між християнським українським півднем і поганською або напівпоганською російською північчю відчувалася аж до початку ХVІ століття (10, 39; 26, 100; 29, 22-23). У XI столітті «Полоцьк, Новгород, Бєлоозеро, Ростов… згадуються у зв’язку з організованим спротивом християнству» (29, 22). Новгородський архиєпископ Макарій 1534 року стурбовано писав до Москви, що «прелесть кумирская» утримується в дорученій йому епархії «в длину больше 1000 верст, а в широту до Великого Новгорода за 60 верст, а инде за 50 и за 40… суть же сиверние мольбища… и жертву кровную приношаху бесом» (9, 25). А сучасник Макарія, укладач «Златоуста», не може «терпіти християн двовірних», які «вірять у Перуна і в Хорса… і треби і короваї їм ломають і кури їм ріжуть» (4, 228).
Першохрестителем Ростова Великого був єпископ Леонтій на початку другої половини XI століття (20, 435). І так «багато» встиг охрестити, що аж загинув до рук поганів (32, 159). У середині XII століття охрестив частину в’ятичів святий Кукша — чернець Печерського манастиря (5, 180).
Та й дані археології доводять, що Володимир у 988 році охрестив лише всю Русь-Україну, бо тільки на терені України останні пам’ятки поганства датуються X століттям (31, 262, 263, 266). На терені розселення кривичів, словен і в’ятичів сліди поганства зустрічаються в археологічних шарах ХІ-ХІV століть (29, 22, 26; 262, 263, 266). І до речі, поганські бованчики кривичів, словен і в’ятичів, виготовлені протягом ХІ-ХІV ст., подібні до бованів слов’ян Північної Польщі (31, 266), що є зайвим доказом відсутности генетичних зв’язків між предками сучасних українців і росіян. І доказам цього немає кінця.
Та, аби покінчити з питанням, кого охрестив Володимир, скажемо, що представник народу Русь був русином, а не руським, і новгородець мав себе лише за словенина. «Русина» і «словенина» знаходимо в юридичному документі Руси — в «Руській правді» (16, 176), а також у міжнародніх договорах від 912 та 945 років (17, 28, 29,. 37, 39). Русином був і митрополит Іларіон (17, 104). А руськими, за свідченням літопису, були земля, князі, посли, дарунки і раби (17, 28, 29, 34, 35).
Історики XX століття твердять, що «присвійний прикметник «руський» став синонімом «християнин» (31, 273) — та у такому значенні набув поширення на землях сучасної Росії (1, 171), але ні до татарської навали, ні за Данила Галицького та його наступників у літописах України та Росії «руський» в значенні «християнин» не зустрічається, бо на Україні Церква споконвіку була грецькою, а Церква російського обряду народилася за наказом Івана Грозного на Стоглавому соборі 1551 року в Москві (15, 110). Проте русинами і досі називають себе українці в Галичині, в Югославії та на Закарпатті, що є доказом єдности полян-сіверянів з усіма українцями. Зберегли українці не лише своє давнє ім’я, а й сорочку-вишиванку, яку носили ще давні анти (27, 86), а також скитські вишивку та аплікацію на кожушках (13, 163). Не стратили вони і віру грецького обряду, яку проголосив державною князь Володимир в Україні-Русі.
Але швидкість зникнення на Україні X століття слідів поганства не була результатом місіонерскої діяльности Володимира.
Археологічні матеріяли і лінгвістика доводять, що ще в ІІ-VІ століттях на Українському Подніпров’ї розповсюджувалося вчення Христа (10, 7; 22, 39; 29, 18). Та й маємо писемні докази цьому. У ІV столітті церковний історик Ієронім писав, що «холода Скитії палають жаром нової віри» (14, 23). А у 867 році в окружному посланні єпископам патріярх Фотій розповідає про хрещення Аскольдової Руси (10, 7). У тому ж році Папа Іоанн XIII в Буллі про затвердження Празького єпископату посвідчує, що мовою християнського віроісповідання, крім болгарської, є вже і руська (24, 23). Руською, мабуть, правили службу і в церкві святого Іллі, в яку, за повідомленням Нестора, ходили християни-русини у 944 році (17, 39). А 952 року у Києві було освячено і церкву Святої Софії (5, 80). Та коли ще долучити сюди хрещення Закарпатської Руси, то само по собі напрошується визнання, що в 1988 році ми маємо святкувати не тисячоліття хрещення, а тисячоліття проголошення християнства державною релігією в нашій Україні-Русі.
(Далі буде)
* Взято з теки «Українського Вісника»
